
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Перший...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перший...
Душа - слово, придумане жерцями. Щоб можна було "косити" бабло з марновірних вірян. Якщо цього слова не буде, тоді розсипається усе інше. Бо на що тоді ловити капловухих аколітів? Якщо душі не існує, то не існує й безсмертного життя. А раз так, отже немає ані пекла, ані раю. Халепа, одним словом.
З душею взагалі проблема: навіть сивочолі, підтоптані літератори у вишиванках і без них, не вагаючись, вкручують це слово у свої безсмертні творіння. А про початківців взагалі не кажу: у кожному вірші стирчить душа, рясно окроплена сльозами. Чого вони плачуть - невідомо, але ридають так, аж гай шумить. Бо це - ТВОРЧІСТЬ. Наче.
А ви, друзі, не хлипаєте, коли щось дряпаєте на папері? Чи думаєте головою?
Одна поважна тьотя у фейсбуці мене забанила, бо зробив зауваження, що налягати на душу та серце не варто, бо читачі бачать не твір, а суцільний потік довколарелігійної маячні.
Ой, крику було, спочатку...
А потім - благодать! Одписалася дама і свою сторінку для мене закрила.
А оце, зранку, очуняв від учорашнього і поліз у соцмережі. А там....
Плачуть чорноброві, скигять козарлюги, хлипають поетеси, горюють піїти. І в кожному вірші - душа! І так сто разів поспіль.
І що цікаво: коли опуклі поетки варять борщі - душа спить. Коли пишуть вірші - оживає, зубоскалить і шепоче на вушка потрібні рими. Наче.
Особливо душа полюбляє 'сльозоточиве мусі-пусі. На цьому творчому полі бою вона королева з королев.
А у котів душа є? Чи в тушканчиків? Або у слонів? І яка вона - та котяча душа? З вусами та кігтями чи без?
Кажуть, до раю потрапляють виключно людські душі. Тоді чим харчувалися Адам і Єва у цьому благословенному місці? Ябка гризли точно. А там де яблуні - там і черви, мікроби, хвороби і бджоли з пташками. Отже, то був не рай, а щось на кшталт заповідника вельможі, який розсердився на селюків за те, що вони залізли в його сад і накрали яблук. І прогнав їх утришиї з села. Добре, що не прибив, бо у давні часи за такі речі могли стратити без суду і слідства.
Але щось мені підказує, що душа таки є. Але не в усіх. У жінок - безперечно, оскільки вони народжують нове життя, а без душі таке диво неможливе апріорі. А от у чоловіків немає. Є вуса, є борода, є нестримне бажання хильнути оковитої та позалицятися до молодих красунь. Є схильність до крадіжок. І рюмсати вони не вельми схильні. Наче.
У моєї дружини-берегині вона є. Щовечора, після трудів праведних розстрібую на ній кофтину і цілую ту душу так, що вона аж зойкає від задоволення. Дуже гарна у неї душа: м'яка, тепла, запашна і вельми спокуслива.
Не вірите? То й не треба. Дружина тільки мені дозволяє її бачити і тішитися, наче дитинка цяцею. Від постійного контакту з нею у мене поліпшується настрій, не зникає бажання жити і працювати. А як не бачу ту душу хоч один день, то в голову лізуть гнітючі думки, плутані та сумовиті. Отакі от справи.
- Чоловіче, будеш кашу їсти?- питає благовірна.
- Ага.
- Ну, тоді поцьомай спочатку мою душу, Бо увечері вона залишилася недостатньо вдоволеною.
Мусив цілувати. Устромив носа поглибше, спрагло притулився вустами...
А чого увечері не зміг її вдовольнити? Та все просто. Замок у погребі закрижанів, не зміг його відімкнути ключем на морозі. Тож я притулився вустами до холодного металу і давай дмухати у шпарину. А відірвати губ від льодяного металу вже не зміг:примерзли намертво.
Довго вовтузився, пробував відковирути пальцями, сірником, який намацав у кишені, але марно. Відтягував вуста від металу, але було так боляче, що кинув всі спроби. Незабаром примерз і ніс. З горя почав рюмсати і (о диво!) потік гарячих сліз нагрів метал і мої губи з натужним тріском відліпилися від замка.
Побіг до хати, на ходу масажуючи розпухлі губиська.
Жінка як глянула на мене, то аж очі засвітилися:
- Ой, ти мені такий вельми подобаєшся!
- Це ж чому?
- А ти поглянь у люстерко.
Зазирнув і ледь не знепритомнів: під носом яріли дві галушки, розміром зі страусячі яйця, наче накачані ботоксом.
- Сьогодні будеш цілувати мою душу до ранку,- замріяно прошепотіла благовірна.
"Як же ними цілувати?" - подумалося. "Вони так ниють, наче обпечені! Навіть торкатися холодним пальцем боляче. А душа ж гаряча, мов піч, так і свідомість можна втратити.
Намастив губи смальцем і до вечора мовчки колов у дровітні дрова, навіть до хати йти не бажав.
- Чоловіче, уже темна ніч, ходи додому, досить гепати сокирою і лякати корову.
Заходжу, а там борщ на столі у тарілках парує, пампухи з часничком на тарілі рум'яняться, хрон з перцем у банячку яріє. І гірчичка .
Тобто увесь арсенал зброї для катування моїх обморожених вуст..
Випив водиці холодної, пожував шматочок рила з холодцю і всьо.
- Чоловіче! Та я ж старалася, куховарила! Пощо зневажаєш мою працю?
Я зітхнув, чемно подякував і почвалав до ванної кімнати.
А у ліжку жінка так тулилася до мене душею, так ніжно обіймала, що я змирився і з пекучим болем, і з власною долею. Цілував її душу, але вельми обережно.
А уві сні літав, сидячи на благовірній, а замість губ у мене теліпався слонячий хобот...
То, може і в мене душа є, як гадаєте? Бо не зважаючи на муки, на власне небажання та застереження здорового ґлузду - виконав волю дружини. Отже і я людина не пропаща. Можливо, навіть - перший на землі чоловік, у якого прокинулася душа. Чи ні?
03.12.2022р.
З душею взагалі проблема: навіть сивочолі, підтоптані літератори у вишиванках і без них, не вагаючись, вкручують це слово у свої безсмертні творіння. А про початківців взагалі не кажу: у кожному вірші стирчить душа, рясно окроплена сльозами. Чого вони плачуть - невідомо, але ридають так, аж гай шумить. Бо це - ТВОРЧІСТЬ. Наче.
А ви, друзі, не хлипаєте, коли щось дряпаєте на папері? Чи думаєте головою?
Одна поважна тьотя у фейсбуці мене забанила, бо зробив зауваження, що налягати на душу та серце не варто, бо читачі бачать не твір, а суцільний потік довколарелігійної маячні.
Ой, крику було, спочатку...
А потім - благодать! Одписалася дама і свою сторінку для мене закрила.
А оце, зранку, очуняв від учорашнього і поліз у соцмережі. А там....
Плачуть чорноброві, скигять козарлюги, хлипають поетеси, горюють піїти. І в кожному вірші - душа! І так сто разів поспіль.
І що цікаво: коли опуклі поетки варять борщі - душа спить. Коли пишуть вірші - оживає, зубоскалить і шепоче на вушка потрібні рими. Наче.
Особливо душа полюбляє 'сльозоточиве мусі-пусі. На цьому творчому полі бою вона королева з королев.
А у котів душа є? Чи в тушканчиків? Або у слонів? І яка вона - та котяча душа? З вусами та кігтями чи без?
Кажуть, до раю потрапляють виключно людські душі. Тоді чим харчувалися Адам і Єва у цьому благословенному місці? Ябка гризли точно. А там де яблуні - там і черви, мікроби, хвороби і бджоли з пташками. Отже, то був не рай, а щось на кшталт заповідника вельможі, який розсердився на селюків за те, що вони залізли в його сад і накрали яблук. І прогнав їх утришиї з села. Добре, що не прибив, бо у давні часи за такі речі могли стратити без суду і слідства.
Але щось мені підказує, що душа таки є. Але не в усіх. У жінок - безперечно, оскільки вони народжують нове життя, а без душі таке диво неможливе апріорі. А от у чоловіків немає. Є вуса, є борода, є нестримне бажання хильнути оковитої та позалицятися до молодих красунь. Є схильність до крадіжок. І рюмсати вони не вельми схильні. Наче.
У моєї дружини-берегині вона є. Щовечора, після трудів праведних розстрібую на ній кофтину і цілую ту душу так, що вона аж зойкає від задоволення. Дуже гарна у неї душа: м'яка, тепла, запашна і вельми спокуслива.
Не вірите? То й не треба. Дружина тільки мені дозволяє її бачити і тішитися, наче дитинка цяцею. Від постійного контакту з нею у мене поліпшується настрій, не зникає бажання жити і працювати. А як не бачу ту душу хоч один день, то в голову лізуть гнітючі думки, плутані та сумовиті. Отакі от справи.
- Чоловіче, будеш кашу їсти?- питає благовірна.
- Ага.
- Ну, тоді поцьомай спочатку мою душу, Бо увечері вона залишилася недостатньо вдоволеною.
Мусив цілувати. Устромив носа поглибше, спрагло притулився вустами...
А чого увечері не зміг її вдовольнити? Та все просто. Замок у погребі закрижанів, не зміг його відімкнути ключем на морозі. Тож я притулився вустами до холодного металу і давай дмухати у шпарину. А відірвати губ від льодяного металу вже не зміг:примерзли намертво.
Довго вовтузився, пробував відковирути пальцями, сірником, який намацав у кишені, але марно. Відтягував вуста від металу, але було так боляче, що кинув всі спроби. Незабаром примерз і ніс. З горя почав рюмсати і (о диво!) потік гарячих сліз нагрів метал і мої губи з натужним тріском відліпилися від замка.
Побіг до хати, на ходу масажуючи розпухлі губиська.
Жінка як глянула на мене, то аж очі засвітилися:
- Ой, ти мені такий вельми подобаєшся!
- Це ж чому?
- А ти поглянь у люстерко.
Зазирнув і ледь не знепритомнів: під носом яріли дві галушки, розміром зі страусячі яйця, наче накачані ботоксом.
- Сьогодні будеш цілувати мою душу до ранку,- замріяно прошепотіла благовірна.
"Як же ними цілувати?" - подумалося. "Вони так ниють, наче обпечені! Навіть торкатися холодним пальцем боляче. А душа ж гаряча, мов піч, так і свідомість можна втратити.
Намастив губи смальцем і до вечора мовчки колов у дровітні дрова, навіть до хати йти не бажав.
- Чоловіче, уже темна ніч, ходи додому, досить гепати сокирою і лякати корову.
Заходжу, а там борщ на столі у тарілках парує, пампухи з часничком на тарілі рум'яняться, хрон з перцем у банячку яріє. І гірчичка .
Тобто увесь арсенал зброї для катування моїх обморожених вуст..
Випив водиці холодної, пожував шматочок рила з холодцю і всьо.
- Чоловіче! Та я ж старалася, куховарила! Пощо зневажаєш мою працю?
Я зітхнув, чемно подякував і почвалав до ванної кімнати.
А у ліжку жінка так тулилася до мене душею, так ніжно обіймала, що я змирився і з пекучим болем, і з власною долею. Цілував її душу, але вельми обережно.
А уві сні літав, сидячи на благовірній, а замість губ у мене теліпався слонячий хобот...
То, може і в мене душа є, як гадаєте? Бо не зважаючи на муки, на власне небажання та застереження здорового ґлузду - виконав волю дружини. Отже і я людина не пропаща. Можливо, навіть - перший на землі чоловік, у якого прокинулася душа. Чи ні?
03.12.2022р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію