Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.25
19:20
Горне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.
Починалася світла віра
Від Антонієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Повновода ріка Десна…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.
Починалася світла віра
Від Антонієвих печер –
І курганів твоїх кумири
2025.10.25
14:01
В ту саму мить мій намір стих…
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
2025.10.25
09:59
Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
2025.10.25
06:31
Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
2025.10.25
00:02
Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
2025.10.24
23:58
Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
2025.10.24
22:00
Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
2025.10.24
20:18
І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
2025.10.24
19:43
ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
2025.10.24
19:35
Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
2025.10.24
19:06
Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
2025.10.24
16:33
Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
2025.10.24
16:01
Чорнота невидюща вмостилась на плечі.
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
2025.10.24
14:18
«Рашизм».
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
2025.10.24
12:24
Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
2025.10.24
12:12
Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва на річці Мурафа 30 листопада 1432 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва на річці Мурафа 30 листопада 1432 року
- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
