Він озирався на схили Акрополя,
І бачив політ куріпки Талоса,
Тримаючи циркуль старий у долонях
Він кроки міряв загубленим голосом
Знаючи Афіни йому не пробачать
Вбивство меншого, слабшого, кращого.
«Та зрештою, що це я, — себе заспокоював, —
Хіба не історія рухає часом?
Хіба не фатальні видіння оракула
Завжди цікавіші для світу, як глас
Великого міфу, бунту, спротиву.
Чому ж я противився?
Піддався страху? Генію серця ще зовсім юного.
Ось, тіні його мов вчепились в сандалі
Наче Еринії в'ються за мною.
Тікати. На Кріт, на острів Міноса.
Там спокій для совісті, там історія,
Там шурхіт хітону, мов хвиль, Пасіфаї —
Мене заспокоїть, вона світлозора
Водою оточить, і сонцем напоїть».
Очі — моря, повіки — вітрила
І теплий берег зійшов до ніг,
Слухай Дедале, як море Егейське
Сходить піною шумними припливами.
Чи чуєш, як чайки викрикують — Талос,
Талос,
Талос
Йдучи за тобою на острів Кріт.
І от вона — твоя історія,
Твоя Пасіфая, цариця твоя
Твоя інженерія вабить для неї
Священного білого, міцного бика
Посейдона.
Похіть стає на коліна у лоно
Корови із дерева обтягнута шкірою
Вона — Пасіфая — стискає в долонях
Священний трепет мінойської віри.
Тепер ти побачив свого Мінотавра,
Якого твій розум приводить у світ,
Що далі Дедале? А далі лиш далі
Ще одна видумка — твій Лабіринт.
А потім Тезей, Аріадна, вбивство
Звіра.
Крила із воску — Ікар твій летить
До сонця, падіння, відлуннями: — Сину
Ікаре! — розходиться небом.
А син мовчить.

04.03.2022