Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам
та і Європа, нібито, не винна,
що не одну
годує звірину
і поїть її кров’ю України.
***
А нами управляють не каліки,
Бути кращим в черзі знань…
І не бути сліпим буслом
Поміж зібраних питань…
Раптом хтось візьме і бовкне
Щось про славу, про медаль…
Якщо він… ще й осінь жовкне —
Стелить паморозь печаль…
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.
Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?
Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
І швидко змовкне друга клич, -
І хтось не дасть пораду добру
За просто так чи могорич.
Минеться біль і жаль за чимось
Більш не терзатиме єство, -
І не влаштують ритми й рими
Мені поезій торжество.
Бузкова мить не випускає з круга.
І яв мені – недбало зшита чуга,
А сон мені – бездоння рукавів.
Кружляй мене! Одним із тих кружлянь
Під спів горян, у попелі натуги!..
Аж раптом – день порозриває пруги
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого дитинства змило
Дощем-часом у тайну скрижаль.
Найріднішим йду на світі містом...
Порух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим л
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.
Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
Муркоче волога, голубиться, лине.
Прямує до лон, проникать й напувати.
Дощем сходить небо, щоб землю кохати.
16.04.24
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Люди, людство (роздуми, цитати)
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор.
* * *
Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
* * *
Царства земного вічний неспокій,
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.
* * *
Боже наш, ми – Твій довічний витвір.
* * *
Боже наш – Наставник Великий наш.
Боже наш – Володар Небесний наш.
* * *
Від Бога ми – лише маленька тінь.
* * *
Нас малює Бог.
* * *
Людина до Нього (до Бога) прагне і віддалює Його
Величну Суть, хоче вподобатися Його Розумінню.
* * *
Людина, навіть знайшовши Бога,
Його зрештою губить, аби знову знайти.
Це одна велика іпостась Людської Природи.
* * *
Стає безБожною людина і повертає ідолів.
* * *
Люди і Боги святкують зовсім різне.
* * *
Лагідь сумна, адже нас намальовано
Дивним Художником, схильним до смутку.
* * *
Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!..
І як мало людей.
* * *
Вічносте, даних про людство бракує.
* * *
Закони людей – усередині них.
* * *
Материк. Атмосфера. Зирк!!! Птеродактиль – Неандерталець.
Далі просто людей потік, ударяючих палець об палець.
* * *
Повна людством є земля. Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
* * *
Ти – бірюза, а я – рубін.
Наші діти – змішана фарба на палітрі.
* * *
Усе обопільно. Підпільно. І сильно.
Стосунок єдиний. Між нами.
* * *
Об’єднайте Бога у людині
і загине світ від однієї думки про те.
* * *
Будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.
* * *
Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
* * *
Людина, будь-яка, повинна жити з собою
в майбутньому прогресі цілої нації.
* * *
Маленькі одкровення великої людини
особливо песимістично на мене діють,
бо важко усвідомлювати банальність величі.
* * *
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі – то світ.
Світ – то пан.
* * *
Людство смакує свій довгий перебіг,
сновидячи в першому небі сирому.
* * *
Як вітер не вхопиш (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
* * *
Єдине, що людина не може залишити і передати комусь
у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи
її творчого розвитку. Вона є фактом, що удосконалюється
в житті. І тому розум, який закодований у дусі, що пливе
після смерті в Космос, є вічним, тим, що розвивається.
* * *
Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити,
воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли.
* * *
Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.
* * *
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.
* * *
Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту́,
якою Ісус на Голгофу ходив.
* * *
Одні птахи до раю легко знайдуть путь,
а інші – десь на півдорозі пропадуть.
* * *
Ми великі оригінали,
тільки після того, як – маргінали.
* * *
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло.
* * *
Сокіл у Києві не приживсь.
Йому відрубали голову.
Він летів надто низько
і зачепив голуба.
* * *
Кожен має мати своє гніздо.
* * *
Кожен має мати своє місце.
* * *
Перебільшивши біль, залишається менше.
Хто попе́ред побіг, той настільки й дешевший.
* * *
Бог взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,
далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви
і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,
і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!
Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:
– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!
* * *
Жінка шукає кохання,
а чоловік – революцію.
* * *
Нема в домі жінки, якщо пес ночує впроголодь.
* * *
Жінко, жінко,
дай в сукню тебе одягну,
дам тобі книжку,
в сотні локонів відрощу
коротку стрижку.
* * *
На зітлілих сторінках куховарської книги
я читаю рецепт її молодості.
Упорядник – забутий. Автор – мені невідомий.
А рецепт – до смішного такий простий.
* * *
Репетиції її молодості.
* * *
Покаялось дерево осінню листям.
Старий чоловік сивиною покаявся.
* * *
Гірко, коли сліпих овець ріже їхній поводир.
* * *
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
* * *
Кожному – свій політ,
кожному – свій вперед,
кожному – свій назад.
* * *
Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
а обличчя власного не бачить.
* * *
Чи існує місто, яке боїться заходу сонця?
* * *
У селі дров не їдять, та без них і не сидять.
* * *
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.
* * *
Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.
* * *
До ста каратів є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
* * *
Зайнятий – не найнятий.
* * *
Навчитися б прощати, відпускати, залишати.
* * *
Гнучким є існування невдоволених.
* * *
Не бійся спіткнутись,
і, навіть, упасти – не бійся,
щоб потім триматись…
Інакше – убийся!..
* * *
Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.
* * *
Химери слави зраджують ледащів.
* * *
Поки не обміркуєш, не нароби дурниць.
* * *
Навіщо ми так часто говоримо один одному неправду?
Навіщо ховаємо за усмішкою сльози?
Навіщо?
Навіщо говоримо одне, а робимо зовсім інше,
не розуміючи, що краще помовчати?
Навіщо, приносячи одним радість,
іншим завдаємо біль та горе? І навпаки…
Навіщо? Щоб потім себе ж дорікати і каятися
у своїй безсердечності?
Чому? Чому людське прагнення до мети стає
не заповітним, а корисливим?
Чому, піднімаючись усе вище і вище,
ми переступаємо через чиїсь інтереси та долі?
Чому? Щоб потім зірватися і зламати собі хребет,
чи залишитись висіти на нікому непотрібній висоті?
І все ж таки… Чому?..
* * *
Людина настільки втомлюється від дурної праці,
що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється
в глибоку лінь, яка з часом стає благородною,
втілюючись у надкорисний винахід.
* * *
А не просьба, а не грозьба.
* * *
Дратівливість від чвар, інтриг та очікувань.
* * *
Виростає в тривогу малий неспокій.
* * *
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
* * *
Сам собі навіяв, сам себе упросив…
Сам себе і простив.
* * *
Якщо ти – зірка,
краще зірці в небесах залишатись.
* * *
Кожен має свою ідею фікс.
* * *
Дві краси.
Одна з них – земна.
* * *
Проще́ння – це спасіння.
* * *
Ліпше – не мати, краще – не знати,
ніж загубити – і пам’ятати.
* * *
Хай кожен шукає і знаходить.
* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?
* * *
Що́ для сліпого значить нескінченність?..
Якось неподалік од Золотих Воріт
я стрів знезорого, заплутаного чемністю,
закутаного в тополиний цвіт.
Юнак одчув мене за цілих двадцять кроків,
підняв чоло, мов беркут при горі…
* * *
Для сліпого нескінченність не важлива.
* * *
Немає прірви, якщо немає очей.
* * *
Коли кричать закриті очі…
* * *
Пізнє виправдання:
– Якби я знав, що ми потопимось,
хіба б я сів у твій паперовий човник?!
* * *
Після весілля – заживе!
* * *
Тілько піввідра йти у прийми хочуть.
* * *
Гіркий шоколад такий... солодкий.
* * *
Дуже приємно було познайомитися з одним
вагітним чоловіком.
Незабаром у нього повинна народитися надія –
маленька надія на краще.
Він казав мені про це сповненими слізьми очима.
* * *
– Ось прейскурант.
Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.
* * *
Маленька дівчинка вдивляється з фото на мене.
Скільки вона ще не знає.
Що буде?
Хто я – їй невідомо.
Це моя бабуся.
* * *
Налийте ще йому хоч краплю віскі,
і знов не буде ні в чім відмови.
Підуть розмови про різні змови,
про перші рейси до Сан-Франциско.
* * *
Звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.
* * *
Високий поріг – порок низький.
* * *
Був звичайний осінній день. Понеділок.
Початок нового тижня завжди супроводжується
новими надіями та планами для тих людей, хто шукає;
ті ж, для кого це тільки перший день після
довгоочікуваної неділі, дивляться на світ,
наче життя складається лише з одних понеділків.
* * *
А неґри-альбіноси – то просто білі люди.
* * *
Дитина неслухняна, некрасива, проте любима.
* * *
Хитрі всі брехливі діти.
* * *
Від нежиті є лікар – то життя.
* * *
Як страшно, коли людина застрахована від любові.
* * *
Фаршировані любов’ю мізки.
* * *
Люди – колючі кактуси?
* * *
Буває чекання – навіть не обра́за,
а пограбунок кроків і років.
* * *
Дві закохані пари
(одна з них – монахи,
а інша – миряни)
увійшли в монастирський сад.
Монахи поводилися, як миряни.
миряни поводилися, як монахи.
* * *
На зборі врожаю чимало народу…
* * *
Нічого в людині нема, окрім перві́сного.
* * *
Вагомий та колосальний фактор незначності (неважливості).
* * *
Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче двері з груби.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!
* * *
Учора, приміром, я знову повірив!
Повірить – повірив, але й перевірив.
* * *
Найкращий заспокійливий засіб – розмова з тишею.
* * *
У кожному сидить такий еґо..,
що півквартири йде на півквартири.
* * *
Не край за нечесність кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.
* * *
Є докори сумління,
які будують красний храм.
* * *
Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
* * *
Невідомо, хто друзі, хоч прощаємо їм
...чорну правду чи пам’ять, накопичено злу.
* * *
Ми – дими́ після зими.
* * *
…Люди ходять по землі,
як два вогні… Одні – її руйнують,
а другі – відбудовують її,
аж поки інші знову не сплюндрують.
* * *
Ходить дивний чоловік лісом…
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
– Себе, – відповідає він.
* * *
У кого добре серце, той добротою сяє
і для любові двері серця відкриває.
* * *
Не переходь свою межу.
* * *
Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі.
* * *
Є широкий життєвий простір або досвід:
сім смертних гріхів.
* * *
Плідно знати щось про нас, безплідних.
* * *
Є героїв на кону
гоже незрівнянне братство.
* * *
На ві́ки вічні слава всім незвичним.
* * *
Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння.
* * *
Усім усюдам світлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом «ЛЮБОВ».
* * *
Кожна людина повинна залишити після себе
добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000023497
https://dlib.kiev.ua/items/show/829
https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-люди-людство-вислови-вірші-цитати.html
–––––––––––––––––––––––––––––––––
«Кожен має свою ідею фікс».
Сергій Губерначук
Ідея-фікс
У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
Контекст : «Розсипане золото літер», стор. 46–62
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)