Вона росла сиротою. Виховували її дідусь із бабусею. Жили у великому старовинному будинку біля 15-ї лікарні Харкова, недалеко від центру. Коли померли старенькі їй було всього 16 років. Пішла на роботу, яка була їй до душі. Була закрійницею, бо дуже полюбляла шити. На замовлення обшивала всіх подруг і знайомих, бо мала золоті руки. Так і жила до вікопомної зустрічі з ним.
Він молодий, стрункий, красивий осетин сподобався юнці. Його після закінчення медичного інституту до Харкова привіз батько, головний інженер одного із заводів у Владикавказі, щоби влаштувати на роботу. І не просто привіз, вивіз сина подалі від коханої, з якою вони хотіли побратись. Батько вирішив проблему просто – вивіз сина із Владикавказу і влаштував на роботу у Харкові до 15-ї лікарні, бо той за фахом був невропатологом. Там він і пропрацював все життя до останнього подиху.
А познайомилися вони з Вікторією в одній з компаній на вечірці. Почали зустрічатися. Закохалися і скоро побралися. Вона працювала в ательє, він у лікарні. Жили мирно, тихо. Після народження синочка всю увагу і любов переключили на нього. Хлопчик вчився у німецькій школі, був відмінником, займався бальними танцями. Скільки костюмів перешила Вікторія синові та його партнеркам – не перелічити! Їздила з ним на всі танцювальні конкурси, разом з сином писали творчі роботи німецькою для участі у конкурсах з історії України і Німеччини. Всі роки жила сином, без неї він не уявляв свого життя. Хлопчик, який зростав в атмосфері любові тата і мами, їхньої уваги до нього, виріс розумним і спокійно вступив до Харківського медичного університету.
Після успішного закінчення навчання поїхав до Німеччини, де одразу влаштувався на роботу до престижної клініки і працює невропатологом. Потім одружився на дівчині з Ізюма, яка одразу переїхала до нього з України. Вивчила мову і вступила до інституту. Жили удвох, винаймаючи двокімнатну квартиру. Її мама жила в Ізюмі. Невдовзі помер чоловік Вікторії і вона залишилась одна у великому будинку.
Коли почалась війна, син прилетів до Харкова, забрав тещу з Ізюма і умовив матусю терміново виїхати до Німеччини у місто Хамель (Нижня Саксонія). Мати довіряла сину повністю і згодилась на переїзд. Після приїзду до Німеччини дві матері поселились в одній кімнаті, а в іншій були молодята. Жили спокійно, старались не заважати молодим. Але все колись закінчується, навіть синівську любов можна розбити. Дружина сказала чоловікові, що не хоче жити з його матір’ю. Він почав шукати житло для матері, щоби вона жила окремо.
Одного дня він сказав їй, що хоче показати кімнату, яку він зняв для неї. Вікторія була вражена цим, бо вона ніколи не думала переживати важкі воєнні часи окремо від сина. Але він сказав матері, що його дружина не хоче жити разом з його матір’ю. І він згодився винайняти кімнату для неньки. Вибрав найдешевшу, де в одній квартирі жили араби і ще якісь люди. Кухня і туалет були закидані сміттям. Син залишив якісь куплені продукти, а сам пішов до машини. Вікторія наздогнала його і хотіла сісти в авто, але син рвонув машину так, що мати впала на тротуар. Він побачив, що мати впала, повернувся, підбіг до неї, а вона лежала непритомна. Привів матір до тями і повіз у лікарню. Там їй зробили рентген і загіпсували поламану руку. Привіз матір до кімнати, а потім поїхав. Вона вся побилась, коли падала, вся в синцях, лежала і тихо плакала. Такої зради не чекала від свого синочка, заради якого жила все життя. Біль не давав спати, вона не могла відкрити пляшку з водою, так боліли руки і пальці. Їла сухарі, бо приготувати нічого не могла.
Син приїхав через десять днів без попередження. Привіз якоїсь їжі, поклав на стіл і пішов. Знову на десять днів. Приїхав, бо треба було їхати до лікарні. Вона просила, щоби він відвіз її додому, до Харкова. Син відмовився, сказав, що немає грошей. А в цей час його теща спокійно проживала разом з ними. Після чергового приїзду сина, вона плакала і просила перевести її в іншу квартиру. Бо тут була несила їй жити. І він знайшов їй іншу квартиру. В старому будинку, кімната невеличка, меблів немає, стоїть одне старе ліжко, на якому дуже погано спати. Але син сказав, що вибору немає і хай вона призвичаюється до нового житла.
Ось так і живе жінка, по долі якої війна пройшла отаким чином. Жила б собі у своєму привітному будинку із садом у Харкові, чекала би дзвінків синочка і раділа всім його радощам. Але життя повернулось до неї страшним, таким, що словами не передати. Найбільш болючою була синова зрада. Той, кого народила, заради кого жила, той, кому віддала всю себе, зрадив її заради забаганки дружини, яка не терпіла його матір і мовчки підштовхувала її сина до зради. Як тепер їй жити, бо крім нього у неї немає нікого на цілім світі? В останній приїзд син сказав, що приїде через три тижні, бо їде у відрядження. Як вона житиме, що вона їстиме – це його не цікавить. А вона мріє повернутися до Харкова, але як? Вона погано ходить з паличкою, як і куди їй подітися у чужій країні?
Мене потрясла розповідь цієї матері про нинішній стан, про її сина, якого я знаю від народження. Це ж треба так попасти під вплив дружини, щоб викинути рідну матір на смітник!