* * *
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор.

* * *
Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.

* * *
Царства земного вічний неспокій,
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.

* * *
Боже наш, ми – Твій довічний витвір.

* * *
Боже наш – Наставник Великий наш.
Боже наш – Володар Небесний наш.

* * *
Від Бога ми – лише маленька тінь.

* * *
Нас малює Бог.

* * *
Людина до Нього (до Бога) прагне і віддалює Його
Величну Суть, хоче вподобатися Його Розумінню.

* * *
Людина, навіть знайшовши Бога,
Його зрештою губить, аби знову знайти.
Це одна велика іпостась Людської Природи.

* * *
Стає безБожною людина і повертає ідолів.

* * *
Люди і Боги святкують зовсім різне.

* * *
Лагідь сумна, адже нас намальовано
Дивним Художником, схильним до смутку.

* * *
Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!..
І як мало людей.

* * *
Вічносте, даних про людство бракує.

* * *
Закони людей – усередині них.

* * *
Материк. Атмосфера. Зирк!!! Птеродактиль – Неандерталець.
Далі просто людей потік, ударяючих палець об палець.

* * *
Повна людством є земля. Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.

* * *
Ти – бірюза, а я – рубін.
Наші діти – змішана фарба на палітрі.

* * *
Усе обопільно. Підпільно. І сильно.
Стосунок єдиний. Між нами.

* * *
Об’єднайте Бога у людині
і загине світ від однієї думки про те.

* * *
Будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.

* * *
Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.

* * *
Людина, будь-яка, повинна жити з собою
в майбутньому прогресі цілої нації.

* * *
Маленькі одкровення великої людини
особливо песимістично на мене діють,
бо важко усвідомлювати банальність величі.

* * *
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі – то світ.
Світ – то пан.

* * *
Людство смакує свій довгий перебіг,
сновидячи в першому небі сирому.

* * *
Як вітер не вхопиш (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.

* * *
Єдине, що людина не може залишити і передати комусь
у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи
її творчого розвитку. Вона є фактом, що удосконалюється
в житті. І тому розум, який закодований у дусі, що пливе
після смерті в Космос, є вічним, тим, що розвивається.

* * *
Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити,
воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли.

* * *
Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.

* * *
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

* * *
Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту́,
якою Ісус на Голгофу ходив.

* * *
Одні птахи до раю легко знайдуть путь,
а інші – десь на півдорозі пропадуть.

* * *
Ми великі оригінали,
тільки після того, як – маргінали.

* * *
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло.

* * *
Сокіл у Києві не приживсь.
Йому відрубали голову.
Він летів надто низько
і зачепив голуба.

* * *
Кожен має мати своє гніздо.

* * *
Кожен має мати своє місце.

* * *
Перебільшивши біль, залишається менше.
Хто попе́ред побіг, той настільки й дешевший.

* * *
Бог взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

* * *
Жінка шукає кохання,
а чоловік – революцію.

* * *
Нема в домі жінки, якщо пес ночує впроголодь.

* * *
Жінко, жінко,
дай в сукню тебе одягну,
дам тобі книжку,
в сотні локонів відрощу
коротку стрижку.

* * *
На зітлілих сторінках куховарської книги
я читаю рецепт її молодості.
Упорядник – забутий. Автор – мені невідомий.
А рецепт – до смішного такий простий.

* * *
Репетиції її молодості.

* * *
Покаялось дерево осінню листям.
Старий чоловік сивиною покаявся.

* * *
Гірко, коли сліпих овець ріже їхній поводир.

* * *
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.

* * *
Кожному – свій політ,
кожному – свій вперед,
кожному – свій назад.

* * *
Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
а обличчя власного не бачить.

* * *
Чи існує місто, яке боїться заходу сонця?

* * *
У селі дров не їдять, та без них і не сидять.

* * *
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

* * *
Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

* * *
До ста каратів є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.

* * *
Зайнятий – не найнятий.

* * *
Навчитися б прощати, відпускати, залишати.

* * *
Гнучким є існування невдоволених.

* * *
Не бійся спіткнутись,
і, навіть, упасти – не бійся,
щоб потім триматись…
Інакше – убийся!..

* * *
Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

* * *
Химери слави зраджують ледащів.

* * *
Поки не обміркуєш, не нароби дурниць.

* * *
Навіщо ми так часто говоримо один одному неправду?
Навіщо ховаємо за усмішкою сльози?
Навіщо?
Навіщо говоримо одне, а робимо зовсім інше,
не розуміючи, що краще помовчати?
Навіщо, приносячи одним радість,
іншим завдаємо біль та горе? І навпаки…
Навіщо? Щоб потім себе ж дорікати і каятися
у своїй безсердечності?
Чому? Чому людське прагнення до мети стає
не заповітним, а корисливим?
Чому, піднімаючись усе вище і вище,
ми переступаємо через чиїсь інтереси та долі?
Чому? Щоб потім зірватися і зламати собі хребет,
чи залишитись висіти на нікому непотрібній висоті?
І все ж таки… Чому?..

* * *
Людина настільки втомлюється від дурної праці,
що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється
в глибоку лінь, яка з часом стає благородною,
втілюючись у надкорисний винахід.

* * *
А не просьба, а не грозьба.

* * *
Дратівливість від чвар, інтриг та очікувань.

* * *
Виростає в тривогу малий неспокій.

* * *
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.

* * *
Сам собі навіяв, сам себе упросив…
Сам себе і простив.

* * *
Якщо ти – зірка,
краще зірці в небесах залишатись.

* * *
Кожен має свою ідею фікс.

* * *
Дві краси.
Одна з них – земна.

* * *
Проще́ння – це спасіння.

* * *
Ліпше – не мати, краще – не знати,
ніж загубити – і пам’ятати.

* * *
Хай кожен шукає і знаходить.

* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?

* * *
Що́ для сліпого значить нескінченність?..
Якось неподалік од Золотих Воріт
я стрів знезорого, заплутаного чемністю,
закутаного в тополиний цвіт.
Юнак одчув мене за цілих двадцять кроків,
підняв чоло, мов беркут при горі…

* * *
Для сліпого нескінченність не важлива.

* * *
Немає прірви, якщо немає очей.

* * *
Коли кричать закриті очі…

* * *
Пізнє виправдання:
– Якби я знав, що ми потопимось,
хіба б я сів у твій паперовий човник?!

* * *
Після весілля – заживе!

* * *
Тілько піввідра йти у прийми хочуть.

* * *
Гіркий шоколад такий... солодкий.

* * *
Дуже приємно було познайомитися з одним
вагітним чоловіком.
Незабаром у нього повинна народитися надія –
маленька надія на краще.
Він казав мені про це сповненими слізьми очима.

* * *
– Ось прейскурант.
Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.

* * *
Маленька дівчинка вдивляється з фото на мене.
Скільки вона ще не знає.
Що буде?
Хто я – їй невідомо.
Це моя бабуся.

* * *
Налийте ще йому хоч краплю віскі,
і знов не буде ні в чім відмови.
Підуть розмови про різні змови,
про перші рейси до Сан-Франциско.

* * *
Звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

* * *
Високий поріг – порок низький.

* * *
Був звичайний осінній день. Понеділок.
Початок нового тижня завжди супроводжується
новими надіями та планами для тих людей, хто шукає;
ті ж, для кого це тільки перший день після
довгоочікуваної неділі, дивляться на світ,
наче життя складається лише з одних понеділків.

* * *
А неґри-альбіноси – то просто білі люди.

* * *
Дитина неслухняна, некрасива, проте любима.

* * *
Хитрі всі брехливі діти.

* * *
Від нежиті є лікар – то життя.

* * *
Як страшно, коли людина застрахована від любові.

* * *
Фаршировані любов’ю мізки.

* * *
Люди – колючі кактуси?

* * *
Буває чекання – навіть не обра́за,
а пограбунок кроків і років.

* * *
Дві закохані пари
(одна з них – монахи,
а інша – миряни)
увійшли в монастирський сад.
Монахи поводилися, як миряни.
миряни поводилися, як монахи.

* * *
На зборі врожаю чимало народу…

* * *
Нічого в людині нема, окрім перві́сного.

* * *
Вагомий та колосальний фактор незначності (неважливості).

* * *
Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче двері з груби.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

* * *
Учора, приміром, я знову повірив!
Повірить – повірив, але й перевірив.

* * *
Найкращий заспокійливий засіб – розмова з тишею.

* * *
У кожному сидить такий еґо..,
що півквартири йде на півквартири.

* * *
Не край за нечесність кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.

* * *
Є докори сумління,
які будують красний храм.

* * *
Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.

* * *
Невідомо, хто друзі, хоч прощаємо їм
...чорну правду чи пам’ять, накопичено злу.

* * *
Ми – дими́ після зими.

* * *
…Люди ходять по землі,
як два вогні… Одні – її руйнують,
а другі – відбудовують її,
аж поки інші знову не сплюндрують.

* * *
Ходить дивний чоловік лісом…
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
– Себе, – відповідає він.

* * *
У кого добре серце, той добротою сяє
і для любові двері серця відкриває.

* * *
Не переходь свою межу.

* * *
Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі.

* * *
Є широкий життєвий простір або досвід:
сім смертних гріхів.

* * *
Плідно знати щось про нас, безплідних.

* * *
Є героїв на кону
гоже незрівнянне братство.

* * *
На ві́ки вічні слава всім незвичним.

* * *
Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння.

* * *
Усім усюдам світлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом «ЛЮБОВ».

* * *
Кожна людина повинна залишити після себе
добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.

http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000023497
https://dlib.kiev.ua/items/show/829
https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-люди-людство-вислови-вірші-цитати.html
–––––––––––––––––––––––––––––––––
«Кожен має свою ідею фікс».
Сергій Губерначук

Ідея-фікс

У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ