
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
21:14
Згорів на роботі" — це не про пожежника, як в чорному анекдоті, а про багатьох із нас. Навколо терміну "вигорання" існує багато спекуляцій і недостовірних тверджень, що вкотре розповсюджує поп-психологія. Це не про перевтому і не "забагато роботи". Т
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Ікона
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ікона
Що буде, якщо релігійних фанатиків допустти до влади? Як уявлю товпи христолюбців з палаючими від праведного гніву очима, які вриваються до Верховної Ради та Офісу президента - втрачаю дар мови. Бо таких затятих у своїх переконаннях людей ще пошукати. Загризуть усіх інакомислячих, а кого не загризуть, то загонять у монастирі на каторжі роботи, замолювати гріхи. Або пустити дурнів, які спаралізують усю роботу виконавчих органів?
Оце був у Кабміні. У заступника міністра. Того, що відає освітою. За національністю він татарин, але за своїм робочим столом, прилаштував ікону Спасителя,розміром 4×6 метрів. І таку люту, що страшно дивитися: погляд гнівний, пронизливий, очі горять як вуглі, пропікаючи наскрізь, кошлаті брови майже зімкнені на переніссі. Хто входить аби полаятися, то від зляку перетворюється на соляний стовп, несамохіть хреститься і задкує до дверей.
- Рішате,- кажу,- ти ж мусульманин!
- І що? Я теж жити хочу. Бо якщо повішу фото нашого духовного лідера - виженуть з роботи. А так нікому і в голову така ідея не прийде, побояться. Я ще лампаду хочу прилаштувати, а приміщення попрошу освятити митрополита. На камеру. Аби бачили, які у мене захисники.
- А Біблію читав?
- Навіщо? Там нічого такого, чого не було б у Корані немає. То нащо товкти воду у ступі?
- Хм, не знаю. Але виглядає трохи того...
- Зате практично.
- Дивися, Рішате, якось завітає сюди Президент, злякається і розсердиться, що порушено негласний протокол.
- Який такий протокол?
- У кабінетах державних службовців мусить висіти тільки один святий: Президент. Інакше очікуй гніву на свою голову. І не колись у далекому майбутньому, у пеклі, наприклад, а тут і зараз.
- Та ну?
- Ага. Колись давно, коли я ще під стіл пішки ходив, з владного Олімпу зіпхнули якогось Порошенка. То нова зграя посіпак перше що зробила - побила на друзки всі його портрети у кабінетах держслужбовців, а місця, де вони висіли попшукали дихлофосом. Дехто навіть шпалери переклеїв. Звичайно, державним коштом. Тоді такі правила були: зі своєї кишені - ні копійки! Отаке люте іконоборство!
- Так часи змінилися! Ми ж тепер у Євросоюзі, у нас європейські закони...
- Закони європейські, а звичаї ще дикунські. Людська порода міняється дуже повільно.
- То що ж робити? Подарувати ікону школі?
- Та ти що? Діти затинатися почнуть від переляку! Подаруй в монастир, хай виставлять у їдальні, аби грішникам, які туди потрапили спокутувати провину, шматок в горлі застрягав. Хай Спаситель під час трапези дивиться на них незмигним поглядом.
- А навзаєм?
- А навзаєм почепи розлючене фото Президента. І розмір побільше зроби: 6×9 метрів. Бажано в кривавих тонах. А знизу надпис зроби:
"Кайтеся, гниди, доки не пізно!".
- А де художника такого знайти, аби таке утнув?
- Є в мене знайомець, циганський маляр Йошта Гигикало. Він спеціалізується на ликах генералів, олігархів та баронес. Він все зробить хутко, може й за ніч упорається.
За тиждень викликали в міністерство. Думав, що узгоджувати списки лауреатів Шевченківської премії. Та помилився.
- Олександре Григоровичу! Як ви дивитесь на те, аби очолити міністерство культури? Принаймні до рішення Верховної Ради працюватимете з приставкою "тимчасово виконуючий обов'язки"...
- Так є ж міністр!
- Уже немає. Нагло помер у кабінеті свого заступника Рашата Абдурахмановича.
- Так нехай очолює Абдурахманович.
- Нє. Ми його перевели на посаду заступника керівника МВС.
- А чого так несподівано зробили рокіровку?
- Та...половина працівників Кабміну написали йому явку з повинною. Стільки крадіїв, хабарників, мілких міністерських злодіїв ще ніхто і ніколи не ловив! От міністр внутрішніх справ і видрав його з м'ясом з міністерства культури у свої поліцейські лабети.
- Я...подумаю, Віталіє Людвіговичу.
- Подумайте, Олександре Григоровичу.
Зайшов у кабінет Рішата.
- О, Сашко! Привіт! - обличчям товариша розповзлася посмішка, від вуха до вуха. - У мене нова посада, більш грошовита!
- Ну да. А де ікона Спасителя? Віддав у монастир. Жіночий. Правда, учора настоятелька прибігла, лаялася страшенно, бо монахині через день розбіглися. Звинувачує мене, чомусь...
Але твій циган Йошта таку ікону Президента утнув, що навіть мене попервах грець хапав. Аж надвечір звик, що за моєю спиною нависає диво художнього пензля, витвір мистецтва неочікувано гарячої імпресії та лютої чуттєвості. Йошта все зробив як ти радив, навіть трохи поліпшив: домалював очільнику держави ікла, з яких скрапувала кров. А підпис " Кайтеся, гниди, доки не пізно!" увиразнив палаючими кольорами...
Я закотив очі під лоба.
- Вже причепив на новому робочому місці.
Я насторожився. Працівники культури і професійні гицелі - люди зовсім різні. І за характером, і за вдачею, і за роботою. Якщо перші відвідувачам наливають каву, роблять кніксени та спілкуються вишуканою літературною мовою, то другі - щирять на них ікла, гарчать, залюбки лупцюють та обкладають матюччям на всі заставки. Таким відчайдухам пальця до рота не клади, ходи навшпиньки і хвацько віддавай честь. Інакше з'їдять з кістками і скажуть: "Мало!".
- Слухай, друже...віддай хутко ікону до в'язниці! Не барися!
- Ні Вона мені ще послужить. Ось побачиш. А ти сідай на моє крісло, керуй культпроцесом на рівні держави. Я цю роботу не дуже любив, а ти все життя творчістю займаєшся.
А як пішов Рішат, сів я на крісельце, підпер щоку рукою та зажурився.
Який сенс у тому, що погрію це крісло кілька років? Ніякого. А от писати поезію та прозу серйозну вже не зможу - банально не вистачатиме часу. Бо між засіданнями, зустрічами з іноземними колегами, паперовою роботою та бучним "возліяніям Бахусу" часу залишиться тільки на важкий сон з головним болем і криками. Тут потрібна така людина, подібна до Рішата: щоб владу любила безмежно, а паперова робота приносила задоволення.
Тож я, звичайно ж, відмовився. Бо вже були прецеденти, коли діячів культури звлучали до адміністрування: Вакарчука якогось, Богдана Ступку тощо. Повтікали вони звідти. І продовжили свої творчі шляхи
Підеімаюся Інститутською до Спілки письменників, а навстріч брьохає Рішат. І плаче....
- Друже, шо сталося?
- Виперли з роботи! Кажуть: залякувати колег, які ходять з пістолетами та нунчаками на роботу - це диверсія проти держави.
- А конкретніше?
- Прийшов міністр, мій начальник, в мій кабінет, аби привітати з посадою. Побачив ікону Президента і бац...інфаркт!
Позбігалися всі інші працівники на мої крики. Жінки, звісно, всі зомліли від страху. А от офіцери поглянули на непритомного начальника, на ікону Президента, склали два плюс два і давай мене духопелити. А потім усі разом мені під носа кулаки пудові піднесли і кажуть:
"Щоб ноги твоєї тут за п'ять хвилин не було!".
Йошта почалапав додому, а я задумався. Яку страшну силу має мистецтво. Може і піднести людину, і скинути її в глибокий яр. Чи то не мистецтво, а людська глупота перетворює прекрасне на зброю масового знищення? І чи ми з вами, друзі, не долучені до цього процесу?
08.12.2022р.
Оце був у Кабміні. У заступника міністра. Того, що відає освітою. За національністю він татарин, але за своїм робочим столом, прилаштував ікону Спасителя,розміром 4×6 метрів. І таку люту, що страшно дивитися: погляд гнівний, пронизливий, очі горять як вуглі, пропікаючи наскрізь, кошлаті брови майже зімкнені на переніссі. Хто входить аби полаятися, то від зляку перетворюється на соляний стовп, несамохіть хреститься і задкує до дверей.
- Рішате,- кажу,- ти ж мусульманин!
- І що? Я теж жити хочу. Бо якщо повішу фото нашого духовного лідера - виженуть з роботи. А так нікому і в голову така ідея не прийде, побояться. Я ще лампаду хочу прилаштувати, а приміщення попрошу освятити митрополита. На камеру. Аби бачили, які у мене захисники.
- А Біблію читав?
- Навіщо? Там нічого такого, чого не було б у Корані немає. То нащо товкти воду у ступі?
- Хм, не знаю. Але виглядає трохи того...
- Зате практично.
- Дивися, Рішате, якось завітає сюди Президент, злякається і розсердиться, що порушено негласний протокол.
- Який такий протокол?
- У кабінетах державних службовців мусить висіти тільки один святий: Президент. Інакше очікуй гніву на свою голову. І не колись у далекому майбутньому, у пеклі, наприклад, а тут і зараз.
- Та ну?
- Ага. Колись давно, коли я ще під стіл пішки ходив, з владного Олімпу зіпхнули якогось Порошенка. То нова зграя посіпак перше що зробила - побила на друзки всі його портрети у кабінетах держслужбовців, а місця, де вони висіли попшукали дихлофосом. Дехто навіть шпалери переклеїв. Звичайно, державним коштом. Тоді такі правила були: зі своєї кишені - ні копійки! Отаке люте іконоборство!
- Так часи змінилися! Ми ж тепер у Євросоюзі, у нас європейські закони...
- Закони європейські, а звичаї ще дикунські. Людська порода міняється дуже повільно.
- То що ж робити? Подарувати ікону школі?
- Та ти що? Діти затинатися почнуть від переляку! Подаруй в монастир, хай виставлять у їдальні, аби грішникам, які туди потрапили спокутувати провину, шматок в горлі застрягав. Хай Спаситель під час трапези дивиться на них незмигним поглядом.
- А навзаєм?
- А навзаєм почепи розлючене фото Президента. І розмір побільше зроби: 6×9 метрів. Бажано в кривавих тонах. А знизу надпис зроби:
"Кайтеся, гниди, доки не пізно!".
- А де художника такого знайти, аби таке утнув?
- Є в мене знайомець, циганський маляр Йошта Гигикало. Він спеціалізується на ликах генералів, олігархів та баронес. Він все зробить хутко, може й за ніч упорається.
За тиждень викликали в міністерство. Думав, що узгоджувати списки лауреатів Шевченківської премії. Та помилився.
- Олександре Григоровичу! Як ви дивитесь на те, аби очолити міністерство культури? Принаймні до рішення Верховної Ради працюватимете з приставкою "тимчасово виконуючий обов'язки"...
- Так є ж міністр!
- Уже немає. Нагло помер у кабінеті свого заступника Рашата Абдурахмановича.
- Так нехай очолює Абдурахманович.
- Нє. Ми його перевели на посаду заступника керівника МВС.
- А чого так несподівано зробили рокіровку?
- Та...половина працівників Кабміну написали йому явку з повинною. Стільки крадіїв, хабарників, мілких міністерських злодіїв ще ніхто і ніколи не ловив! От міністр внутрішніх справ і видрав його з м'ясом з міністерства культури у свої поліцейські лабети.
- Я...подумаю, Віталіє Людвіговичу.
- Подумайте, Олександре Григоровичу.
Зайшов у кабінет Рішата.
- О, Сашко! Привіт! - обличчям товариша розповзлася посмішка, від вуха до вуха. - У мене нова посада, більш грошовита!
- Ну да. А де ікона Спасителя? Віддав у монастир. Жіночий. Правда, учора настоятелька прибігла, лаялася страшенно, бо монахині через день розбіглися. Звинувачує мене, чомусь...
Але твій циган Йошта таку ікону Президента утнув, що навіть мене попервах грець хапав. Аж надвечір звик, що за моєю спиною нависає диво художнього пензля, витвір мистецтва неочікувано гарячої імпресії та лютої чуттєвості. Йошта все зробив як ти радив, навіть трохи поліпшив: домалював очільнику держави ікла, з яких скрапувала кров. А підпис " Кайтеся, гниди, доки не пізно!" увиразнив палаючими кольорами...
Я закотив очі під лоба.
- Вже причепив на новому робочому місці.
Я насторожився. Працівники культури і професійні гицелі - люди зовсім різні. І за характером, і за вдачею, і за роботою. Якщо перші відвідувачам наливають каву, роблять кніксени та спілкуються вишуканою літературною мовою, то другі - щирять на них ікла, гарчать, залюбки лупцюють та обкладають матюччям на всі заставки. Таким відчайдухам пальця до рота не клади, ходи навшпиньки і хвацько віддавай честь. Інакше з'їдять з кістками і скажуть: "Мало!".
- Слухай, друже...віддай хутко ікону до в'язниці! Не барися!
- Ні Вона мені ще послужить. Ось побачиш. А ти сідай на моє крісло, керуй культпроцесом на рівні держави. Я цю роботу не дуже любив, а ти все життя творчістю займаєшся.
А як пішов Рішат, сів я на крісельце, підпер щоку рукою та зажурився.
Який сенс у тому, що погрію це крісло кілька років? Ніякого. А от писати поезію та прозу серйозну вже не зможу - банально не вистачатиме часу. Бо між засіданнями, зустрічами з іноземними колегами, паперовою роботою та бучним "возліяніям Бахусу" часу залишиться тільки на важкий сон з головним болем і криками. Тут потрібна така людина, подібна до Рішата: щоб владу любила безмежно, а паперова робота приносила задоволення.
Тож я, звичайно ж, відмовився. Бо вже були прецеденти, коли діячів культури звлучали до адміністрування: Вакарчука якогось, Богдана Ступку тощо. Повтікали вони звідти. І продовжили свої творчі шляхи
Підеімаюся Інститутською до Спілки письменників, а навстріч брьохає Рішат. І плаче....
- Друже, шо сталося?
- Виперли з роботи! Кажуть: залякувати колег, які ходять з пістолетами та нунчаками на роботу - це диверсія проти держави.
- А конкретніше?
- Прийшов міністр, мій начальник, в мій кабінет, аби привітати з посадою. Побачив ікону Президента і бац...інфаркт!
Позбігалися всі інші працівники на мої крики. Жінки, звісно, всі зомліли від страху. А от офіцери поглянули на непритомного начальника, на ікону Президента, склали два плюс два і давай мене духопелити. А потім усі разом мені під носа кулаки пудові піднесли і кажуть:
"Щоб ноги твоєї тут за п'ять хвилин не було!".
Йошта почалапав додому, а я задумався. Яку страшну силу має мистецтво. Може і піднести людину, і скинути її в глибокий яр. Чи то не мистецтво, а людська глупота перетворює прекрасне на зброю масового знищення? І чи ми з вами, друзі, не долучені до цього процесу?
08.12.2022р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію