Пірр – цар епірський з почтом зі своїм
Якось в задумі по дорозі їхав.
Поїздка ця – від справ державних втіха,
Від роздумів про греків і про Рим.
Кінь йшов спокійно, піднімав пилюку,
Вона легким здіймалась вітерцем,
Трава пожухла слалась килимцем
І спека аж приглушувала звуки.
Аж раптом кінь царевий захропів,
Спинився, лячно прядучи вухами.
Мечі миттєво стиснуті руками:
Хто думи царські перебити смів?
Попереду в траві біля дороги
Сидів великий чорний-чорний пес.
Він зуби шкірив, аж тремтів увесь,
Наблизитися не даючи змоги.
І мрець лежав у нього біля ніг,
Уже дні три, як його було вбито
Та й досі пес продовжував служити
І мертве тіло від чужих беріг.
Здивований, цар наказав собаку
Нагодувати, поховать мерця
І не жалів ласкавого слівця
Для істинного друга і служаки.
Сам зліз з коня, ласкаво говорив,
Протягуючи кусники смачненькі.
І пес, на диво, підпустив близенько,
Мов наміри хороші зрозумів.
Той пес до Пірра дуже прив’язався.
Добро собаки вміють пам’ятать,
Ходив слідом, на захист ладний стать.
Старий господар, певно,забувався.
Але якось цар військо оглядав.
В строю юнці безвусі й ветерани,
Слід перемог і слід поразок – рани
І кожного цар на імення знав.
Ідуть вони, карбують крок походом,
А Пірр стоїть і біля нього пес
Сидить спокійно. В нього інтерес,
Аби ніхто господарю не шкодив.
І раптом пес від чогось загарчав,
Шерсть стала дибки. Він схопивсь на ноги
І з гавкотом рвонувся на дорогу,
На двох солдатів кидатись почав.
Змішався стрій, що крокував так чітко,
Солдати вмить вхопились за мечі,
А пес усе кидається й гарчить,
Лиша від пазурів на тілі мітки.
Рвонеться, пошматує і убік.
І на царя прохально поглядає,
Немов важливе щось повідомляє.
Пірр був-таки розумний чоловік,
Вмить зрозумів: собака не забула
І вбивць свого господаря знайшла.
Розмова з ними потім довела,
Що це вони ті вбивці, справді були.
Їх покарали, підлих зарізяк.
Та довго іще люди дивувались,
На відданість таку не сподівались
Й серед людей, не те,що у собак.