- А я скажу вам, хлопці, москалі
Ніколи свого слова не тримали.
Ото лише одне на думці мали –
Як би чужої прихопить землі. –
Старий козак із келиха сьорбнув
Та витер вуса рукавом сорочки,-
То тут, то там ухоплять по шматочку,
Щоб їхній цар отой московський був
Собі якогось титула додав.
У нього й так тих титулів до біса.
Їх цар і сам не пам’ятає, звісно.
Та спробував би хтось і не назвав
Хоча б одного. Крику на весь світ
І ледь не до війни страшна образа…
Про що це я? І не згадаю зразу…
- Що москалеві вірити не слід,-
Хтось підказав. – Ах, так, про москалів…
Згадав оце, як у похід ходили.
То ще при Хмелю. Взимку нас побили
На Дрижиполі. Я ледь уцілів.
Багато там козацтва полягло.
Та й москалів замерзло там чимало.
Та й ляхам теж поперек горла стало
І сил в них іти далі не було.
Але зима урешті-решт пройшла
І Хмель задумавсь про нові походи.
В Галичину сходить була нагода,
Московія війська свої дала.
Єдино ще – під боком кримський хан,
Який спроможний плани ті зірвати,
З ордою прийде ляхам помагати.
Отож у батька Хмеля визрів план,
Як хану руки-ноги пов’язать,
Щоб він не думав у похід рушати:
Удар потрібно Кримові завдати
Та сил на теє не відволікать.
Хіба що, може два якісь полки.
У москалів став помочі прохати.
Ті обіцяли неодмінно дати,
Боярина послали все-таки
У Астрахань, щоб сили назбирав.
Калмиків обіцяли підігнати.
Донці в поході мали помагати.
Але від слів далеко, все ж, до справ.
Похід москальський так і не почавсь.
Чума чи лінь завадили – не знаю.
Калмики теж з кочів’їв не рушають.
Отож, похід, здавалось, розладнавсь.
Тоді от Хмель мене якраз позвав
Аби на Низ з дорученням послати –
Низовиків на той похід підняти.
Та ще когось і до донців послав
З тим самим. Тож приїхав я на Січ
Та з хлопцями узявся говорити.
А їм чого то на січі сидіти,
Як здобич десь чекає, звісна річ?
А із донцями вже не первина
В похід ходити. Тож загін зібрали,
На отамана вергуна обрали.
Зібралася десь тисяча одна
Бажаючих податися в похід.
Тож навесні на Дон і подалися.
Донці уже озброєні зійшлися
Та струги готували, щоб, як слід
Крим потрусити. Їхній отаман
Павло, що також звався Чесночіхін,
Уже татарам влаштував «потіху»,
Щоб починав задумуватись хан.
На стругах вийшов в море й розорив
Аули всі татарські під Азовом,
Пустив орді ногайській трохи крові,
Ще й кораблі турецькі захопив.
Так і не дочекавшись москалів,
У середині літа й подалися,
Та за Тамань татарську узялися,
Розор вчинили на отій землі.
І десять днів їм не було спокою.
Хто уцілів, тікали у Тамань,
Мабуть, усе під впливом сподівань,
Що турки там прикриють їх собою.
А в кінці липня, бачачи, що всі,
Хто зміг, сховались за таманські мури,
Тоді ми і взялися «зняти шкуру»
З усіх, хто там за мурами засів.
Турецькі звички добре знані нам:
Вони удень їдять всі небагато,
А, як молитву прочитають п’яту,
То наїдяться та й лягають там
Поспати. Тим і скористались ми.
Тихцем на стругах берега пристали,
По двоє душ при них позалишали,
Хай дивляться за стругами тими.
Самі ж до стін Тамані подались,
Сторожу сонну швидко подолали.
Тоді уже на сонне місто впали,
Рубати туркам голови взялись
Та всім, хто опір в місті нам чинив.
Кого убили, кого розігнали,
Добра собі усякого надбали.
Я собі гарну шаблю прихопив.
Взяли в полон чотири сотні аж,
Три сотні душ своїх також звільнили.
Не руйнували місто й не палили,
Бо ж влаштували в ньому табір наш.
Тоді вже звідти і за Крим взялись,
Пройшлись походом по містах, аулах,
Що біля Керчі узбережжям бу́ли,
Аби всі чимскоріше в Керч зійшлись.
А там ми їх і візьмемо усіх
Тепленькими, щоб дарма не ганятись
За ними по степах, не марнуватись.
В містечках понад берегом малих
Ми діяли, як звично в козаків:
Підпалим місто, з трьох боків палає,
А ми уже з четвертого чекаєм
На перших, хто помчить – чоловіків.
Поб’ємо їх, тоді вже по хатах,
Бо ж опору нема кому чинити.
Татар вдалось добряче розорити,
Посіяли по всьому Криму страх.
А на початку серпня узялись
Уже й за Керч. З усіх боків обсіли
Та видертись на стіни захотіли,
А турки нам, однак, не піддались.
Там же й сипахи на той час були,
І хан татарську надіслав підмогу,
Як тільки вісті надійшли до нього.
Ми, навіть, мури міста не взяли.
Багато покалічили й побили
Із тих, хто нас на мурах зустрічав.
Та, врешті, отаман команду дав
І ми від міста разом відступили.
Околиці лиш розорили вщент
Та і в Тамань на стругах повернули…
Два місяці ми ще в Тамані бу́ли,
На Крим звідтіль ходили ще і ще,
Аби татарин спокою не мав.
Лиш коли море неспокійним стало,
Ми все здобуте у боях забрали.
Додому час вертатися настав.
Спалили місто, сіли й попливли
На Дон, а звідти вже й на Січ вернули….
- А що ж татари? А вони де бу́ли?
- Вони на Перекопі провели
Все літо. Хоча ляхи раз по раз
Просили хана чимскоріш рушати,
Він Крим не побажав тоді лишати,
В такий для нього неспокійний час.
Бо ж раптом ми надумаєм і всі
По Криму із вогнем й мечем пройдемся?!
Несолодко тоді йому прийдеться.
Тож він на Перекопі і засів.
У вересні уже, як ми пішли
З Тамані, він наказ дав вирушати.
Але потрібний час тоді вже втратив,
Бо ж наші вже в Галичині були.
Було би в нас достатньо сил тоді,
К’об москалі дали, що обіцяли,
Ми б Крим тоді добряче потріпали
А так… Хан нас не візьме на воді,
А нам його на суші не здолать.
Тож ми, як ґедзь, вчепилися й кусали,
Спокійно хану жити не давали…
Ґедзь хоч малий та спробуй раду дать.
А що було б, якби то москалі
Та слово своє стримали?!.. Та хану
Було б тоді в Криму і геть погано…
Тож віра їм – останнім на землі.