
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.04.01
13:54
Не приходь! Не являйся щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...
Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...
Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
2023.04.01
11:17
Містична країна, яку не сплутаєш з жодним іншим… Місця, в які закохуєшся з першого погляду назавжди… Місця, до яких тягне постійно, незалежно від пори року і настрою…
Містичні місця під надійним захистом небесної покровительки, біля ніг якої не в’януть
2023.04.01
10:11
Якщо тобі набридла — повідом
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
2023.04.01
09:12
Чомусь сьогодні тягне на повтори.
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
2023.04.01
05:44
Усівшись зручно на старому пні
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
2023.03.31
22:29
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
2023.03.31
17:36
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
2023.03.31
14:54
Поміж галасного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
2023.03.31
12:28
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
2023.03.31
10:52
А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
2023.03.31
10:13
СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ст
2023.03.31
05:36
Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
2023.03.30
19:58
Ганна Семиградська, прима оперного, вже у гримі й образі Розіни, ретельно вдивлялася у своє гротескно змінене віддзеркалення. Те чарівне лице юної ефірної діви, яким його бачили діти райка, зблизька нагадувало грубо покраяний жирними мазками портрет пензл
2023.03.30
19:54
Брехня - це крапля, що камінь точить.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
2023.03.30
18:23
колись давно на ці землі напали вороги, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство. Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, вороги зупинилися біля Чорного ока, щоб відпочи
2023.03.30
14:45
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
А я тогда пожалел тебя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А я тогда пожалел тебя
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию.
Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина.
Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме воспитателем. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина.
Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме воспитателем. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Все у Псалмах по-людському клекоче..."
• Перейти на сторінку •
"РЕМИНИСЦЕНЦИИ С “ОПАЛЬНЫМ СТРЕЛКОМ”"
• Перейти на сторінку •
"РЕМИНИСЦЕНЦИИ С “ОПАЛЬНЫМ СТРЕЛКОМ”"
Про публікацію