Ніхто і ніколи не зможе поєднати схлипи миттєвостей,
Що цоркотять в минуле віддаляючись глухим відлунням історії
Чіпляючись за чорну стрічку забуття
І випружинюють з його пустоти словами на денне світло.
Це провалля немає краю до якого
Ти зміг би підступитися і злякавшись втекти.
Це уява домальовує його межі і міряє його протяжність
Довгим і затухаючим зойком падіння
Наважившись на яке в наступну мить
Уподібнишся до стріли Зенона, що летить
По невизначеній траєкторії у непевну вічність.
Тільки я далекий від цієї філософії
Допоки граюся в чуттєві ідіоми з твоїм тілом;
Вириваючи сторінки твого погляду,
Торкаючись міцних, стиглих стегон,
Що видаються прохолодними окружностями мармурових колон храму
І повторюють форму моїх долонь.
Пальці переплітаються в замок ніжності,
Лоскіт хтивого мерехтіння тонкостанної жаги
Струменить до грудей і я чую, як заледве не схлипує наступна мить
Розпадаючись на лускавки щастя,
Що падає і відпружинює з пустоти являючись боязким мовчанням,
В заледенілім кристалі здавленого крику.
Я згадую твої поцілунки, як заварний крем щойно приготовлених тобою еклерів.
Присмак радості, мить щастя і її втеча
У безлике провалля де я ще тримаю долоню свою на твоїх стегнах,
І вириваючи сторінки твоїх поглядів,
Ляскаю по збентеженій плоті переповненої схлипами невловимої вічності.

24.07.2022