- Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
Та з весною знов взялися вони воювати,
Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
З Монастирища з боями важкими відбити.
А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
Оточили, обложили козаків в Сучаві,
І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
Думав було іти батько сина виручати,
Та полковники від того стали бунтувати.
Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
Зупинити непотрібний похід намагались.
Став черкаський прямо в очі полковник казати:
«Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
І полковникові тому відбатував руку.
Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
Лише коштувати буде йому часу й крові.
Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
І вони уже зі Львова в похід виступили.
Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
Щоби разом із ордою на короля вдарить.
Тут його й застала вістка, що сина немає,
Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
Як то боляче для нього – не сказав нікому.
Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
Сам же рушив королеві польському навстрічу.
«Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
Як король про те дізнався, почав відступати,
Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
Тут його і довелося Богдану застати.
Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
Сам став табором подалі, повелів татарам,
Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
Оточила орда ляхів, почала облогу,
Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
Та постійно нападає, не дає спочити.
Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
А союзники, хоч поміч і пообіцяли
Та ж три тисячі усього до нього прислали.
Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
Перерізали татари всі шляхи-дороги.
Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
Облягли його надійно татари й козаки,
Тож надія перемоги пропала усяка.
А козацькії загони в Галичину ходять,
Із Волині цілі стада худоби приводять.
Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
І тут саме москалики «свиню» підложили.
Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
То погодилася Дума боярська на злуку.
Дочекались, коли, врешті хвилина настала
І от-от все ляське військо здаватися мало,
Появились посланці їх «з радісною вістю»
Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
Щоб почули то татари, для них все й робилось,
Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
То дарма нехай чекає помочі від хана.
Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
Як війну цю закінчити найскоріше миром.
Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
Отож швидко підписали мирову угоду.
Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
Ще й таємної добився згоди хан від нього:
Сорок днів він має право Волинь грабувати,
Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
Розверталися татари й чимскоріш тікали,
Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
З людоловами полковник гратись не збирався.
Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
Повів полки українські вже до Чигирина,
Аби врешті поховати загиблого сина.
А у ляхів вже і сили радіти не було,
Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
А зробили, щоб татари ворогами стали.