Раніше слово важило багато,
Мабуть, тому, що менше було слів.
Ніхто на вітер їх не смів кидати,
А вже коли хто слово говорив,
То знав напевно справжню його ціну.
А слово честі коли хто давав,
То вже тримав – нехай би і загинув.
Під страхом смерті, навіть, не ламав
Був колись в Римі полководець знаний.
Регулом звали. Рим якраз тоді
Із Карфагеном захопився саме.
Війна ішла на суші й на воді.
В одній із битв Регул в полон потрапив.
Ну, звісно, знатний, тож рабом не став.
У Карфагені спочивав під вартой,
Кінці війни чи викупу чекав.
А тут якраз доходить йому звістка,
Що має він негайно їхать в Рим.
Що вже за звістка – я не знаю, звісно,
Але для чогось кликав рідний дім.
І той Регул до ворогів звернувся,
Щоб відпустили на якиїсь час.
Сказав: - Я, слово честі, повернуся!
І ще й богами римськими поклявсь.
А вороги…взяли і відпустили.
Під слово честі. Чи дурні були?
Чи знали справжню слова честі силу?
Вони, хоча в війні перед вели,
Та бачили, що Рим уміє битись,
Тож думали: приїде в Рим, нехай,
Почне вмовляти римлян замиритись,
Дивись – війні-таки наступить край.
Регул же, в Рим прибувши, без упину
Вмовляв до перемоги битись всіх.
Знав – шпигуни аж дихають у спину,
Але інакше говорить не міг.
При всім при тому в визначену дату
Його бірема в Карфаген ввійшла.
Хоч знав – крім смерті нічого чекати,
А смерть та буде люта і страшна.
І смерть прийняв, але дотримав слова,
І не вважав, що він переплатив.
Бо ціну слова честі знав чудово
І з честю вмер, так само, як і жив.