І замок впав. Над вежею донжону
Здійнявся імператорський штандарт.
Усіх живих зганяли до полону,
Тягли надвір все цінне із кімнат.
До натовпу полоненого люду
Під’їхав імператор на коні,
Жило ще серце битвою у грудях
З очей злітали блискавки страшні..
Сталевий погляд припечатав бранців,
Злетіла імператорська рука:
- Готуйтесь, смерть чекатиме вас вранці
Й не сподівайтесь, що вона легка.
Ви опір війську мойому чинили,
За що усі поплатитесь допір.
Та я не хочу, аби говорили,
Що нелюд я, чи то пак, лютий звір.
Тож я жінок, усіх,що є, прощаю,
Хоча, можливо, винні і вони
Та милостиво я їх відпускаю
Хай йдуть на всі чотири сторони.
А, щоби милість справжню показати,
Я дозволяю взяти в замку цім
Все, що спроможні на плечах підняти
Із того, що найбільш потрібно їм.
Сказав – відрізав і помчав із замку.
Та біля брами все ж коня спинив.
Хоч імператор – та цікаво знати,
Що ж найцінніше виберуть вони:
Прикраси, одяг, а чи може гроші?
І раптом поглядом аж прикипів:
Ішли жінки, згинаючись від ноші,
Несучи на плечах чоловіків.
Він слово стримав – все ж бо імператор
І ще важливе дещо зрозумів:
Життя кохане скарбів усіх варте.
Якби ж його в житті хто так любив.