Щось зламалося у нашому світі, щось дуже важливе і необхідне.
І сонце наче щоранку, знайоме, незмінне, встає.
Проміння впускаючи, в бік відсуваються в вікнах фіранки.
А світло не входить, хоча воно начебто є.

Комусь можна все. А чому? А тому що він сильний.
Тому що тримає ломаку в безжальній руці.
Розмахує нею, віщаючи «я – божевільний!»
«Вклоняйтесь, плазуйте, бо вріжу, і здохнете всі!»

Людина – м’яка, не броньована, смертна істота.
І спокою хоче, ломака ж болюча й страшна.
А ще є усякі заняття, буденні турботи.
Та й шкодить, глобально (глобально!) уся ця війна.

Що той із ломакою? Тішиться, радий, пихатий.
Стискає міцніше, заносить на новий удар.
Куди буде бити? Усюди. Усюди?? Тікати
вже нікуди. Пізно. В наявності новий владар.

А як же це так, воно ж було далеко, не з нами?
І що ж нам робить, як же наше звичайне життя?
Глибоку стурбованість, пещену щедро, роками,
раптово змістило геть інше, живе, відчуття.

Щось дуже суттєве зламалося в нашому світі.
Потрібно шукати, що саме зламалось й чому.
Того із ломакою можна (і треба) прибити.
А я бути з тими, хто жертви приносив йому?

17.11.22