Що буде, якщо релігійних фанатиків допустти до влади? Як уявлю товпи христолюбців з палаючими від праведного гніву очима, які вриваються до Верховної Ради та Офісу президента - втрачаю дар мови. Бо таких затятих у своїх переконаннях людей ще пошукати. Загризуть усіх інакомислячих, а кого не загризуть, то загонять у монастирі на каторжі роботи, замолювати гріхи. Або пустити дурнів, які спаралізують усю роботу виконавчих органів?
Оце був у Кабміні. У заступника міністра. Того, що відає освітою. За національністю він татарин, але за своїм робочим столом, прилаштував ікону Спасителя,розміром 4×6 метрів. І таку люту, що страшно дивитися: погляд гнівний, пронизливий, очі горять як вуглі, пропікаючи наскрізь, кошлаті брови майже зімкнені на переніссі. Хто входить аби полаятися, то від зляку перетворюється на соляний стовп, несамохіть хреститься і задкує до дверей.
- Рішате,- кажу,- ти ж мусульманин!
- І що? Я теж жити хочу. Бо якщо повішу фото нашого духовного лідера - виженуть з роботи. А так нікому і в голову така ідея не прийде, побояться. Я ще лампаду хочу прилаштувати, а приміщення попрошу освятити митрополита. На камеру. Аби бачили, які у мене захисники.
- А Біблію читав?
- Навіщо? Там нічого такого, чого не було б у Корані немає. То нащо товкти воду у ступі?
- Хм, не знаю. Але виглядає трохи того...
- Зате практично.
- Дивися, Рішате, якось завітає сюди Президент, злякається і розсердиться, що порушено негласний протокол.
- Який такий протокол?
- У кабінетах державних службовців мусить висіти тільки один святий: Президент. Інакше очікуй гніву на свою голову. І не колись у далекому майбутньому, у пеклі, наприклад, а тут і зараз.
- Та ну?
- Ага. Колись давно, коли я ще під стіл пішки ходив, з владного Олімпу зіпхнули якогось Порошенка. То нова зграя посіпак перше що зробила - побила на друзки всі його портрети у кабінетах держслужбовців, а місця, де вони висіли попшукали дихлофосом. Дехто навіть шпалери переклеїв. Звичайно, державним коштом. Тоді такі правила були: зі своєї кишені - ні копійки! Отаке люте іконоборство!
- Так часи змінилися! Ми ж тепер у Євросоюзі, у нас європейські закони...
- Закони європейські, а звичаї ще дикунські. Людська порода міняється дуже повільно.
- То що ж робити? Подарувати ікону школі?
- Та ти що? Діти затинатися почнуть від переляку! Подаруй в монастир, хай виставлять у їдальні, аби грішникам, які туди потрапили спокутувати провину, шматок в горлі застрягав. Хай Спаситель під час трапези дивиться на них незмигним поглядом.
- А навзаєм?
- А навзаєм почепи розлючене фото Президента. І розмір побільше зроби: 6×9 метрів. Бажано в кривавих тонах. А знизу надпис зроби:
"Кайтеся, гниди, доки не пізно!".
- А де художника такого знайти, аби таке утнув?
- Є в мене знайомець, циганський маляр Йошта Гигикало. Він спеціалізується на ликах генералів, олігархів та баронес. Він все зробить хутко, може й за ніч упорається.
За тиждень викликали в міністерство. Думав, що узгоджувати списки лауреатів Шевченківської премії. Та помилився.
- Олександре Григоровичу! Як ви дивитесь на те, аби очолити міністерство культури? Принаймні до рішення Верховної Ради працюватимете з приставкою "тимчасово виконуючий обов'язки"...
- Так є ж міністр!
- Уже немає. Нагло помер у кабінеті свого заступника Рашата Абдурахмановича.
- Так нехай очолює Абдурахманович.
- Нє. Ми його перевели на посаду заступника керівника МВС.
- А чого так несподівано зробили рокіровку?
- Та...половина працівників Кабміну написали йому явку з повинною. Стільки крадіїв, хабарників, мілких міністерських злодіїв ще ніхто і ніколи не ловив! От міністр внутрішніх справ і видрав його з м'ясом з міністерства культури у свої поліцейські лабети.
- Я...подумаю, Віталіє Людвіговичу.
- Подумайте, Олександре Григоровичу.
Зайшов у кабінет Рішата.
- О, Сашко! Привіт! - обличчям товариша розповзлася посмішка, від вуха до вуха. - У мене нова посада, більш грошовита!
- Ну да. А де ікона Спасителя? Віддав у монастир. Жіночий. Правда, учора настоятелька прибігла, лаялася страшенно, бо монахині через день розбіглися. Звинувачує мене, чомусь...
Але твій циган Йошта таку ікону Президента утнув, що навіть мене попервах грець хапав. Аж надвечір звик, що за моєю спиною нависає диво художнього пензля, витвір мистецтва неочікувано гарячої імпресії та лютої чуттєвості. Йошта все зробив як ти радив, навіть трохи поліпшив: домалював очільнику держави ікла, з яких скрапувала кров. А підпис " Кайтеся, гниди, доки не пізно!" увиразнив палаючими кольорами...
Я закотив очі під лоба.
- Вже причепив на новому робочому місці.
Я насторожився. Працівники культури і професійні гицелі - люди зовсім різні. І за характером, і за вдачею, і за роботою. Якщо перші відвідувачам наливають каву, роблять кніксени та спілкуються вишуканою літературною мовою, то другі - щирять на них ікла, гарчать, залюбки лупцюють та обкладають матюччям на всі заставки. Таким відчайдухам пальця до рота не клади, ходи навшпиньки і хвацько віддавай честь. Інакше з'їдять з кістками і скажуть: "Мало!".
- Слухай, друже...віддай хутко ікону до в'язниці! Не барися!
- Ні Вона мені ще послужить. Ось побачиш. А ти сідай на моє крісло, керуй культпроцесом на рівні держави. Я цю роботу не дуже любив, а ти все життя творчістю займаєшся.
А як пішов Рішат, сів я на крісельце, підпер щоку рукою та зажурився.
Який сенс у тому, що погрію це крісло кілька років? Ніякого. А от писати поезію та прозу серйозну вже не зможу - банально не вистачатиме часу. Бо між засіданнями, зустрічами з іноземними колегами, паперовою роботою та бучним "возліяніям Бахусу" часу залишиться тільки на важкий сон з головним болем і криками. Тут потрібна така людина, подібна до Рішата: щоб владу любила безмежно, а паперова робота приносила задоволення.
Тож я, звичайно ж, відмовився. Бо вже були прецеденти, коли діячів культури звлучали до адміністрування: Вакарчука якогось, Богдана Ступку тощо. Повтікали вони звідти. І продовжили свої творчі шляхи
Підеімаюся Інститутською до Спілки письменників, а навстріч брьохає Рішат. І плаче....
- Друже, шо сталося?
- Виперли з роботи! Кажуть: залякувати колег, які ходять з пістолетами та нунчаками на роботу - це диверсія проти держави.
- А конкретніше?
- Прийшов міністр, мій начальник, в мій кабінет, аби привітати з посадою. Побачив ікону Президента і бац...інфаркт!
Позбігалися всі інші працівники на мої крики. Жінки, звісно, всі зомліли від страху. А от офіцери поглянули на непритомного начальника, на ікону Президента, склали два плюс два і давай мене духопелити. А потім усі разом мені під носа кулаки пудові піднесли і кажуть:
"Щоб ноги твоєї тут за п'ять хвилин не було!".
Йошта почалапав додому, а я задумався. Яку страшну силу має мистецтво. Може і піднести людину, і скинути її в глибокий яр. Чи то не мистецтво, а людська глупота перетворює прекрасне на зброю масового знищення? І чи ми з вами, друзі, не долучені до цього процесу?

08.12.2022р.