Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями,
З непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
(О, то було мені за потраву – спіткнутись отак)
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги.
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокарточках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут"
Знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха?!
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?

Зима 2017