Пізній суботній вечір. У госпіталі мертва тиша. Чергова медсестра схилилася над журналом пацієнтів з олівцем у руках. За півгодини треба робити обхід, ставити крапельниці, міряти температуру, і тиск у прооперованих солдатів. І прослідкувати, аби пацієнти не забували ковтати прописані пігулки. Трьох поранених доведеться самотужки вести в маніпуляційну на перев'язки, ще тьох можна перебинтувати прямо в палатах.
Колись давно, ще в мирний час, працювала одна медсестра на зміні. Нині їх шестеро. Шестеро тільки в одному неврологічному відділенні! Живуть тижнями в ординаторській, яку переобладнали на нічліжку. Раніше тут стояв довжелезний стіл для консиліумів, крісла та диван. А нині, як у казармі, панцирні ліжка, тумбочки для особистих речей і акваріум з екзотичними рибками, який тут знаходиться з часів гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Єдина окраса цієї юдолі болю, єдине затишне місце у похмурій споруді, в стінах якої спасають людські життя. За звичкою, ось уже протягом дев'яти років, у вільний час,, я приходжу сюди доглядати за живими створіннями, чищу водойму, лікую риб, лагоджу зіпсуту техніку. Тут і світильники час від часу виходять з ладу, і нагрівач, і електронне реле, і внутрішній фільтр, і компресор. А скільки мороки з декораціями!
До цієї кімнати приводили солдатів з порушеннями психіки, садовили в крісло навпроти акваріума і залишали наодинці з цим шматочком природи. І солдати засинали під заколисуюче жебоніння води. Я накривав їх ковдрою і залишав дрімати. А потім приходив психолог, спеціаліст з ПТРС і вів з ними розмови. Це було в 2014-2017 роках...
Нещодавно, вже вшосте, організував концерт для тих, хто йшов на поправку. І сам виступав, і колег по творчому цеху долучив: письменників, співаків,. А нині концертів уже не влаштовую. Не можу. Вигорів я, друзі. Занадто багато лихого бачили очі останнім часом. І книжки писати перестав. Та й брат рідний помер, з яким разом співали власні пісні протягом тридцяти років. У січні будуть роковини...
В суботу завжди так тихо. Солдати, які більш-менш оклигали, розходяться по домівках своїх столичних друзів та побратимів, лишаються тільки знесилені, геть скалічені, нещодавно прооперовані. Або одинокі. Ті, кому вже немає куди йти...
З Сергієм познайомився у Щасті, що на Луганщині. Мене тоді перевели зі Сватового, а він був місцевим, добровольцем. Мав хату в селищі, трьох діточок, дружину-кацапку. І таку колючу як їжак. Ще й язицюра була як бритва. Як він з нею прожив п'ятнадцять років - не розумію.
Я їй:
- Добрий день, Насте!?". А вона:
- Я твоєго жлобского язика нє понімаю. Говорі по чєловєческі."
- Ось, дітям рюкзак картоплі приніс, твій чоловік з блок-поста передав.
- Давай сюда і валі атсюда, хахол.
Вирвала з рук харчі, клацнула перед носом засувкою на хвіртці, розвернулася і поцургенила до хати. Не жінка, а московитська сука, двома словами.
- Передав бульбу? - питає Сергій.
- Передав.
- А зайвого не наговорила?
- Та як тобі сказати...
- Та кажи, що думаєш!
- Зрадить вона тебе, брате. Гнила її душа, не любить Україну. І дітей потруїть своєю жовчю.
Засмутився Сергій, почорнів ликом, жовна на вилицях стали кам'яними.
Коли кацапня вторглася в Україну, то його дружина радо зустрічала мокшанських окупантів, можна сказати - з хлібом-сіллю. Дочекалася, гадина, доки можна безкарно вкусити Україну. У власному будинку оселила стрілецьке відділення російських "освободітєлєй". А на додачу здала позиції чотирьох блок-постів ЗСУ. На одному з них на той час чергували ми з Сергієм..
Бій був коротким, але жорстоким. Кількома пострілами з танків наш блок-пост розбили, Сергія, непритомного, з важким пораненням у голову довелося евакуювати. Уламки застрягли в черепі, руки було понівечено, тож його повезли на захід. Спочатку в Павлоград, Дніпро, а потім уже до столиці. В сторону Харкова ходу вже не було. А я зостався..
Ми відступали. А однієї ночі в окоп застрибнув ротний з двома вояками, вбраними в снайперський камуфляж.
- Потрібен доброволець. Провідник, який добре знає Щастя.
- Я орієнтуюся добре,- одказую. - Що треба?
- Мусимо знищити штаб. І то хутко, доки та банда не розбіглася по позиціях.
- Коли?
- Зараз.
Є чотири відомі стежки до селища. Всі вони як на долоні, всі прострілюються. Але є ще одна, але така кручена, що нею користуються хіба що бродячі собаки. От нею ми і рушили в бік селища, прихопивши з собою ящик вибухівки.
- Де штаб? - питаю.
Вулиця ...цька, будинок..
Я пополотнів. Це ж обійстя Сергієвої дружини!
Підповзли поночі майже упритул, роздивляємося в бінокля подвір'я . Під парканом бовваніє БТР, двп "Тигри", кілька тентованих військових машин. А в хаті всі вікна сяють, як вітрини в супермаркеті перед Різдвом.
- Брати,- кажу,- тут живе троє дітей. Старшому сімнадцять, молодшому дванадцять. Що будемо робити?
Старший групи каже:
- Підповзу до вікон, огляну, що до чого,- і рушив до хати.
- Чіпляймо вибухівку до машин, не витрачаємо дорогоцінний час,- сказав його заступник і почав нам роздавати тротилові шашки та запали.
За півгодини керівник групи повернувся.
- Дітей немає. Але є якась жінка, порається біля плити, їсти готує.
- Ця жінка - сука рашистська,- кажу злопцям.- Якщо здохне, то Бог скаже "Дякую!".
- Невже така погана?
- Потім розкажу.
Вибух був такої сили, що повилітало скдо в сусідніх будинках, полум'я пожежі освітило мало не всю вулицю. Кілька живих офіцерів вистрибнуло з вікон хати і рвонули до бойових машин. Я поглянув на найближчу вантажівку, ту, яку мінував сам і пополотнів: в отворі розчахнутих дверей стояло трійко Сергієвих дітей. Вони там спали, доки вояки радилися в їхній хаті. А потім пролунав вибух. І дітей не стало...
Сергій спить у кріслі перед акваріумом. А я сиджу поруч з ним на ліжку, на якому спить медсестра.. і що сказати другу, коли він прокинеться - не знаю.
20.12.2022р.