А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.

І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

А бувало, вітри зривались такі як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.

Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.

30.08.2017