- А що скажу? Під Берестечком я
Уже не був. Раніш відвоювався.
Під Вінницею з ляхом зустрічався.
Там і рука зосталася моя. -
Старий козак культю свою підняв,
Хоча її і так всім видно було.
Й історію вже разів кілька чули.
Та кожен лише мовчки споглядав,
Чекаючи, поки козак почне
Розповідати. Все одно ж цікаво.
А у неділю, ну, які ще справи?
Дивись і день скоріше промине.
Тож слухали. А він тютюн дістав,
Заправив люльку, розкурив неспішно.
А люлька гарна, вирізана з вишні.
Такої у селі ніхто не мав.
Як хмарка диму з люльки піднялась,
Що дехто аж закашлявся від того.
Старий махнув рукою на дорогу,
Що повз село кудись у степ вила́сь.
- Як я ото подався в козаки,
То у полку Брацлавськім опинився.
У битвах багатьох із ляхом бився.
Та згадую весь час оту гірку,
В якій поліг полковник, а весь полк
Кривавим трупом в Красному зостався.
Я тоді лише дивом врятувався,
На все життя засвоївши урок.
Нечай на ляхів зуб великий мав,
А що гарячий був. Вважав угоду
У Зборові підписану – на шкоду
Для України. Тож і не зважав
На лінію, що землі розділила –
Що нам, що ляхам. Зимувати став
На зло тим клятим ляхам у містах,
Які угода ляхам відділила.
Мурафа, Красне, Шаргород були
Хай невеликі та достаток мали,
Тож полк вони б якось прогодували.
А ляхи з того злитись почали.
Вони війська під Кам’янцем збирали,
Хотіли знов на нас весною йти,
Щоб програні всі битви відомстить.
А Калиновського – того аж розпирало
Жадання змити Корсунську ганьбу
Й неволю кримську. Тож не став чекати.
Надумав взимку свій похід почати.
Отож до Бару чимскоріш прибув
Де з Лянцкоронським все обговорили.
І вирішили спробувати нас -
На слабкість перевірити. Якраз
Достатньо сили назбирать зуміли.
Ми із Нечаєм в Красному були.
Таке собі містечко невеличке.
З одного боку протікала річка
Краснянка. З двох других ставки могли
Прикрити нас від ворога. Кругом
Дубовий частокіл. Ще й дерев’яний
У центрі замок. Не фортеця, прямо
Та, усе ж, можна втримати його,
Коли чекати ворога. А ми
На ворога якраз і не чекали.
Бо ж ляхи взимку і не воювали.
Вспокоєні надіями тими,
До масляної більше готувались.
Сторожу, правда, виставив Нечай,
Яка і мала ворога стрічать.
Самі ж ми «святкуванням» вже займались.
А лях надумавсь скористатись тим.
Із Бару на Мурафу швидким маршем.
Там визнали зарані сили наші,
Що ми не лише в Красному стоїм.
І де застави наші. Отоді
Взяв Лянцкоронський три хоругви й прямо
Пішов на Ворошилівку, де саме
Шпак зі своїми хлопцями сидів.
Заставу вони вирізали впень,
Лиш декому вдалося врятуватись.
Та не змогли ніяк до нас прорватись,
Бо шлях відкритий в другий бік лишень.
А серед ночі ляхи підійшли
До Красного. Сторожа їх прийня́ла
За наших. Тож нічого не спитала.
Ворота відчинили. Ті зайшли
І вирізали ту сторожу вмить
Та почали у місті різанину.
Ми були сонні всі у ту годину.
Що діється – тут спробуй зрозуміть,
Як ґвалт стоїть. Коби тоді ми знали,
Що ляхів жменька – вирізали б всіх.
Ми ж думали, що тут багато їх.
А тут хати вже в місті запалали.
Вогонь та крики. Ляхи, наче, скрізь.
Ми, що вхопили з тим і вибігали.
А ляхи без розбору всіх рубали.
Нечай бігом з-за столу підхопивсь,,
Сів на коня. Став козаків збирать
Аби ворота, все таки відбити
І усіх ляхів в місті зачинити.
Інакше всім козакам пропадать.
Хто уцілів, збігалися туди,
Щоб уже разом проти ляха стати.
Якби ж вдалося сил тоді зібрати?!
Нечай же нас і не в таке водив.
Він на коні гасав туди-сюди,
Розмахував своєю булавою,
Скликаючи всіх козаків до бою.
Ніхто іще не відчував біди.
Аж раптом кінь під ним убитий впав
І ляхи враз полковника схопили.
Ми кинулись на поміч. Вже б відбили,
Та лях якийсь Нечая зарубав,
Злякавшись, що-таки ж ми відіб’єм…
Відбили, звісно, але лише тіло…
І лють така усіх нас охопила,
Здавалось, ляхів всіх тут переб’єм.
Палало місто, в відблисках пожеж
І ми, й міщани ворога насіли
І ляхи до воріт аж відступили.
Тепер не порятуються!..Авжеж!
Помстимся ляхам! Та в ту саму мить
Нові хоругви ляські увірвались.
Як ми усі гуртом не намагались
Та сил уже не мали зупинить.
Кривенко й Авратинський узялись
Командувати нами. Бо ж нікому…
Поки одні боролись без утоми,
Другі до замку завезти взялись
Гармати й зілля. Як ми відійшли,
То вже зі стін гармати виглядали
І дружній залп у гущу ляхів дали.
Тож ми у замок відступить змогли
І ляхів за собою не пустить.
Очухалися ляхи та й насіли,
Нас викурить із замку захотіли.
Та ми у них прицільно стали бить
З гармат й мушкетів. Положили тих
Багато. Ляхи, врешті, відступили.
Тут підійшли на поміч нові сили
І знов нам довелось стрічати їх.
Упевнившись, що просто нас не взять,
У сутінках штурм ляхи припинили.
А ми тихцем їм вслід півнів пустили
В хатах, що близько біля нас стоять.
Щоб не було куди ховатись їм
І близько підбиратися під стіни.
На ранок Калиновський знову кинув
На штурм своїх і сам же їх повів.
Хтось з наших стрілив попід ним коня,
Хоч мітив, звісно, в гетьмана. Одначе,
Той уцілів. Я зі стіни то бачив,
Бо ж добре видно серед біла дня.
Вже й дим розсіявсь, хоч палали десь
Хати по місту. Сотники зібрались,
Обговорити справи намагались.
Напевно знали – поміч не прийде.
Сам замок довго, звісно, не встої́ть.
Запасів зілля і харчів замало.
Одні усе ж триматись тут вважали,
Другі рішили – краще відступить.
Підземний хід у замку був тому,
По ньому можна вийти аж за місто.
А там шукай козака в полі чистім.
Навряд чи ляхи в полі слід візьмуть.
Тож розділились. Десь п’ять сотень нас
Тим ходом тихо вибралися в поле,
Нікого не помітили навколо,
На схід майнули. Але у цей час
Не знати й звідки ляхи налетіли
Та стали всіх нас шаблями сікти.
А нам нема куди від них втекти.
Одні назад вертатися схотіли.
Другі, усе ж, із боєм почали
Крізь тісні ляські лави пробиватись.
Мені-то як вдалося врятуватись?
Як тільки ляхи нас перейняли,
Я біг, за щось зашпортався, упав.
А тут Семен, що біг побіля мене
Упав згори. Дісталася скажена
До нього куля. Він й порятував.
А ляхи, ледь помітили були,
Що наші в замок хочуть повертатись,
Не стали за окремими ганятись,
Слідом на замок напрям узяли.
Я з-під Семена вибрався тоді,
Подався, хоч правиця і кульгала
Аби до ранку бути якнайдалі.
Та все ж навколо сторожко глядів,
Щоб лях не втрапив… - А у Краснім як
Усе скінчилось? – хтось озвавсь із гурту.
- Про то пізніше довелось почути.
Недобрим закінчилося, однак.
Як козаки у замок подались,
То й ляхи на плечах у них ввірвались.
Тоді і різанина розпочалась.
Слідом і інші ляхи підтяглись.
Нікого не жаліли. Стрічних всіх
У шаблі брали. І Кривенка вбили,
Й племінника Нечая погубили…
В полон не брали. Бо ж старшин і тих
Всіх порубали. Авратинський їм
Живим попався. Він шляхтич же родом.
Отож його перед усім народом
В Мурафі розстріляли в пострах всім.
Отця, що саме молитви читав
Біля Нечая, німці захопили
І теж на пострах всім живцем спалили…
Вважай, весь полк там голови поклав.
Міщан багато згинуло тоді.
Хоч ляхи, звісно, сильно прибрехали,
Та тисячами жертви рахували…
Отак Нечай був долю проглядів.