Насунувши на очі капелюха,
Закутавшись в солдатський плащ,король
Ходив по місту вечорами й слухав,
Що говорив народ його. Ця роль
Йому самому була до вподоби.
Хоча в народі сіяла страхи:
«Король все знає, що й коли хто робить,
А він завжди до неслухів лихий».
Король ніколи не минав трактири,
Бо саме там іноді можна взнать
Секрети всякі. Сп’яну хтось довірить
Таке, про що тверезі промовчать.
Одного разу Фрідріх, як бувало,
Зайшов в трактир не пізнаний ніким,
А там якраз гулянка вирувала,
Солдат гуляв і кілька жінок з ним.
Вино ковтав чарчина за чарчиной,
Жінок голубив, смачно жартував.
«Така гулянка в добру копійчину.
Звідкіль він, підлий, такі гроші взяв?»
Король підсів солдатові до столу.
Той його, звісно, навіть не впізнав.
Він і не бачив короля ніколи,
Тож став за стіл просити, пригощав.
Вгостився Фрідріх та й почав питати
Звідкіль в солдата гроші отакі,
А той по п’яні став розповідати,
Мовляв, у них в роду усі меткі.
От він і продає усе, що можна.
«Наприклад, зараз, як війни нема,
Нащо мені потрібна шабля в ножнах.
Тож я узяв, клинок їй відламав
Та і продав. А вставив дерев’яний.
Хто буде знати? Вип’ємо за те!»
На цілу плаху напатякав п’яний.
Король в трактирі промовчав, проте.
Та скоро полк, в якім служив вояка,
Дістав наказ прибути на парад.
В строю завмерли разом небораки,
Король гаса конем вперед-назад.
Шука очима клятого солдата,
Щоб за нехлюйство покарать при всіх,
Щоб знав, як зброю власну пропивати.
Це ж для солдата чи найтяжчий гріх!
Знайшов, звелів із взводним виступати
Вперед два кроки і сказав ураз:
«Мене підвів твій командир, солдате,
Рубай у нього голову! Наказ!»
Солдат, почувши, остовпів від ляку.
Король наказ повторює йому,
А сам гадає: «Ну ж, дістань ломаку,
Поглянем: що дістанеться кому!»
Солдат говорить: «Я не можу цього,
Адже це мій товариш бойовий.
Якщо, королю, ти так злий на нього,
Хай кат наказ цей виконає твій!»
Король від того зовсім розізлився:
«Рубай негайно, щоб за хвилю сам
Без голови своєї не лишився!»
«Ну, що ж – вчиню я, як потрібно Вам!»
Кладе солдат на шабельку правицю
І промовля, іще зробивши крок:
«Не дай-то, Боже, вбивству учиниться,
Зроби, щоб дерев’яним став клинок!»
Злетіла шабля…й крики здивування
Понад полком завмерлим пронеслись:
«Ти глянь, а шабля й справді дерев’яна!
Це ж диво Боже!» Полк перехрестивсь
І потім довго диву дивувався.
Та так тоді ніхто й не зрозумів,
Чому-то грізний Фрідріх розсміявся.
Простий солдат його перехитрив.