«Буває в осені печальній
Короткий спалах дивної пори –
Весь день стоїть, немов криштальний,
І сонцесяйні вечори…»

(Федір Тютчев)

Одразу скажу, що про тринадцятого президента Росії Івана Івановича Гриботоропова я знаю дуже і дуже мало. Крім загальновідомого та загальновизнаного мені мало що є сказати, дорогі мої читачі і писаки. І все таки я вважав своїм обов’язком… Ні, не те… Важко мені пояснити, чому я вирішив написати оцей нарис. Те, що я вчився з ним в одному класі – це ж не причина і не виправдання мого такого дивного нині бажання взятися за перо. І те, що я зустрів його в Парижі після закінчення (доволі успішного і невибагливого) другого курсу Сорбонни – адже теж не причина, погодьтесь. І навіщо все це розповідати? Навіщо створювати ще один текст? І про кого? Адже у Світі, у Всесвіті нашому скорботному і безмежному існує тільки один текст. Інше так, шматочки…

І все-таки. Насмілюсь висловити певні спогади і домалювати портрет – нехай для істориків прийдешнього. Бо нині мало хто згадує його – державного мужа, обранця народу. Багато хто взагалі хоче кинути його ім’я в безодню забуття. А дарма. Кожен правитель цікавий, бо епоха відображається в ньому як у дзеркалі.

Пам’ятаю його школярем. Вчився він у нашому класі звичайної костромської школи (нині назавжди зачиненої) починаючи з десятирічного віку. Пам’ятаю його лису голову, що височіла і крутилася над третьою партою, пам’ятаю вчителя географії Стеозора Марковича Теплостанова, що любив лускати пальцями по цій лисій голові кольору мармуру на світанку, а іноді не тільки пальцем, але і указкою легко вдаряв по цій кулі, що виблискувала в задушливому шкільному повітрі, і при цьому вчитель науки про Землю вигукував: «Ах ти глобус китайський!» Чому його приплюснута і ледь прищава лисина нагадала йому глобус – Бог його знає. Ніяких материків на цій лисині не було. Хоча якось Ваня (назву його Ваня, бо в ті далекі часи ніхто навіть подумати не міг, що цьому «замухришці» та «чмошнику» судилось стати президентом Росії), коли він заснув на уроці красномовства, йому товариші-школярі намалювали на лисій голові контури Америки та Євразії синім маркером. Але це було набагато пізніше, коли Стеозор Маркович вже помер отруївшись одеколоном. Ходили по місту Саратову вперті чутки, що Іван Іванович Гриботропов полисів ще в дитинстві від передозування клеозонідом – популярним в той час серед підлітків наркотиком. Але це неправда. Це у нього спадкове. Його татусь полисів, коли цьому патріарху було ледве сім років від часу його появи на світ. І мама в нього теж була лисою з підліткового віку. У школі, а потім і в поліцейській академії Ваньку (ой, пробачте, Івана Івановича) називали Лисим і малювали на стінах на нього образливі карикатури, на яких зображали лисого чоловічка з величезним «хазяйством», що волочиться по землі.

Вчився Ванька погано, але були предмети, які він любив безтямно – це схоластика, логіка та чистопис – краснописання. Закон Божий він прогулював регулярно, за що був неодноразово караний різками – був годований «березовою кашею», якою щедро його частував батюшка Федір – старий бородатий монах-розстрига. З товаришами Ванька спілкувався мало, він був замкнутим і мовчазним. Навіть коли його на перервах кликали понюхати ацетону – він ніяково відмовлявся, мовляв, «я від ацетону стаю надто сентиментальним…» У регбі на фізкультурі він теж грати не любив, навіть коли йому подарували форму яскраво-синього кольору. Дружив він тільки з Сергійком Люборуковим. Дружив несамовито, шалено. Чутки приписували цим друзям юнацьке велике і чисте гомосексуальне кохання, але я щодо цього сумніваюсь. У компаніях, де любив крутитися Сергійко у своєму плямистому піджаку, Ванька любив розказувати непристойні анекдоти про Наполеона Бонапарта, які часом викликали сміх – зовсім не завдяки змісту оповідки, а завдяки манері викладу.

Чим він займався після школи (яку він закінчив прикро, але не жахливо) – я не знаю. Офіційні біографи писали, що він вчився в Астраханському метафізичному університеті імені Петра та Марфи на кафедрі містичної онтології факультету окультних наук, але я щодо цього сумніваюсь. У ті роки цей університет ще не був відкритий – тут біографи схибили. Злі язики говорили, що він після школи сім років груші оббивав і постійно клянчив у татуся якусь копійчину, але це неправда. Никанор Довгоп’ятов (а він його земляк) казав, що Іван Іванович влаштувався на службу в поліцію по знайомству – у відділ боротьби з нетрудовою содомією. І я схильний цьому вірити.

У Парижі я зустрів його випадково. Тоді я завершив навчання на другому курсі Сорбонни і ми з товаришами святкували успішне завершення цього етапу буття спудеїв веселим гульбищем. Побачив я Івана Гриботропова – тоді ще молоду людину біля паризького закладу культури «Мулен Руж». Він мене не впізнав. Може тому, що був не один – з дамою. Іван був хмільним (певно, він паризького повітря). Його дама була «під шофе», вимахувала сумочкою і репетувала: «Чий чоловік? Чий чоловік? Як? Нічий? Таксі! Таксі!» А Іван Гриботропов розстелив перед собою прямо на тротуарі карту Росії – його просто вертало на батьківщину.

Для багатьох людей обрання його президентом Росії та Великим Гарантом Федерації було несподіванкою. Навіть для мене. Пам’ятаю, як я, почувши від глашатая на площі в Липецьку про цю подію, я дуже здивувався: «Як? Отой Ванька дурник? І президентом нашим? Не може бути!» Але потім став сприймати це як належне і закономірне. Різне в ті роки в Росії дивувало і лякало. Казали, що правління його буде нещасливим. Мовляв, тринадцятий президент, число страшне, зловісне, віщує біду. Мовляв, судилось йому стати останнім президентом Росії, а потім і сама Росія, а може і весь Всесвіт кануть у Небуття. Але як бачимо, нічого такого не відбулося. Більше того, Росія приросла територіями – в час його правління до Росії було вдруге приєднано Велике Князівство Перм на правах конфедерата, Алтайське Ханство ввійшло до Монгольського Степового Союзу. Була зміцнена армія – потішні війська були ліквідовані, в озброєнні гренадерів алебарди були замінені на моргенштерни, а полки лучників були озброєні арбалетами. Він заснував новий рід військ – до того не бачений – велосипедні війська, які здобули собі незгасну у віках славу в битві під Нижнім Новгородом з повстанцями-прогресистами. Всі тоді боялися, що він погодиться на перейменування країни під тиском ісламського лоббі, і Росія буде називатись не Росія, а Союз Ісламських Імаматів. Але цього не відбувалось. Хоча, намагаючись уникнути перевороту він пішов на компроміс. Назву країни замінили на Російську Федерацію Золотої Орди, що викликало загальну радість народу та розчулення в колах аристократів.

Багато хто його схиляв (особливо під час другого президентського терміну) до проголошення Ісламу державною релігією Росії і проголошення Ісламської Федерації Росії. Але від цього він рішуче відмовився і був у цьому рішенні стійкий до кінця. Він тільки дозволив перейменувати Державну Думу в Бююк Девлет Курултай і переселив богомилів та молокан до Вологодського улусу. Мало, хто знає, що причиною цього була не політична сліпота і недалекоглядність, а віросповідання. Іван Іванович був даосом, або як нині прийнято говорити даосистом. Він таємно відвідував даоський храм в Оренбурзі і тримав біля себе постійно китайського ворожбита, приносив пожертви Небу і Землі у даоському домі молитви у Воронежі, вечорами читав Лао-Цзи та медитував. Вживання в їжу комах він суворо регламентував, дозволив польоти на повітряних кулях в Симбірській губернії, заборонив випускати вітри в суспільних рестораціях спеціальним указом. Філософів – цих любомудрів, що баламутять народ, він з Москви вигнав. Публічні страти ворогів народу він заборонив, а тілесні покарання дозволив застосовувати лише до людей, що не мають громадянства Росії. Виступи мемів – чужі звичаям і розумінню народу він обмежив приватними театрами. Посади мерів міст він зробив спадковими, а вільним містам дозволив обрання магістратів. Православ’я – це зловісне диявольське марновірство він заборонив, а потім і зовсім викоренив. Хлистам він дозволив обирати патріарха, а скопцям – митрополита. У Рибінську він встановив пам’ятник Заратустрі, а у Вишньому Волочку заснував конфуціанську семінарію. Діяльність народних трибунів він у всіх губернських містах поставив під контроль цензорів. Старі літературні колегії він розпустив, зате заснував нові – блискучі та незрівнянні. Він відновив чеканку вагомої золотої монети і підвищив платню легіонерам-преторіанцям. Видовища для народу він влаштовував різноманітні і незвичайні, але особливо він любив влаштовувати циркові вистави – настільки смішні, що двоє сенаторів на одному з виступів брянських клоунів померли від сміху. На одній з вистав народу були вперше показані бегемот та жирафа, а на іншій він особисто під час вистави давав вказівки акробатам та фокусникам. Він відновив роздачу хліба та солі народу в Тверській губернії, а в Царицинському улусі наказав після жертвоприношень роздавати народу м’ясо. Сенат нагородив його титулом «Батько народу» вже на третьому році правління. Від новорічного тріумфу він рішуче відмовився, але овації влаштовував пишні та яскраві. З усіх свят він найбільше шанував День космонавтики, святкував його незмінно в Тамбові на площі Тамбовського ліхтарника публічним бенкетом.

У державний гімн Росії він зробив розумні і доречні зміни: слова «Народу Отець» він замінив на «Великий Мудрець», а замість рядка «На безмежних просторах крокує ведмідь» поставив «Світло істини вічно горить». У державному гербі Росії він замінив зображення синього кита на малюнок триголового дракона як на символ єднання законодавчої, виконавчої та судової влади.

Щодо їжі він був скромний: любив білу рибу під маринадом, грецькі горіхи і м’ятні цукерки. З напоїв він віддавав перевагу ярославській брусничній бормотусі. Відвідував балет щоп’ятниці. Особливо любив виставу «Красуня та Красс» режисера Ігоря Бубєнчікова.

Поширюються вперті чутки та неоковирні анекдоти про його божевільні оргії, які він нібито влаштовував прямо в Кремлі, про його незчисленних фіктивних дружин і наложниць, але це все нерозумні примітивні міфи. Іван Іванович був однолюбом – єдиним його коханням на все життя був боязкий та сором’язливий юнак Андрій Полосатов. Старожили Москви ще пам’ятають пам’ятник цьому красеню, який Іван Іванович встановив на місці колишнього монумента Мініну та Пожарському після того як Андрій – це втілення небесної юнацької краси втопився випадково в річці Москва.

Смерть Івана Івановича була смертю праведника: він помер на своєму посту, в своєму робочому кабінеті в оточенні близьких друзів і вірних поплічників. Помер президент Гриботропов від апоплектичного удару. Його останніми словами були: «Кота мого не забудьте погодувати… Шоколадки хочеться дуже…» Ходили вперті чутки про табакерку, але ми нині знаємо, що все це злі вигадки ворогів. І табакерки ніякої не було. Президент Гриботропов взагалі не курив і навіть не нюхав. Навіть сухі мухомори він зневажав.

Нині простолюд ганьбить ім’я Івана Івановича Гриботропова, його пам’ятники всюди трощить і скидає, його мавзолей зруйнований, а його забальзамоване тіло було кинуте на поглинання акулам в Кенігсбергському океанаріумі. При цьому дві білих акули отруїлись і довелось навіть відкласти виставу «Погодуй акулу котлеткою» на два тижні. Його книжки спалюють публічно, а портрети топчуть копитами калмицьких верблюдів. А дарма. Історики майбутнього ще оцінять належним чином цього Великого Керманича, Президента Неосяжної, Вершителя Долі Народу – мого однокласника – Ваньку Лисого…

2013