ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2024.05.19 02:31
У колгоспі "Червоне дишло"
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.

Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:

Вадим Василенко
2024.05.18 20:22
Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом

Тетяна Левицька
2024.05.18 18:30
Я виходжу зі гри, бо кохання не гра,
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.

Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом

Микола Соболь
2024.05.18 11:26
Шановна редакція майстерень! Чому видалено мій допис-відповідь гундарєву і при цьому його юрко-гав залишився не тронутим? Це така вибірковість? Я маю свою думку щодо гундарєва і дорофієвської і висвітив це без порушень правил сайту. гундарєва дуже зачипт

Віктор Кучерук
2024.05.18 06:42
Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.

Микола Соболь
2024.05.18 05:41
– Крок у небо.
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,

Артур Курдіновський
2024.05.18 01:39
Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.

Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:

Ілахім Поет
2024.05.18 00:04
Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду

Іван Потьомкін
2024.05.17 20:47
«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось

Володимир Каразуб
2024.05.17 19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,

Козак Дума
2024.05.17 15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?

А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.

Світлана Пирогова
2024.05.17 09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.

Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,

Козак Дума
2024.05.17 09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*

Юрій Гундарєв
2024.05.17 09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»… Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово

Віктор Кучерук
2024.05.17 05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.

Артур Курдіновський
2024.05.17 04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.

Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Євген Федчук
2020.02.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Скір із роду Арсака
1
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона сво́го
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як бачити звик він…І спогади раптом гіркі
Стрясли йому душу, мов хвилі скажені у морі.
Колись він був вільний в далеких безмежних степах,
А нині – лиш раб, що господарю має коритись.
І з того становища нікуди зовсім і дітись.
Від того у нього іноді аж кров закипа.
Хоч гірко було, але він оцю пору любив.
Бо ж вдень у Афінах і гамірно, й дуже спекотно.
А в нього із ранку й до вечора повно роботи,
Щоб він свій окраєць і кухоль води заробив.
В задусі і гаморі так день за днем і минає.
Тісними провулками люди постійно снують.,
Лишитись з собою самому й на мить не дають…
І, лише коли темна ніч, врешті решт наступає
І тиша спадає на місто, і небо в зірках,
Він може забутись, що то чужина навкруги,
Бо ж небо таке (хоч здається, неначе другим),
Як в рідних, полишених з долі гіркої краях.
Отак би стояв і у небо на зорі глядів,
Неначе в степу. Та знаходив знайомі сузір’я.
Він кожної ночі додому вернутися мріяв,
Тож, бачачи зорі у небі, страшенно радів.
Хоч вже глупа ніч, а він ще до господи верта.
Іще не лягав, бо господар в Керамік відправив,
У нього з горщечником раптом з’явилися справи.
А раб має йти, його згоди ніхто не пита.
Цурпелить тепер якийсь посуд на власнім горбу,
Бо, бачте, на ранок господар на гостей чекає,
Тож посудом новим якраз похвалитися має.
З його забаганок півночі плестися рабу,
Поки із Кераміка до Діомії дійде,
То вже буде й ранок. Ставати йому до роботи.
Якби ж то не зорі…За ними й забулись турботи.
І зоряний шлях, мов у край його рідний веде…
У темнім провулку майнули ледь видимі тіні,
Почувсь тихий окрик, мов рота комусь хто закрив.
Удари глухі…бурмотіння…Він заціпенів,
Вдивляючись в темінь. Хоч знав добре, що не повинен
Втручатися…Все ж, як побачив, що четверо б’ють
Одного, зваливши на землю отого небогу,
Щось, наче раптово в душі загорілося в нього.
Прокинулась дика, до цього незвідана лють.
Він лантух полишив і кинувся в бійку без страху,
Згадалося все, що ще батько в дитинстві учив.
Один, наче лантух, зненацька в повітря злетів,
Другий за живіт ухопився, бо з усього маху
Отримав удар. Третій кинувся було, проте
За руку вхопився, аж заголосивши від болю.
Четвертий же мовчки рвонув кудись в темряву з бою,
Лиш тупіт віддалений міг розказати про те.
Поки озирався він, ті троє також пропали .
Лишився один, той, на кого напали вони.
Раб слухати став, чи живий він, схилившись над ним.
Той поворухнувся і чутися дихання стало.
Що далі робити? Не кидати ж бідного так?!
Піднятись поміг, щоб той міг опиратись на стіну..
По одягу видно – доволі багата людина.
І раптом почув: - А ти, хлопче, сміливий, однак.
Як звати тебе? Звідки тут серед ночі узявся?
Помовчавши трохи, все ж згодився відповісти:
- Я – Скіф. Раб Антипа. Додому мав посуд нести,
Про що мій господар з Андроніком був домовлявся.
Отож і несу…Тобто, ніс… - Скіф – твоє то ім’я?
- Ім’я? Ні, ім’я я вже ледве то і пам’ятаю.
Я – сколот, що греки нас скіфами ще називають.
Тож, ставши рабом, Скіфом став прозиватися я.
- А справжнє ім’я? Як батьки тебе ще називали?
- Скір з роду Арсака! – навіть, гордість відчулася в тім.
- А де твій господар? Де саме знаходиться дім?
- В Діомії. Там дім господаря добре всі знали.
Тут тупіт почувся та скіфська долинула річ.
Наблизилась група. По-грецьки здалека спитали:
- Хто ви є такі? Чи у темряві тут заблукали?
Озвався побитий: - Не винна у тім зовсім ніч!
На мене напали, а цей допоміг захистити.
Я звусь Фемістокл. А ви, певно що наглядачі?
- Так, пане, почули, що голосно тут хтось кричить.
А хто вас напав? – Сам хотів би я те зрозуміти!
Чи зможете ви аж до Пнікса мене довести,
Бо важко самому. Добряче-таки молотили.
Спасибі богам, які вчасно мене захистили.
Рабові кивнув і кивком тим, немов відпустив.
Як в темряві зникли, пропали неясні їх тіні,
Скір лантух підняв і в ту ж мить з гіркотою відчув,
Що посуд у ньому на друзки потовчений був.
«Що ж, зовсім невдало мій день починається нині!»-
Подумав, лантух той на плечі собі знов завдав
Й додому побрів… Звісно, що не до рідного дому.
Вертатись туди аж ніяк не хотілося йо́му,
Але варіантів вчинить по другому не мав.

2
На ранок Антип на раба був страшенно озлився,
Як тільки дізнався, що посуду більше нема.
В руках черепки від розтрощених мисок тримав
І поглядом звірським на бідного Скіфа дивився.
Той вже розумів, що пощади не буде йому,
Тож мовчки стояв – виправдання б нічого не дали
Й здавалось, нічого в житті його не хвилювало,
Що злило ще більше Антипа. Напевно, тому
Велів прив’язати раба до стовпа непокори.
Велів привести всіх рабів, щоби бачили все,
Що їм непокора й недбалість самим принесе.
І злякані ті тупцювали під стінами скоро.
Прийшов наглядач, кілька дрюків добрячих приніс,
Якими Антип повелів раба добре провчити.
Скіф мовчки стояв, мусив стійко все перетерпіти,
Лише бурмотів щось по-сколотськи тихо під ніс.
Його прив’язали обличчям до того стовпа,
Тож він і не бачив нічого, що там відбувалось.
Як саме йому покарання оте готувалось.
Тож від невідомості духом добряче упав.
Спиною відчув, як наблизивсь впритул наглядач,
Як дрюком махнув, мабуть, вправність свою перевірив.
Від того у Скіфа сипнуло морозом по шкірі.
І, зціпивши зуби, подумав: «Лишень не заплач!»
Щось раптом змінилось, почулись якісь голоси.
Дослухавсь, аж чує – Антипа хтось вголос питає:
- Ти, справді, Антип? – Так. Що треба? – той відповідає.
- Купити раба в тебе хочу. – Того не проси.
У мене немає ні о́дного зайвих рабів.
- Я хочу отого. – Отого? – здивований голос.
- Так, саме отого. – Його не продам я ніколи.
Хоча…Триста драхм, як за нього би ти заплатив,
То я би подумав… - Хай триста….Тоді, по руках?
Знов хитро Антип: - Зачекай, я його покараю.
- Покараний раб ціни тої, звичайно ж не має.
За триста візьму, а, як ні… - Зачекай, зачекай?! –
Знов хитро Антип, - Хто ж поверне ті драхми мені
Якими учора в розбитий я посуд уклався?
- Ще двадцять додам, щоб на більше і не сподівався.
- Ну, добре…- почулись у голосі нотки сумні
В Антипа. Відчув, що у чомусь то він прогадав.
Та в чому – не знав, тож, на себе, здавалося, злився.
Раба відв’язали, він хутко навкруг роздивився.
Той самий спасенний побіля Антипа стояв.

3
Коли всі процедури уже залишились позаду.
І отримав Антип свої гроші, і купчу віддав,
То нового раба Фемістокл тоді свого забрав.
А Антип, видавалося тому був зовсім не радий.
Бо боявся, мабуть, що ще вищу ціну не назвав,
Тому так підозріло услід Фемістоклу дивився:
«Ну, навіщо йому отой саме мій раб знадобився?
Чому саме за нього мені гарні гроші віддав?»
Але вже Фемістокла ті роздуми не зачіпали.
Бо, забравши раба, він до Пнікса, додому повів.
Всю дорогу мовчав, не промовив і пари він слів.
Лиш кивав у отвіт, коли зу́стрічні його вітали.
Уже потім, коли умостився він вдома в тіні,
То рабові велів про життя своє розповідати.
- Перше, ще раз скажи, звідки ти? Як тебе було звати?
Про далекі краї захотілось почути мені.
Той не став запиратись, відчувши подяку до нього,
Що тих дрюків важких не прийдеться тепер скуштувать.
- Скір із роду Арсака, казав я тобі, мене звать,
Щоб в Афіни потрапить, пройшов я далеку дорогу.
Батько мій був Асар, у роду нашім перша людина,
Бо ж очолював рід, був вождем чи царем, то вже як.
Рід наш росами звавсь, поміж сколотів знаний, однак,
Зовсім мало. Жили у степах крізь які тихо плине
Танаїс чи то Дон . На привільних його берегах
Я малим виростав. Був у батька тоді другим сином.
Старший брат звався Орік, в нас ма́тері різні були.
Матері наші батька ніяк поділить не могли
І гострили ножа, щоб встромити суперниці в спину.
Я малим того всього ніяк зрозуміти не міг,
І не думав про те, хто по батькові рід наш очолить.
Орік старшим же був, йому б швидше всміхнулася доля,
Але батько чомусь перед воями був наполіг,
Що я буду вождем…Тож під заздрісні погляди брата,
Я учився всьому, що вождеві і слід було знать.
Мати ж Оріка сіті проти мене взялася сплітать,
Через вірних людей в вуха батькові злеє шептати.
Проте, батько на те не звертав, видавалось, уваги.
Тоді взя́лась вона по-другому ту справу вершить,
Удалося їй, врешті кілька наших людей підкупить
На підступні діла, де зовсім не потрібна відвага.
Коли батько і вої у степ полювать подались,
Вони вдерлись вночі у шатро і мене пов’язали.
Видно, мали наказ, отож кров мою не проливали,
Сіли всі на коней та й до моря скоріш понеслись.
Видно, що все зарані уже підготовлено бу́ло.
Там пірати чекали, що в горах у Таврських жили.
Вони на своє судно мене чимскоріш затягли,
Ще й отримали гроші. Тож судно своє розвернули,
Подались в Фанагорію, де мене і продали,
Якимсь грецьким купцям, що вертали з товаром в Афіни.
Так я тут й опинивсь, полишивши свою батьківщину.
Тільки боги, напевно, таке б учинити могли?!
Скір замовк, Фемістокл, мабуть думав, що далі чинити,
Бо мовчав теж. А потім запитливо так поглядів:
- А скажи мені, Скіре, чого би ти більше хотів,
Тут в Афінах, можливо, у стражниках скіфських служити?
Ми наймаємо їх, бо ж із вільних ніхто громадян
Прав не має, аби на теж вільного руку підняти.
За те запросто суд може будь-кого з нас покарати,
І не буде дивитись, який його нинішній стан.
А от скіфи чужі, їм провчити якогось злодюгу
Чи п’яницю ніщо за законами не заважа.
Тож в ті наглядачі ти вступити якби забажав,
Я б у тім допоміг… Скір промовчав, чекаючи друге.
- Є другий варіант… Повернутись у рідні краї.
Правда, шлях нелегкий, бо далека страшенно дорога
До того Танаїсу…Я питаюся рішення твого…
- Я б скоріше обрав повернутися в землі свої…
- Що ж, ти вибір зробив, на який саме я й сподівався.
Завтра підеш в Пірей, там знаходиться мій корабель,
Він іде в Фанагорію, тож і доставить тебе.
А вже до Танаїсу ти звідти і сам би дістався.

4
«Піфей» біля пірсу в Піреї Скір швидко знайшов,
Той вже був готовий у будь-яку мить відпливати.
Бо ж місця в порту в ті часи було ще не багато,
Тіснилися судна. Один корабель відійшов
І тут же другий його місце на пірсі займав,
Товар розвантажити, інший із порту забрати.
Тут можна було з усіх полісів судна стрічати,
А часто було фінікійський купець запливав.
З Єгипту пливли, із заморських колоній далеких.
Тут чулося мов всяких різних з незнаних країв.
Із ранку до ночі на мовах тих порт гомонів
І якось купцям удавалось домовитись легко.
Усе роздивитись у Скіра часу не було,
Бо вже фінікієць до них притискав своїм боком.
«Піфей» відійшов, лиш вправляючись веслами, поки
Вже судно в саму Саламінську протоку зайшло.
Лишаючи справа гористий отой Саламін,
Пройшли понад Аттіку, наче прощалися з нею.
А вже, коли вийшли на вільні простори Егея,
Вітрило підняли, щоб вітер зловити і він
Погнав їх вперед. Скір у далеч вдивлявся, стояв,
Неначе хотів батьківщину далеку побачить.
І бризки летіли в лице. Він, здавалося, плаче,
Бо ж знав, який шлях небезпечний, далекий чекав.
В Егейському морі розкидано скрізь островів,
Неначе боги розсипали по ньому каміння.
Отож, мореплавцям не треба багато уміння
Знаходити шлях. Вранці острова тільки відплив,
Надвечір вже новий тебе попереду стріча.
Отож, заблукати у тому ніяк не можливо.
А для мореплавця знаходити шлях – то важливо,
Коли навкруги лиш вода й тільки чайки кричать.
Тож, морем плисти тим було, видавалось, безпечно.
Та ті ж острови небезпеки таїли другі.
Для тих мореплавців найгірших з усіх ворогів,
Що звались пірати. А їх розвелось, безперечно
На тих островах, мов на звалищах різних щурів.
Пливеш і не знаєш, що там попереду чекає.
А ще ж і купець часом тим же самим промишляє.
Хто взнає, від кого нещасний був смерть свою стрів.
Товар заберуть, а команду рабами обернуть.
У землі чужі відвезуть і вже там продадуть.
Отож, насторожі весь час капітан має буть.
Бо в море пішов та, хто зна, чи назад він поверне.
А море спокійне. Буває, то Нот, то Зефір
Вітрило напне і жене корабель усе далі.
Поки для Борея, на щастя, часи не настали,
Бо ж, як налетить, розшматує вітрило, як звір.
Минав день за днем, острови по одному минали.
Вже Лесбос видніє, здіймається ген вдалині.
А суден не видно, здавалося, в морі одні
І це капітана все більше і більш турбувало.

Не встигли вони того Лесбоса трохи дістатись,
Як з-за острівця, що зовсім недалеко лежав
Корабе́ль появився, а за ним ще один випливав,
Аби напереріз чимскоріше «Піфею» помчатись.
Ледь помітивши ті недалекі зовсім кораблі,
Капітан повелів всім за весла хапатися скоро,
Сподівався повз ті кораблі він проскочити морем
І на Лесбос помчатись, спасенної тої землі.
З неба сонце пала, надима вітер злегка вітрило,
Веслярі всі в поту, але не полишають зусиль.
Мчить по хвилях «Піфей», видається близькою вже ціль.
Та пірати прокляті, геть усе врахувати зуміли:
Й силу вітру, і час, коли саме погоню почать.
Тож упевнено йшли і від Лесбосу їх відсікали.
І, коли капітану зрозуміло усе добре стало,
Велів весла кидати і зброю до рук усім брать.
Скір при зброї не був, тож вхопив здоровенного дрюка,
Що лежав під ногами. Пірати впритул підійшли
І кидати мотузки з гачками мерщій почали,
Щоб «прип’яти» «Піфея». Для них то знайома наука.
В одну мить із двох бо́ків «Піфея» зуміли «прип’ять»
І гуртом повалили із криками на мореплавців.
Ті, хто чим, узялись відчайдушно від них відбиваться,
Адже знали, що їм від піратів добра не чекать.
Скір тим дрюком махав, від піратських ножів відбивався.
Не один вже із них закривавлений в ноги упав.
Але натиск піратський кожну мить все сильніший ставав,
Хтось вже вбитий лежав, хтось оглушений долі валявся.
Вже спасіння нема, а рабом стати знову – над силу.
Скір не думав багато, дрюк у пики піратські метнув,
Став на борт і у хвилі Егейського моря пірнув.
І зімкнулась вода, від піратів ховаючи тіло.
Він згадав Танаїс, де з малого вони пропадали,
Почувався в воді він відтоді, немов на землі.
Плив і плив під водою, подалі відплисти волів,
Хоч, здавалося, груди йому уже геть розривало.
Як вже сил не було, на поверхню піднявсь, озирнувся.
Не багато проплив, довелося пірнуть йому знов.
Та піратам було не до нього – збирали улов.
Тож, надія була, щоб до Лесбосу вплав він добувся.

5
Чи прихильність богів, чи уміння, що теж не останнє
Та до острова все ж удалось йому вплав досягти.
Відлежавсь на піску, щоб до тями хоч трохи прийти
Та й побрів бережком в сподіванні, що скоро постане
Перед ним якесь місто чи то хоч маленьке село,
Де дізнатися можна про те, як до порту дістатись.
Він все ще сподівавсь, що зуміє на судно найнятись,
Яке б в Таврику, може, чи в напрямі тому пливло.
Не за день, не за два він дістався таки Мітілени,
Що на східному боці на острові Лесбос лежить.
Хоч втомився він дуже, чекати не став, навіть мить,
В порт подався, бо ж там якесь судно знайдеться, напевно.
Порт зустрів його криком і юрмами пітних людей,
Що навкруг метушились, вантажили судна товаром,
Чи тягли його з суден. Пробивсь крізь юрму незабаром,
Видивлятись став судно, що звідси на північ іде.
Став питати людей. Його грецька не всім зрозуміла,
Бо ж зібралися тут кораблі геть зі світу всього.
Як між них віднайти корабля йому саме того
Та не втрапить в халепу, щоб знову рабом не зробили.
Врешті, судно одне напитати зумів між людей.
Гордій був капітан, його судно «Арго» прозивалось,
Часто плавало в Понт, аж до Таврики там діставалось.
Залишалось дізнатись, чи місце на судні знайде.
Та, не маючи драхм, як до Гордія міг підступитись?
Саме судно якраз завантаженим майже застав,
В моряка на борту капітана покликать спитав.
Той небавом з’явивсь і на Скіра став пильно дивитись.
Чого хочеш, мовляв…Скір, як зміг, йому все розказав.
Про Афіни й піратів, які на «Піфея» напали.
Що на весла готовий усістись, аби лишень взяли…
І, на диво, його капітан, ледь подумавши, взяв.

6
Завантажене вщерть, полишило «Арго» Мітілену
І, піднявши вітрило, взя́ло напрям на північ, у Понт.
Скір робив, що веліли, позираючи часом за борт,
Бачив піняві хвилі, вдалині узбережжя зелене.
Запитав одного, що сидів із ним поряд на лаві
Та разом веслував : - Що за берег? Як зветься той край?
А той був говіркий, все, що знав, говорити давай,
Він на цьому «Арго» кілька літ з капітаном вже плава.
- То усе Еоліда. Там елліни також живуть,
Збудували міста, обробляють всі землі навколо.
Звісно, ти в цих краях ще не був, чоловіче, ніколи,
А мені за ці роки де лишень не доводилось буть…
Я, до речі, Клеон, з Херсонесу в Тавриді. А ти?
- Скір із роду Арсака… - Ти скіф? – А як ти здогадався?
У Тавриді частенько зі скіфами я зустрічався.
Яким вітром Єол зміг тебе аж сюди занести?
- То історія довга. Ти, краще мені розкажи
Про ті землі, що ми на «Арго» будемо пропливати.
- О, мене про таке не потрібно зовсім і прохати.
Тож, оце Еоліда. На південь від неї лежить
Іонія – також її елліни всю заселили.
Ми туди не підем, бо ж по шля́ху Ясона пливем.
- Хто такий той Ясон? Бо ж для мене ім’я це нове.
- Я колись розповім. Острів Лесбос, звідкіль ми відплили –
То також Еоліда. Коли ми її проминем,
То дістанемсь в Троаду. Про Трою ти чув, безперечно?
Скір на те головою лише похитав заперечно.
- Й про Гомера не чув? Що ж, тримайсь тоді ближче мене.
Розкажу й покажу про історію мого народу.
Про людей і богів, про геройство і підлість. Часу
У нас буде багато, поки вітри вперед нас несуть.
Будем разом триматись та, може й подружимось?! – Згода!

7
Мис Лектон обігнувши, пройшовши повз острів Тенедос,
Увійшли в Геллеспонт, між похилих що плив берегів.
Вже багато чого на той час був Клеон розповів.
Тож, почувши слова: - Подивись, он Скамандр попереду!
Скір одразу згадав, що якраз на отих берегах
Бились Гектор з Ахіллом у часи, як ще Троя стояла.
Хоча річка сама Скіра виглядом розчарувала.
Бо на пам’ять йому прийшла зразу, звичайно, друга –
Той його Танаїс…Що Скамандр супроти отого?
Можна перебрести. Горобцеві хіба до колін.
Хоча еллінам, звісно, повноводним міг видатись він,
Проти їхніх струмків. Та Клеону не мовив нічого.
Геллеспонтом пройшовши, у Абідос азійський зайшли,
Щоби судно своє іще раз у порту оглядіти.
Гордій дав морякам день, по місту аби походити.
Не усі, правда тим скористатись належно змогли.
Скіра він залишив з кількома теж, мабуть, новичками.
Судно щоб стерегли від усяких чужих зазіхань.
Адже портом крутилось різних злодіїв, наче та хлань,
Що готові щомиті розжитись чужими речами.
Скір на лавці сидів під палаючим сонцем пів дня
Та навкруг поглядав, чи де злодій, бува, не крадеться.
Коли бачить, Клеон, як наві́жений, з міста несеться.
Скір схопився із лави, запитливо очі підняв.
Той, захеканий весь, залетів: - Ти вже чув про новини?
- Що таке? Ні, не чув? Говори, що ти знаєш, хутчій!
- Небезпека страшна… Перс грозить батьківщині твоїй!
Дарій військо збира, щоб твою захопити країну!
- Звідки взяв? – Та ж про те кілька днів уже місто гуде.
Войовничий народ. Вже півсвіту собі підкорили.
А їм мало усе. Отож, Дарій збирає всі сили
І, сказав, що помститись за злочини скіфам іде.
Перси кажуть, мовляв, що на Мідію скіфи напали
І багато крові́ жертв невинних тоді пролили.
Хоч уже сотня років, а, може і більше пройшли,
Але перси, коли оту Мідію все ж звоювали,
То згадали ті кривди і помсту готують тепер…
- А чи правда то все? – Люди да́рма би не говорили.
Та і персів все більше у Сардах. Збирається сила.
Не здивуюсь, як перс би на Скіфію й, справді, попер.
- Попередити б слід землі сколотів про ту загрозу…
Хоча, може то перс лише дим в очі грекам пуска,
А сам сили збирає, належного часу чека
Та ударить зненацька, поки витиратимуть сльози,
На міста Іонійські та на Еоліду впаде.
Для відводу очей, може всі оті перські розмови?
- Хто зна те? Хто ж повірить надійності перського слова?
Але ж, може і, справді, те військо на Скіфію йде?
- Коли так, я повинен до Скіфії швидше дістатись,
Щоб царів попередить, аби встигнули сили зібрать.
- Що ж, поки іще перси надумають звідси рушать,
Ми уже в Фанагорії будем, мабуть, торгуватись.
- То, як воля богів… - Сподіваюсь, поможуть вони.
І Еол свої вітри на прив’язі буде тримати,
Лише Нот і Зефір буде нам на путі випускати,
То досягнемо скоро далекої ще сторони.

8
Вже за декілька днів Пропонтида лишилась позаду
І у Боспор Фракійський пригнав їхнє судно Зефір.
Ще надія жила у душі Скіра аж до цих пір,
Що чутки ото все про похід персів, просто неправда.
Та, коли перед ними Візантій над морем постав,
Раптом крикнув Клеон Скіру: - Он, чоловіче, дивися!
А навпроти Візантія, наче мурашник клубився,
Стільки люду іще і в Афінах Скір не зустрічав.
Всюди купи колод, а їх звідкись все більше підвозять.
І по одягу видно – не греки, бо ж одіж друга.
Скір огледівсь: в протоці загроза на них не чига?
- А чи перси, бува нас тут не перехоплять в дорозі?
Та Клеон засміявся: - Уваги на них не звертай.
Перси – не моряки. З ними в морі зустрітися годі.
Фінікійців вони кличуть в поміч завжди при нагоді.
Мали б флот, то, напевно скорили давно би цей край.
- А ті, може десь тут? – Гордій знав би про те безперечно.
Та, були б кораблі, нащо їм було б зводити міст?
Тож для нього й колоди перс на березі тому навіз.
Скіра ж сором узяв, що не зміг пояснити ті речі.
Тож, протоку вони до кінця пройшли без перешкод.
Вже на виході в Понт почав Скіру Клеон знов казати:
- Глянь, он скелі дві. Бачиш? Ми здавна їх звем Сімплегади,
Що колись кораблям не давали пробитися в Понт.
Ледь який корабель поміж скель отих двох опинявся,
Вони сходились вмить і чавили нещасних усіх.
Лише, коли Ясон поміж скель тих проскочити зміг.
Вони намертво стали і більше ніхто не боявся
Поміж ними пройти. – Далі ми через море підем?
- Ні, Зефір пожене нас на схід понад Фрігію, далі
Мідію проминем , потім землі, що й назви не мали,
А вже далі Колхіда багата на золото жде.
Звідти вивіз Ясон свого часу руно золоте
Та живий і здоровий в Елладу назад повернувся.-
В його голосі раптом легкий якийсь смуток відчувся,
Наче він жалкував, що не перший рішився на те.
- Там уже, коли Нот укладе сили в наше вітрило,
Ми дійдем Фанагорії – наша кінцева мета.
А, як ввійдемо в порт, розвантажимось, тоді вже там
Можеш далі рушати на північ, як матимеш сили.
Через землі меотів тобі доведеться пройти,
Щоб дістатись того, малознаного нам Танаїсу.
Я тобі поможу у дорогу зібратися, звісно…
Але, перше за все, Фанагорії треба дійти.

9
Шлях їх був не важкий, боги їм дарували удачу
І скоро з «Арго» було видно уже острови,
В яких Фанагор із Теосу «гніздо собі звив»,
Як тільки загрозу від перського Кіра побачив.
На острові дикім, найкращім між всіх островів,
Для того, щоб жити і плавати звідси по морю,
Звели втікачі цю саму́ Фанагорію скоро.
Тож, саме до острова того «Арго» і приплив.
Хоч місто не мало історії довгої, з часом,
Торгівля із сіндами гарний прибуток дала.
Отож, Фанагорія швидко росла і росла,
Щоб скоро й на сушу, на берег меотський дістатись.
В порту не багато ще грецьких було кораблів,
Тож місце знайшлося «Арго», до причалу щоб стати.
Півдня довелося вантаж свій на берег тягати.
Бо Гордій відмовивсь узяти портових рабів.
Поки моряки важкі амфори зносили, Гордій
Уже домовлявся з купцем, щоб зерна закупить.
В Елладі за те можна грошики гарні злупить.
Й домовився швидко, бо ж часу втрачать було шкода.
Зерно те тягати, щоправда, відмовився Скір,
Сказав, що наймався товар в Фанагорію везти.
Роботу зробив свою, наче, усе честь по честі,
Тож Гордій повинен теж виконать їх договір.
Той скрипнув зубами та драхми все ж викласти мусив.
Не так і багато у нього Скір їх заробив.
Але, головне, що до Скіфії майже доплив.
Подумав, що «звідси якось я уже доберуся!»
Забравши пожитки, з Клеоном прощатися став.
А той раптом зблід: - Ти мене тут одного кидаєш? –
Тоді розвернувся: - Посидь тут, мене зачекаєш! –
Й до Гордія швидко про щось говорити помчав.
А скоро вернувся: - Ну, що ж, я з тобою, юначе!
- А, як же «Арго»? Ти ж проплавав на нім скільки літ?
- Чи ж клином зійшовся на тому «Арго» білий світ?!
Я хочу, мій друже, ще нового світу побачить.

10
Уже декілька днів йдуть меотськими землями двоє.
В Фанагорії їм у дорогу скупитись вдалось.
Правда, драхми свої в місті витратить всі довелось,
Зате трохи харчів мали та ще таку-сяку зброю.
На мечі їхніх грошей не стачило – мали ножі.
Скір ще лука придбав і до нього зі стрілами тула.
Клеон списа купив, зброя та йому ві́дома бу́ла.
Тож тепер простували по землях чужих до межі,
Де меотська земля переходила в сколотські землі,
Там, де тік Танаїс. Спершу над Меотидою йшли.
Скір бо знав, що отак у степах заблукать не могли.
Та, коли попереду з’явились меотські оселі,
То звернули у степ, все на північ тримаючи шлях.
Вдень по сонцю ішли, а вночі визначались по зорях.
Уже їхні харчі з Фанагорії скінчились скоро,
Але ж в Скіра був лук – гарна зброя у вмілих руках.
Десь вже скоро, мабуть мали вийти до вод Танаїсу,
Коли раптом з кущів, що над яром густенько росли,
Вийшли люди при зброї, у кільце перехожих взяли.
Хоч їх більше було, Скір спокійно на них подивився.
- Хто такі? – запитав його, мабуть найстарший із них,-
Де тримаєте шлях? На меотів, здається, не схожі?!
Скір на те відповів: - Ми всього лиш прості подорожні.
А хто ви? Чи не роси? Що робите в землях чужих?
Переглянулись ті. – Чому думаєш ти, що ми роси?
- Та ж по одягу бачу і мова вас теж видає.
Старший знітився трохи: - Насправді, то так воно й є.
Але ви хто такі? – в ньому сумнів в душі ще боровся.
Скір приглянувсь до нього, всміхнувся і раптом спитав:
- Як, Арготе, живеш? Як ідуть у сім’ї твоїй справи?
Чи ще батько живий? Чи вже Лід у богів в небесах?
Здивування ураз промайнуло в Аргота в очах:
- Звідки знаєш мене? Як узнав ім’я батькове славне?
- Щось ти друга дитинства, юначе і зовсім забув.
- Друг дитинства? – Аргот до обличчя тому придивився
І, неначе закляк. – Скір? Ти звідки, мій друже, з’явився?
Де, скажи пропадав скільки років, в яких краях був?

11
Всі спустилися в яр, де струмок жвавий весело вився.
Там багаття ще тліло і дух смаженини стояв.
Всілись роси в кружок, кожен, звісно, почути бажав
Звідки то син вождя, що загиблим вважали, з’явився.
Подих затамувавши, його розповідь слухали всі
І свої відчуття від почутого теж не таїли,
Бо ж недарма отут, в чужині, як вигнанці сиділи.
Дух єднання й свободи незримо над ними висів.
Коли Скір закінчив свою розповідь, то став питати:
- Що у нашім роду? Чому ви всі отут сидите?
Чому за Танаїс у родинні степи не йдете?
Тож, узявся Аргот про усе то йому розказати:
- Все змінилось тепер у прадавньому роді Арсака.
Не на краще змінилось. Відтоді, як ти десь пропав,
Батько твій всі степи навколишні з людьми обшукав,
Але, навіть, сліди не знайшлися твої, Скір, ніякі.
Почорнів батько весь від того невимовного горя,
Хоч…ходили чутки, що від того Асар почорнів,
Що із чари Шпако непомітно отруту він пив,
Тож, від тої отрути і дні закінчив свої скоро.
Твоя мачуха, Скіре, проклала для Оріка путь,
Бо ж хотіла, щоб він був вождем у Арсаковім роді.
Звідти й біди прийшли, адже Орік до влади не годен.
Всім вона заправляла. Та й досі ще править, мабуть.
Хто незгоден з тим був, тих Шпако виїдала із роду.
Довелося втікати, ховатися в землях чужих…
- А в навколишніх землях, не знаєш, багато таких?
- Та, я думаю, можна зібрати із сотню народу…
- Що ж, із того й почнем. Ти, Арготе відправ своїх хлопців.
Нехай росів скликають…Додому вертатися слід.
Ніхто проти не мовив…Справжній вождь повернувся у рід,
Тож Фортуна тепер має бути на їхньому боці.

12
Невеликий загін їхав степом у бік Танаїсу.
Скір на сірім коні попереду, Аргот поряд з ним.
Клеон теж на коні, невдоволений, правда, що тим,
Бо ж то не корабель. На коні він іще не навчився.
Ноги понатирав із незвички й тримався позаду.
Попереду в степу виглядає сторожа шляхи,
Бо ж зустріти тут можна, безперечно, сарматів лихих,
Нападуть з підтишка і не будеш зовсім тому радий.
Тож, сторожа пантрує. Трава під копита ляга.
Жайвір пісню у небі десь, невидимий оку, співає.
І легкий вітерець з Меотиди ледь-ледь повіває.
Десь чека Танаїс на зелених своїх берегах.
Тиша й спокій навкруг і ніщо не віщує тривоги.
Світ здається чудовим, надихає на гарні діла.
І, здається, немає місця в світі оцьому для зла.
Але ж долю вершать не одні лиш його добрі боги…
Свист тривожний злетів від сторожі, що десь попереду.
Далі клекіт орла… - Невеликий сарматський загін,-
«Прочитав» його Скір. Ще науку ту батькову він
Не забув. І рукою, зупинитись своїх попередив.
Примчав сторож один: - Їде там із десяток сармат.
Когось вкрали, мабуть, до коня мотузками зв’язали.
- Вас не бачили? – Ні. – Що ж, то добре, щоб нас не чекали.
Ти, Арготе, бери майже всіх і вертайте назад.
Он отам у ярку зачаїться й сарматів чекайте.
Як під’їдуть, тоді вилітайте й женіть їх на нас.
Я десяток візьму, схоронюсь в тім байраку якраз.
Ви женіть у той бік, а вже ми будемо їх стрічати…
Ледь помітивши росів, сармати зірвалися в гін.
Коні в них витривалі, не надто ще втомлені поки.
Полетіли вони, озирались лишень на всі боки.
А за ними услід росів кінний помчався загін.
Мчать по степу сармати, роси вже й відставати почали.
Оминути байрак і вже, спробуй, у полі злови.
Раптом з боку байраку вовк самотній бродячий завив,
Звідти вдарили стріли і кілька сарматів упали.
Хто лишився живий, намагались звернути убік,
Але стріли нові і отих своїм жалом дістали.
Роси кинулись вмить, чужих коней ловити почали.
То вони добре вміли, тож жоден від них не утік.
Скір велів у сармат усю зброю, що знайдуть, забрати.
Сам під’їхав поглянуть, що ж за здобич сармати везли.
Якраз « здобич» ту хлопці із коня обережно зняли,
Розв’язали, на ноги помогли обережненько стати.
Глянув Скір й обімлів – ще красуні такої не бачив.
- Хто ти? – лише й спитав. – Опіс, - та прошептала в отвіт.
В її дивних очах, наче весь потонув білий світ
І його потягнув у безодню очей тих, неначе.
Тут Аргот підоспів: - Ти, мабуть, Арпоксая дочка
Зі Скопасіса роду? – Так, - вона знов лиш прошепотіла.
- А чого ті сармати прокляті від тебе хотіли?
- Заміж взяти хотіли за царя за свого – Сартака.
Він у батька просив, але той йому просто відмовив.
Щоби його дочка́ за якогось сармата пішла?!.
Отоді оця зграя мене біля річки взяла…
Батько, звісно, помститься, пустить зайдам проклятим ще крові…
Скір усе ще мовчав, то ж за нього Аргот говорив:
- Що ж, подякуй богам, що для тебе все добре скінчилось.
Бо ж це завдяки їм ми так вчасно сюди нагодились.
Все позаду тепер Ми тебе відвезем до батьків.

13
Другий день вже загін по степу їде в бік Танаїсу.
Скір попереду, з ним поряд їде Аргот, поміж них
На коні сизім Опіс, очей не відводить своїх
Від шляху попереду, наче поглядом стрітись боїться
З тим, хто поруч, хто близько. Бо, чомусь все в Аргота пита.
Скір лиш краєчком ока на неї, бува, поглядає,
Як вона на коні, мов заправський боєць виглядає.
Часом усмішка зрідка на устах на його розцвіта.
- А чому ми так їдем? – раптом стала Аргота питати,-
Наші ж землі он там! – показала рукою в той бік.
Та Аргот відповів, як досвідчений, їй чоловік:
- Скажи, як ти гадаєш: тебе батько твій буде шукати?
- Звісно, буде…У тому ти можеш і не сумніватись!
- Він, напевно ж, помчиться по свіжих сарматських слідах?
Зашарілася Опіс, з грудей її вирвалось: - Ах!..
Все так просто, а я все ніяк не могла здогадатись.
Свист ураз пролунав, щось помітила, мабуть, сторожа.
Скір загін зупинив, зготуватись до бою велів.
Тут один зі сторожі до Скіра якраз підлетів:
- Там загін чималенький! На сколотів здалеку схожі!
Із-за пагорба, справді, з’явилися скоро кінні.
Ледве вздріли чужих, стали враз розгортатися в лаву.
Доведеться мечам, мабуть, братися нині за справу.
Хоч тих більше та ж кількість не рішає завжди на війні.
Кінський тупіт все ближче. Земля вже дрижить від натуги.
Скоро крові нап’ється, бо ж так у степу од віків.
Груди в груди стрічають тут ворога. Сльози гіркі
Потім змиють цю кров… Усе більше зростає напруга.
Раптом Опіс схопилась і стрімко погнала коня.
А ні Скір, ні Аргот не устигли її зупинити.
Лиш дивилися вслід і не знали, що далі робити.
Перший з воїв ворожих біля неї спинивсь…і обняв.

14
В улоговині тихій палають великі багаття.
Арпоксай влаштував святкування, бо ж донька його
Повернулась жива. Як не відсвяткувати того?
А, щоб свято було чи ж то сколотам треба багато?
Вполювали дичини та багаття в степу розвели.
Поки смажиться м’ясо, гомін радісний табором чути.
Хтось вже пісню затяг, бо ж без пісні і святу не бути.
А вожді за тим часом про серйозне розмови вели.
Скір найперше спитав, що в степу за новини гуляють.
- Та, нічого незвичного. Лиш сармати, хіба, дістають.
Наче, таті наскочать, грабують і палять та б’ють.
Видається, крім того більш занять ніяких і не мають.
- А про персів що чути? – Персів? – аж здивувавсь Арпоксай,-
Хто такі? В степах наших ми ім’я ще такого й не чули.
- Та ж за морем вони всі народи в покорі зігнули.
- То ж за морем. Чом нам перейматися тим. – Зачекай.
Кажуть персів всіх цар, який греками Дарієм зветься,
Військо сильне збира, щоб в похід проти сколотів йти.
- То плітки хтось, напевно всього лиш дурні розпустив.
Хай той спробує Дарій до нас спершу хоч добереться.
- Не завадило б, все ж передати царям новину.
Ти не зміг би?.. – Та що ти, щоб потім усі насміхались,
Що Скопасіса діти пліток чужоземних злякались.
От, коли б воно, справді, заходилось вже на війну…
- Добре, добре, не треба…Скажи, а про рід мій Арсака, що знаєш?
- А що знаю? Відтоді, як батько помер твій – Асар,
Орік став за вождя. Та який з того йолопа цар?
Там все мати його - та підступна Шпако заправляє.
Від правління її розбігатись став рід по степах,
Вільний сколотський дух не спроможний наругу терпіти.
А вона із сусідами також горщики встигла побити.
Тож живе самотою рід Арсака в жіночих руках.
Чув, сармати в ваш край все частіше взялись зазирати.
Чують, де слабина, звідки можна урвати і йдуть.
Бо ж потомки Арсака самі відсічі їм не дадуть.
А з сусідів ніхто не збирається їм помагати…
Скоро Скір став збиратись, почувши новини такі,
Його люди хутенько пожитки свої позбирали,
Вже тримали коней, лиш наказу від нього чекали,
Бо ж усі молоді, на підйом надзвичайно легкі.
Скір уже попрощався з Арпоксаєм, Аргот ще лишився:
- Гарна в тебе дочка, - до вождя хитро так усміхнувсь,-
Ти, напевно, сватів зустрічати вже скоро готуйсь…
Не моїх… - недвозначно він Скіру услід подивився.

15
Танаїс вже позаду, загін легко по степу летить.
Скоро вже землі роду, не так і багато зосталось.
Люди у далечінь в обнадійливих мріях вдивлялись,
Бо ж не знали, як саме земля їхня їх ладна зустріть.
А десь там попереду, мов хмари на небі збирались,
Понад пагорби чорним чи сірим усе затягло.
Поки й не зрозуміти, що саме то бути могло,
Та тривожні думки уже в душу до них забирались.
Скоро вже й зрозуміли – не хмари то, а курява.
Хтось здійма її степом. Чи то не орда часом пхає?
Щоб зустріти її, скільки в сколотів сили немає.
А в степу не сховає вже трохи пожовкла трава.
Тут сторожа летить, яка степ весь навколо пантрує.
- Там, в степу бій іде! – А хто саме змагається з ким?
- То сарматська орда напосілася кодлом своїм
На наш рід. – Ти упевнений в тому? – Ти ж чуєш!
Там наш рід! Обступили сармати його зусібіч!
Ллється кров! Наша кров! Щось із тим треба хутко робити?!
Бо інакше не буде кого скоро вже нам боронити!
Скір рукою махнув, обірвавши тривожну ту річ.
Перед пагорбом стали. Сам Скір на вершину піднявся.
З ним Аргот і Клеон. Не боялись помітними буть.
Вже сармати той бій, видно, до перемоги ведуть.
Тож ніхто з них назад, зрозуміло і не повертався.
А картина на полі видавалася зовсім сумна.
Невеликі загони росів поки з сарматами бились.
Жінки з дітьми до річки степової у страху тулились,
Розуміючи, чим закінчиться для них ця війна.
Та суцільного бою роські вої уже не вели.
Не було голови, щоби їх в одне ціле з’єднати.
Скір недобрим слівцем пригадав свого клятого брата
З його матір’ю злою, що рід до того довели.
Аргот вихопив меч, ладний кинутись в битву негайно.
Скір його зупинив: - Зачекай! Не настав іще час.
Як сармати спиною повернуть всім військом до нас,
Отоді вже ні хвильки від миті тії не втрачаймо…
Бо ж, побачать здалека, розвернутися встигнуть до нас
Та помітять, як мало війська нашого. Стрінуть при зброї.
Ми нічого не зможем собі вигадати із того бою.
Тож, навіщо даремно нам втрачати єдиний наш шанс?!
Врешті, мить та настала. Скір кивнув головою лиш їм
І всі троє скотились з того пагорба до своїх воїв.
Скір окликнув до них: - Хлопці, час вирішального бою!
Або згинемо всі, але разом із родом своїм.
Або зможем здолати ми орду цю прокляту зі сходу.
Підлітаєм впритул, цілим стрілами, потім – в мечі.
І тоді уже ви голосніше й страшніше кричіть,
Наче, в війську у нас кілька тисяч набралось народу!
Розгорнулися в лаву й чимскоріше вперед полетіли.
Тільки стукіт копит та ще вітер у вухах свистить.
Та сармати не чують, що смерть уже їхня летить.
Бо вони перемогу над росами вже угляділи.
І тут раптом у спини уп’ялись їм стріли стрімкі,
Потім ще раз і ще…Стали падати мертві сармати.
Але, навіть тоді ще не стали уваги звертати.
Лиш, коли вже на голови впали мечі їм важкі,
У страху озирались і бачили сколотське військо,
Що взялося нізвідки…А очі у страху – ого!
Враз поділася мужність в сарматського війська того.
Ті, що поки живі, врізнобіч розбігатись взялися.
Хоч не всі. Ще знайшлися і надто завзяті між них.
Стали опір чинити, мечами своїми махати.
Видавалось, вони не збиралися зовсім тікати.
Чи життям своїм власним прикривали утечу своїх.
Скір у гущі був бою, кривавив свого акінака.
Із ним поряд Клеон теж списом своїм ворога бив.
Тут на Скіра якраз вправний, видно сармат налетів.
І не з про́стих, мабуть, бо на панцирі царська відзнака.
Своїм довгим мечем зміг удар акінака відбить,
Замахнувся аби Скіру голову миттю зітнути…
Та Клеон не дрімав, встиг списа свого вправно метнути
І сармат із коня, наче лантух на землю летить.
Ледь упав той сармат, як все військо вороже побігло.
Роси мчали услід, щоб найменше вдалося втекти,
Бо зберуть знову сили і схочуть помститись прийти.
Отож, трупом сарматським все поле далеко встелили.
Уже мстили за кров, що устигли пролити вони,
За розор і за страх, що їх дітям прийшлось пережити.
Та й ніхто в ті часи ворогів не збирався жаліти.
Бо ж усі були діти постійної, злої війни.
Тут вже ти чи тебе, варіантів других не буває.
Переможцю в бою в результаті дістанеться все.
Хтось зуміє втекти, а хтось рабське ярмо понесе.
І про плем’я чи рід після того ніхто й не згадає.

16
Поховали загиблих, честь по честі усіх провели
По дорозі у вирай. Тризну справили тут же у полі
Під курганом високим, який підсипали поволі,
Щоб далекі потомки його ще побачить могли.
Хорсу склали пожертви, що у битві їм дав перемогу.
Не жаліли півнів, щоб загиблим співали пісні.
Потім раду зібрали, де зустрілися вої одні,
Щоб обрати подальшу для роду усього дорогу.
Перш за все на тій раді вождя вибрали собі.
Хоча Орік живий та вже добре усім зрозуміло:
За такого вождя ледве рід свій зовсім не згубили,
Щоби рід піднімати – в нього плечі занадто слабі.
Молоді, ті за Скіра всією юрбою стояли,
Адже бачили добре, як він вів себе у бою.
Старші кандидатуру намагались пропхати свою.
Видно, клята Шпако з ними добре вже попрацювала.
Тож зійшлись в суперечках, до бійки ледь-ледь не дійшло.
Лиш старійшини дивом ще порядок на раді тримали.
Коли всі вже охрипли, цілісінький день бо кричали,
А Хорсове лико вже до пагорбів дальніх пішло,
Стали голосувати – угору шапки́ підкидали.
А старійші дивились аби справедливість була.
Молодих було більше, тож їх думка і перемогла.
І старійшини Скіра новим вождем роду назвали.
Вийшов він перед всіх, де вже купа паліччя лежала,
Витяг свій акінак, в те паліччя його устромив.
Бо ж у землю стромляти сколот меч свій ніяк не посмів,
Як стромляти у ту, яка рід од віків годувала?
Устромивши свій меч, Скір, неначе до бога звернувся:
- Я, як вождь, обіцяю до смерті лиш роду служить.
Від усяких набігів, від усіх ворогів боронить.
Нехай вразить цей меч, як від роду коли відвернуся…
Склавши клятву, узяв знову меч свій, до серця приклав.
Уся рада по тому задоволено враз загуділа.
Вже старійшини раду закривати, нарешті хотіли,
Але Скір знову слово, як вождь вже законний узяв:
- Хочу ще одне щоб ми на раді сьогодні рішили.
Що з Шпако та із сином робити? Не можу я сам
Те питання рішити. Пропоную зробити то вам.
Я вважаю, що рід вони мають удвох залишити?!
- Хочеш вигнати їх? – Крові досить і так пролили!
Хай ідуть на всі боки за те, що із родом вчинили.
Це ж по їхній вині скільки люду отак загубили!
Не бажаю, щоб знов свої підлі тут сіті плели!
Щоби вижити, нам нині єдність у роді потрібна.
Коли будем єдині, то у світі цім не пропадем.
І дорогу, що Хорс проклада у майбутнє, знайдем,
А в хвилину важку і земля нас підтримає рідна…
Так на раді й рішили – веліли збиратись обом
Та ще тим, хто захоче із ними в дорогу податись.
Хоч таких не знайшлось. Не прийшли, навіть і попрощатись.
Тож, за вчинене зло двоє тих поплатилися злом.

17
Наче, все вже владналось і знов справедливість постала.
Вже б, здавалось, живи та піклуйся про власний свій рід,
Придивляйся, щоправда, на хижий, настирливий схід,
Звідки дика орда все на землі чужі позирала.
Та спокою у Скіра немає в душі до цих пір.
А, що, коли й, насправді перси підуть на край цей війною.
А він досі з царями тою не поділивсь новиною.
Може, саме від того буде в краї залежати мир?
Тож надумавсь. За себе у роді Аргота залишив.
Взяв Клеона з собою, щоб свідок іще один був
Та з десяток ще хлопців і на захід коней повернув.
А в степу по дорозі їх така супроводила тиша,
Що він аж завагався: хто ж порушить посміє її?
І, все бачене ними у Віфінії сном лише було.
Може, військо вороже давно вже назад повернуло
І цар Персії Дарій зламав власні плани свої.
От і ставка царя Іданфірса на Водах Молочних.
Пасовища багаті, бродять степом коней табуни
Та отари овець. До зими від’їдяться вони,
Буде чим торгувати цареві. Отрима прибутки, це точно.
Роду Скіра далеко то всіх отих стад, табунів.
Навіть, заздрість проснулась, але не за тим він приїхав.
Розпитав у сторожі, де цар і, на подив та втіху,
Взнав, що цар у шатрі та й не сам ще, до того ж, сидів.
Тут і брат Марсагет, і Скопасіс, Таксакіс зібрались –
Теж відомі царі. Якісь, певно діла в них були.
Скір спитався про зустріч і (знов диво) його прийняли.
У шатрі всі уважно до слів до його дослухались.
Коли ж він закінчив і потвердив Клеон всі слова,
Царі засперечались: чи правда то все, чи неправда.
Марсагет довіряти словам отим Скіра не радив,
Називав все чутками, Скіра ледь брехуном не назвав.
Інші мовчки сиділи, поки Іданфірс не промовив:
- Вгомонися вже, брате! А раптом і правда то все
І вже скоро нам горе і біду в степ орда принесе?!
І трава у степу зчервоніє від нашої крові?!
- Так, давай, я поїду за Істр, до фракійських царів.
Там усе розпитаю, розвідаю та й повернуся.
І над цими чутками із вами разом посміюся.
- Що ж, - сказав Іданфірс, - я би теж посміятись хотів.
Та боюсь, що чутками усе то і не закінчиться.
Прийде в степ наш війна. Тож, поки ти повернеш назад,
Будем ми готуватись, ждати вісті твої будем, брат.
Але в кожному роді мечі будуть добре гостриться.

18
Вже на сконі весна, скоро літо уже на поріг,
А про персів поки поміж росів нічого не чути.
Чи вони не пішли, чи з дороги могли повернути?
Але ранку одного, іще Скір і поснідать не встиг,
Біля його шатра царський вісник коня зупиняє.
Від пилюки аж сірий, кінь утомлений ледве стоїть.
Вийшов Скір із шатра, щоб того, як належить, зустріть.
Дав напитись води, як то звичай того вимагає
Та за стіл запросив, але той головою хита:
- Ще роботи багато, ще родів об’їздити чимало.
Військо перське велике на сколотські землі напало.
Час усім об’єднатись, боронить свою землю настав.
- Що відомо про персів? Чи їхнього війська багато?
- Наче, зірок у небі. Прокляті, ідуть і ідуть.
Якщо й всі зберемося і то не здолаєм, мабуть.
Вже взяли у полон Марсагета – царевого брата.
Він у Фракії був, про похід той вивідував там.
Вони якось прознали і зненацька на табір напали.
Майже всіх, хто з ним був у міцні мотузки пов’язали.
Лиш один зміг втекти та й привіз новину про те нам.
- А що думає цар? – Цар збирається їх заманити
У глиб наших земель. Вже Скопасіс отримав наказ
Перед персом іти та на очі зֹ’являтись щораз,
Щоб хотілося їм наздогнати його і розбити.
А він нищити має усе на своєму шляху –
Степ палити вогнем, і криниці усі засипати,
Щоб не було де персам водиці напитись, проклятим.
Хоче цар зготувати в степах їм десь пастку лиху.
Всім родам наказав, щоб пожитки усі забирали
І на північ ішли та в густих заховались лісах.
А всім воям збиратись і щоденно наводити жах
На те військо чужинське, щоби спокою, кляте не мало.
Іданфірс з своїм військом прикриватиме люду відхід.
З ним Таксакіс з кінними дошкулятиме персам постійно.
- Та ж чи зможемо ми ту здолати орду самостійно?
- Цар подумав про те та рішив, що звернутися слід
До сусідів. Послав посланців до гелонів, будинів,
Агафірсів і таврів, меланхленів і неврів. Також
Не забув андрофагів з сарматами кликать. Отож,
Всіх закликав з’єднатись із нами у силу єдину.
- Що ж сказали вони? – Дали згоду, що прийдуть у поміч
Лиш гелони, будини і сармати. Всі інші, однак
Посланцям Іданфірса лиш бундючно відмовили так:
Ви, мовляв, кляті скіфи самі усі винні у тому.
Бо ж ви вторглись самі у ті землі, що нині під персом,
Ви у них панували віками і сіяли в землях тих зло.
Нас із вами і близько в ту пору отам не було.
Тож тепер, коли перс через помсту до вас таки вдерся,
Вам самим і хлебтати заварений вами ж куліш.
Нам же з персом немає чого поміж себе ділити…
Цар надумався наш персів в землі до них заманити,
Щоб і їм довелося під перський потрапити ніж…
Тож жінок і дітей відправляй чимскоріше на північ,
Сам же воїв збирай та готуйся «гостей» зустрічать.
Так наш цар повелів. А мені далі слід поспішать…
Хай який сильний перс, ми його подолаєм, все рівно!

19
Степ, що мирно дрімав, в одну мить невпізнанно змінився.
Ледве вість рознеслась про навалу страшної орди,
Він весь завирував. Піднялись племена і роди,
Кожен скіф чи за лук, чи за свій акінак ухопився.
Жінки з дітьми на північ, щоб сховатись в лісах, подались.
Скір же воїв зібрав і на захід скоріше подався.
Десь Скопасіс вже там із ордою страшною змагався.
Два могутні народи у смертельнім змаганні зійшлись.
Перс чисельністю брав, бо ж зігнав у похід всі народи,
Що скорити устиг. Скіфи з бились за землю свою,
Ладні були померти у смертельному тому бою
Та ворожої крові побільше пустить при нагоді.
Степ як вимер увесь, навіть, дикі тварини сховались
Чи кудись подались. У повітрі вчувається гар.
Лиш орел в вишині землю всю озирає з-під хмар
Та іще вороння в чорні хмари великі збиралось.
Скір вже й не сподівавсь щось живе по дорозі зустріти,
Коли раптом сторожа ще здалека сигнал подала,
Якась сила велика по степу теж на захід ішла.
То сарматська орда, як сторожі вдалось углядіти.
Йшли, не криючись шляхом, неначе по власній землі.
Скір за меч уже взявся та раптом почуте згадалось,
Що сармати у поміч царям проти персів збирались.
Тож сторожі провести, але не зачіпати велів.
От і йшли якийсь час два загони біч обіч на захід,
За мечі не хапались. Як в дикій природі, в біду
Хижаки і їх жертви, рятуючись, поряд ідуть
І немає між ними нія́ких ненависті й страху.
Адже є спільне лихо, воно і об’єднує всіх.
Коли лихо мине, до старих все порядків поверне.
Знов хижак схопить жертву і шию негайно їй зверне…
А поки…Пережити б чимскоріше найбільше із лих.
День минув, потім ніч пролетіла тривожна. На ранок
Загубилась в степах неозорих сарматська орда,
Столочила траву, шлях широкий зоставсь по слідах,
Наче, через весь степ невигойна лишилася рана.

20
Мимовільна та зустріч і стоптана військом трава
Дуже скоро забулись. На півночі згодом уздріли
Чорні хмари, що низько аж понад землею висіли.
Виднокрай щось незвідане, незрозуміле ховав.
Повернулась сторожа, яку Скір на північ відправив:
- Перс отам вже пройшов, не лишилось нічого за ним.
Чорне – то вороння - узялось користатися тим,
Що на своїм шляху перс непроханим гостем зоставив.
Скір загін зупинив, сам подався розглянутись там.
Жах – усе, що побачив – інакше й не можна назвати.
Видно, війська у перса і, справді, було забагато.
Все стоптало, спаплюжило – боляче, навіть очам.
Степ був голий. Трави ніде й кущика зовсім не було.
Сірий пил, сірий попіл змішалися, вітер ганяв
Куряву по степу. Й трупи, трупи кругом. Вороння
Не встигало пожерти. І смородом смерті війнуло.
- Значить, перс вже пройшов! Борисфена уже подолав!
Що ж, підемо услід, щоб непроханих гостей стрічати.
Розвернулися роси аби слідом за персом помчати
Щоби вдень і вночі він проклятий спокою не мав.
Й почалось полювання. Йшли перси суцільним потоком.
Нападати на них можна було лише з підтишка.
Вилетиш з-за кургану чи то із якогось ярка,
Пустиш декілька стріл. А стріляти ж уміли – нівроку.
Скіфський постріл відомий був у навколишніх світах.
Бо ж на повнім скаку розвернутись і стріли пускати
Лише скіфи могли. І вціляти – не просто лякати.
Тож у перському війську вже скоро посіявся страх.
Все тісніше тулились один до одного вони.
А Скопасіс десь там степ палив попереду, криниці
Засипав. Так, що персам ніде не напитись водиці.
І живитись, хіба що, можливо, повітрям одним.
Дарій гнав їх вперед, сподівався скоріше догнати
Військо скіфів, розбити його у єдинім бою.
Та, здавалось, що тінь намагався зловити свою.
Але ж гонор царя не дозволив назад повертати.
Щоб дістати харчів, він загони навкруг розсилав.
Отоді то у Скіра з’являлася справжня робота.
Щоб ніхто не вернувся – одна була в нього турбота.
І, як справжній мисливець, він на здобич в степу полював.
Кожен з воїв його уже скальпами міг похвалитись,
Їх чіпляли на пасок, хизувалися поміж своїх.
Зрозуміло, чим більше після бою ти матимеш їх,
Тим більш заздро на тебе навколишні будуть дивитись.

21
Йшла перська орда, мов в пустелі безкраїй за скіфами вслід,
На втрати, на голод, на спрагу, немовби зовсім не зважала,
Вона непокірних і вільних в степах їх скорити бажала.
Спочатку повзла, як змія за Скопасісом слідом на схід.
У бік Танаїсу далекого, де, як вона сподівалась,
Затисне до річки нахабних тих скіфів і виріже геть до ноги.
Хоча, вже, напевно, немає тієї у перському війську снаги,
З якою ще зовсім недавно у скіфські простори вторгались.
І сонце безжальне у небі, що смажить щодень все сильніш,
І сіра пилюка з під ніг, що усім у легені вже в’їлась.
Спинитись, напитись води та наїстися, врешті, хотілось.
Та Дарій їх гнав крізь степи аби скіфів догнати скоріш.

22
Йшли перси на схід, потім раптом на північ погнали.
Напевно, Скопасіс, за радою інших царів
Ту перську орду до земель, до племен тих повів,
Що помочі скіфам в борні тій нещадній не дали.
Нехай і вони теж спізнають на шкірах своїх,
Не думають хай, що війна їх мине стороною.
Хай мислять поки не займатись чужою війною,
Аж доки вона не прийде, врешті-решт і до них.
Скір майже не спав, щоби персам теж спать не давати.
Громили загони, що їжу шукати ішли
Аби ті до війська доправить ніщо не змогли.
На стан перський також доводилось їм нападати.
Хоч слідом за військом устелений трупами шлях,
Та ще вороння, що вже трупами, навіть, гидує,
Викльовує очі і слідом летить, не бідує.
Тож сморід страшенний панує по перських слідах.
Та Дарій, здається того всього не помічає.
І військо його, мов не меншає - сила страшна
Все суне і суне, річки випиває до дна.
Та нищить усе на шляху, що лишень зустрічає…
Сторожа якось прилетіла та вість принесла,
Що десь недалеко сармати і перси зчепились.
На березі річки якоїсь незнаної бились.
Сарматська орда, певно, що невелика була,
А персів багато, тож тим непереливки стало.
Притисли до річки і вигублять скоро усіх.
Скір миттю підняв спочиваючих воїв своїх,
На коней та й степом орду рятувати помчали.
З-за пагорба вимчали, вдарили сміло у тил.
Врубалися, наче ножем пропанахали масло.
Почувши за спинами грізне те сколотське гасло,
Не стримались перси, рвонули навкруг з усіх сил.
А роси їх гнали, нещадно рубали проклятих,
Аж сутінки поки сховали від них ворогів.
Тож, скальпи зібравши, прославивши поміч богів,
По ночі уже до сарматів взялися вертати.
Ті радісно стріли своїх визволителів та
У стан запросили, що був недалеко в байраку,
Аби, як належить, спасителям скласти подяку.
Уже серед ночі в сарматський приїхали стан.
Розве́ли вогні, м’ясо смажити разом взялися.
Всі розсілись навколо. Склали дяку найперше богам,
Та скорішої смерті побажали своїм ворогам.
Далі чари і їжа, розмови між них почалися.
Вождь сарматський Сартак біля Скіра окремо сидів.
Скір все більше мовчав, не усі випиваючи чари.
А Сартак говорив, що забути потрібно їм чвари
І крізь Скірові очі, неначе у душу глядів…
Аж до ранку гуляли. Так біля багать і поснули.
Вранці Скір своїх воїв заледве підняв з того сну.
А найбільш неслухняним нагадав навколишню війну.
Хоч таких у загоні його не багато і було.
Сартак їх через стан особисто конем проводжав,
Їхав поряд зі Скіром, в побратимстві довічному клявся.
Скір лишень навкруги по дорозі тихцем розглядався.
Краєм ока помітив, коли полог шатра хтось підняв
І знайоме лице в тому отворі раптом майнуло.
Лише мить то було, потім полог на місце упав
І лице те пропало, мов то була фата-моргана.
Скір її упізнав, почуття приховавши старанно,
Навіть, виду, що бачив хоч щось – і того не подав.
Та в душі замлоїло – то ж Опіс. Таки, кляті вкрали.
Хоч прийшли із добром та тримаються звичок старих.
Зараз дав би наказ, порубали би клятих усіх.
Та ж тоді б чи сармати і далі в війні помагали?
У душі шепотів: «Зачекай, я звільню тебе скоро!
Повернуся вночі і у татів, як тать украду!
Хай тоді пошукають, чи й зможуть знайти по сліду?!»
А вже Хорс, за тим часом, все вище здіймався угору.

23
Залишивши у вибалку весь бойовий свій загін,
Доручивши Арготу в відсутність свою керувати,
Із собою надумав Клеона одного лиш взяти,
Хай коней попантрує, поки буде діяти він.
Вже під вечір зібралися та й по слідах подалися.
Недалік від байраку ярок невеликий знайшли.
Там він коней зоставив, Клеону чекати велить
Та уважно за всім, що відбудеться далі, дивиться.
Як сигнала почує, хай готує негайно коней.
Ще взяли двох з собою, на свіжих аби пересісти.
Дочекався, як сонце за пагорб сховалося, звісно
Та й почав підбиратись до стану. Просив про одне,
Щоб стояли на місці, нікуди ще не подалися.
Бо прийдеться за ними ганятись по степу всьому.
Як почув голоси, то й полегшало зразу йому.
Ще сармати не спали та зовсім безпечно велися.
Він сторожі ніде на своєму шляху не зустрів.
Не боялись сармати, як вдома себе почували.
Та й боятись чого? Перси далі уже почвалали.
Тож за деревом ліг і чекав, поки аж догорів
У багаттях вогонь і сармати навкруг повкладались.
Коли стихло усе, прокричав він совою: «Пу-гу!»
Та й почав підбиратись – де повзком, де зігнувшись в дугу.
Піт лице заливав, серце в грудях, мов дзвін, калаталось.
Ось намет. Він до нього із тильного боку присів.
Добре, зорі на небі, а місяця й досі немає.
Доки зійде, то справу свою він завершити має.
Гострий ніж свій дістав і по шкірі намета провів.
Розпанахав її, щоб людина в діру ту пролізла.
Вже залізти хотів, коли Опіс по той бік уздрів.
Лише мовчки кивнула, він без слів той кивок зрозумів.
Вона зовсім без шуму із намету пробралась й повисла
Враз на шиї у нього. Він мовчки її пригорнув.
Потім прошепотів: «Нема часу! Хутчій забирайся!
Обережніш ступай та за мною услід пробирайся!»
Відпустив її й хутко до схованих коней майнув.

24
Щоби персів найдалі в глиб скіфських степів заманити,
Щоби з голоду їм не забаглось назад повернуть,
Вожді сколотів грали із ними у дивну війну.
Як вже персам було геть нічого ні їсти, ні пити,
Як приманку для них, приганяли зі степу стада,
Які, начебто, персам випадково вдалось захопити.
І вони з того всього веселились й велися, як діти.
Бо ж наїлись, напились, тож назад ніхто не погляда.
А Скопасіс веде перські орди в краї меланхленів,
Які мирно бажали пересидіти в ситім краю.
А тепер розбігались, бо ж перси життя не дають.
І пустелею стала незабаром країна зелена.
Далі до андрофагів скіфи перську орду завели.
Внесли повне сум’яття до любителів мирно пожити.
Землю неврів пройшли, встигши добре її столочити.
З тим же до агафірсів, щоб і їм теж дісталось, пішли.
Агафірси, проте за той час встигли підготуватись.
Вислали посланців, попередили скіфів про те,
Що, як тільки, мовляв наші межі ви перейдете,
То ми з персами разом піде́мо із вами змагатись.
Ще й загони свої встигли виставити по межі.
Щоб не ризикувати і між двох вогнів не опинитись,
Довелося царям із вимогами тими змиритись
І у сколотські землі повернули від тих рубежів.
Хоча персам від того ніяко̓го і зиску не було.
Голод, спрага постійні. Скіфи очі зімкнуть не дають.
Ледве тільки присядеш, раптом здалека стрілами б’ють.
Врешті, навіть вельможі від війни тої втому відчули.

25
Скір по землях гелонів, куди перське вже військо вступило,
Вів загін свій аби десь напасти на кляту орду.
Попереду, як завше у нього розвідники йдуть.
Поряд з ним на коні Опіс, що чоловіче оділа.
Править вміло конем та і влучно із лука стріля.
Щоб не личко гарненьке, то й не скажеш про неї, що жінка.
Та ще, як веселиться, сміх луна по-дівочому, дзвінко.
Вона поряд і Скіру тим лиш серце його звеселя.
Від думок в голові в нього все, видається змішалось:
І про Опіс, й про персів – як не як,та ж війна навкруги.
І, немов сарана, сунуть краєм його вороги,
Хоч і б’ють їх щодня, та до біса ж іще залишилось.
Тут розвідник думок тих клубок в голові перервав:
- Там сармати женуть у наш бік когось… Перса, здається.
- Що ж, мабуть, нам сарматам отим помогти доведеться.
Та Арготу велів, щоб загін у гайку заховав.
Сам взяв кілька бійців, приховавсь в неглибокім ярочку,
Що за пагорком в полі якраз понад шляхом лежав.
Скоро тупіт почувся. Утікач щось по-скіфськи кричав.
Правда, здалеку спробуй вгадати, що саме він хоче.
Коли вершник з’явивсь перед очі, тоді й долетіло:
- Я царів посланець! Я цареві везу послання
Від царя всіх царів! І коня свого все підганя,
Хоча той уже в піні, що клаптями з нього летіла.
Ледь почувши оте, Скір коня свого кинув вперед,
Щоб сарматам не дати того посланця захопити.
Ті, напевно не думали ще когось в полі зустріти,
Отож мусили коней своїх все ж притримати лет.
Потяглись до мечів, лише сколотів кілька уздрівши,
Але Скір дав сигнал і від гаю загін полетів.
Хтось із них в посланця за вуздечку коня ухопив.
І загін за спиною у Скіра галоп свій утишив.
Тож сармати лише покричали погрозливо та
Розвернули коней, щоб доступнішу здобич шукати.
Скір велів посланця йому поперед очі подати
І, погрозливо дивлячись, строго його запитав:
- Справді, ти посланець? Чи всього лише вигадка, може?
Той погордливо глянув, в безпеці відчувши себе:
- Мене Дарій послав. Тож настійливо прошу тебе
Відвести до царя. Посланцеві сприять має кожен!
Скір лише усміхнувсь, бо ж у сколотів царське звання
Зовсім не викликає відчуття меншовартості, страху.
- Ти послання везеш? – запитав він у перса-невдахи,-
Що ж в посланні тому? Але перс його тон не сприйняв.
Знову гордо поглянув і мовив: - Цареві одному
Я скажу ті слова, що велів цар царів передать.
Скір не став сперечатись, другого коня велів дать
Посланцеві царя, бо ж його падав вже від утоми.
І загін полетів. Лише вітер свистів у вухах,
Щоб царю Іданфірсу довезти ту важливу новину,
Яку цей посланець лиш йому передати повинен.
Услід Хорсу лежав у степу не позначений шлях.

26
Ось і ставка царя. По дорозі весь час зустрічали
Всюди скіфські роз’їзди, які пантрували шляхи,
Щоби не допустити на царя напад персів лихих.
Від роз’їздів отих люди Скіра дорогу взнавали,
Доки і прибули. Ставка, правда, лиш назва одна.
Одне царське шатро невелике у центрі стояло,
Вої ж біля багать на землі просто і ночували.
Вони звикли до того, все одно, чи то мир, чи війна.
Іданфірс із шатра саме вийшов. Стояв, видивлявся,
Що за новий загін та із чим в його ставку прибув.
Наче воїн простий, лиш в чистіше одягнутий був,
Пектораллю хіба, що на шиї його, вирізнявся.
Скір під’їхав, коня зупинив від царя в кількох кроках,
Легко скочив, царю уклонився. – Хто будеш такий?
Скір із роду Арсака? Рід ще росами кличеться твій?
- Так. Привіз посланця від царя. Гордовитий, нівроку.
- Від якого царя? – Та ж від перського Дарія він.
Каже, що послання його цар повелів передати.
Та мені не схотів ані слова про те розказати.
- Давай його сюди! – цар стояв, як і перше, один,
Склавши руки на грудях і спокійно на перса дивився.
Той ступив кілька кроків, лиш злегка вклонився, сказав:
- Цар царів повелів, щоб слова ці тобі передав.
«Дивний ти чоловік, раз, немов боягуз той повівся.
Утікаєш весь час, хоч зробити із двох міг одне:
Коли маєш ти силу, спинися та станьмо до бою.
Тоді в чеснім бою перевіримо долю з тобою.
Коли ж зовсім слабкий, то владикою визнай мене.
Дай землі і води й суперечки покінчим між нами!»
Іданфірс усміхнувся: - Цареві таке передай.
«Ти покори від мене і воїв моїх не чекай.
Мої справи ідуть, як ішли і у предків віками.
Я не бігав в страху ні від кого, й тепер не біжу
Тож нічого нового, незвичного я не вчиняю.
Я кочую степами, другого життя і не знаю.
Чому в бій не вступаю з тобою? Ну, що ж, я скажу.
Я не маю ні міст, а ні орних земель, тож боятись,
Що захопиш ти їх і розориш мені ні к чому.
Я не маю з-за чого вступати у битву тому́.
Коли ж хочеш, усе ж у бою смертнім з нами ти стятись,
То могили знайди наших предків і їх розори,
Отоді і пізнаєш, чи будем ми битись з тобою.
А до того не станем із військом твоїм ми до бою». -
Та й замовк, як для скіфа й так занадто вже він говорив.

27
Відіславши посла, йому в супровід дав охорону,
Іданфірс став питати у Скіра про справи його.
Що він бачив і чув, до дрібниць визнавав усього,
Щоби знати, як діють у степах проти персів загони.
Як питання скінчились і визнав цар в Скіра про все,
Той зненацька спитав: - А дарунки не хочеш послати
Для «царя всіх царів»? Він землі хоче нашої мати?!
Тож дарунки пошли, нехай мозок усім там знесе.
- Що ти мав на увазі,? Що саме послати я маю?
Слати золото й срібло йому не збираюсь, однак!
- Я про те й не кажу. Ти пошли у дарунки їм знак,
Щоби довго гадали, що саме той знак означає.
- Ну, наприклад?.. – Він хоче в дарунок води і землі?
Пошли жабу і мишу та ще кілька стріл на додачу.
Коли будуть розумні,вони зрозуміють - то значить:
Не зариються глибоко в землю, як миші малі,
Чи, як жаби налякані геть не пірнуть в болота,
Наші стріли усіх їх в степах цих навік поховають.
- Слушна думка І, справді, хай голови там поламають.
Тільки я б горобця ще до миші і жаби додав,
Щоб і в небі шукали вони порятунку свого.
Та від стріл смертоносних тим зайдам ніде не сховатись.
Що ж, велю посланцю відвезти ті дари готуватись.
Сподіваюсь, великий зиск нам буде від слова твого.

28
Поки перси з дарами, що цар надіслав, розбирались.
Одні бачили в них, що покірливі скіфи стають,
Свої землі і води під владу царя віддають.
І раділи від того. Інші ж в тому всьому сумнівались.
Іданфірс повелів, щоб Скопасіс з своїми помчав
Чимскоріше до Істру, де греки міст охороняли.
Нехай грекам тим скаже, щоби Дарія більш не чекали,
Що з усім своїм військом у скіфських степах той пропав.
Ну, а сам Іданфірс став скликати до себе всіх воїв,
Бо надумався дати, врешті, персам жаданий їм бій.
День і ніч прибували нові сили і повнили стрій.
Хоч і менше, ніж персів та ж сім’ї у них за спиною.
Тож є битись за що, є за що в тім бою помирати.
Перси ж втомлені вкрай в безнадійнім кружлянні отім.
Чимскоріше податись вже додому хотілося їм.
Ще не ставши на бій, вони встигли його вже програти.
Скликав цар Іданфірс всіх вождів і племен, і родів,
Аби раду тримати, що саме із персом робити.
Говорили не довго, подались готуватись до битви
І тут Скір по дорозі Арпоксая зненацька зустрів.
Їхав той геть печальний, Скіра спершу зовсім не помітив.
Коли той привітався, то очі на нього підняв.
Посміхнувсь якось криво, по братньому Скіра обняв:
- Не судилося, бач, нам разом на весіллі сидіти.
Я пішов на війну, хтось на стійбище наше напав.
Чи то перс, чи сармат, достеменно того я не знаю.
Доки я повернувся, від Опіс і сліду немає.
Я її по степах, по усіх закапелках шукав,
Але так і не зміг віднайти її жодного сліду.
Тож, пробач – наречену твою вберегти я не зміг.
Скір дивився і слухав та в собі ледве стримував сміх.
Але з видом сумним попрохав: - Давай разом поїдем
До багаття мого. Там посидимо, погомоним.
Вип’єм чару вина, на душі, може, легше і стане.
Повернули коней й подалися до роського стану.
Поряд їхали мовчки, не обмовились й словом вони.
В’їхали між багать, круг яких роські вої сиділи,
Ледве встиг Арпоксай стати поряд з конем, як до них
Молодий, невисокий від багать раптом воїн підбіг
З криком: «Тату!», обняв Арпоксая, притиснувсь щосили.
Вождь завмер нерішуче та воїн той очі підняв.
- Опіс?! – тільки й промовив батько, міцно її обійнявши.
Неймовірної радості всі тоді випили чашу,
Бо весь стан на ту стрічу піднявшись, дивився, стояв.

29
Вранішній туманець разом з сонцем угору піднявся.
Перед сколотів очі постали всі перські війська.
А іще була сила в численних ворожих полках,
Увесь сколотський стрій проти них невеликим здавався.
Поміж ними лежала ще не стоптана зовсім трава,
Яку скоро потопчуть, з землею змішають, скривавлять,
Один проти одного ті і ті свою зброю направлять.
І пройдеться з косою урожай свій збирати Крива.
У строю скіфськім в центрі стояли всі пішими вої,
Акінаки стискали, до грудей притискали щити.
Їм прийдеться супроти вдвічі більшої сили іти.
Мало кому удасться повернутись живим з того бою.
Кінні сколоти стали прикривати піхоту з боків.
Луки напоготові, тятиву вже усі натягнули,
За спиною у кожного стрілами повнені тули,
Скоро візьмуться стріли сіять смерть між ворожих полків.
Перська сила стоїть, поле повнить від краю до краю.
І не видно початку силі тій, і не видно кінця.
Видно, дуже жадана була битва для персів оця.
Вони, врешті помстяться за наругу і скіфів скарають.
Скіфи мовчки стояли, роздивляючись силу оту
І надії не було, що вони її кляту здолають.
Мабуть, всіх їх на полі на цьому загибель чекає.
Та ніхто не відступить із поля ні кроку… І тут
Звідкись вискочив заєць, в траві перед строєм усівся.
Злякано подивився на один стрій, потім на другий.
Скір, немовби прокинувсь - боги ж знак їм показують свій.
До своїх обернувся, зі сміхом промовив: - Дивіться!
Онде здобич сидить, тож чого ви отак стоїте?
Нумо, зайця ловить, бо зайчатини так захотілось!
Роси кинули стрій й того зайця ловить заходились.
І здивовано перси з свого боку дивились на те.

30
Дивлячись на метушню, яку скіфи чомусь влаштували,
Дарій не розумів, що ж таке відбувається в них.
Тож послав вістунів розпитати передніх своїх.
Ті вже скоро назад з вістю дивною зовсім примчали,
Що ті скіфи дурні, замість того, щоб в битву вступить,
Стали зайця ловити, який перед строєм з’явився.
Дарій вислухав мовчки, на скіфські ряди подивився,
Своє військо окинув й на довгу задумався мить.
Повернувсь до вельмож, що в чеканні навколо стояли:
- Ні, вони не дурні, то презирство таке в них до нас.
Мабуть, врешті прийшов над майбутнім задуматись час,
Як вчинити, щоб ми хоч своє би життя врятували.
Гобрій вмить підхопивсь: - Я це, царю, давно говорив.
Пропоную вночі запалити, як звично, багаття,
Віслюків всіх надійно, аби не втекли, прив’язати.
Залишити у таборі тих, хто своє вже віджив
Й шлях не зможе здолать. А самим чимскоріш вибиратись.
Поки скіфи іще міст на Істрі зламать не змогли.
Бо, тоді б від спасіння ми відрізані справді були…
- Слушна, Гобріє, рада. Що ж, будем тоді готуватись.

31
До темна бовваніло перське військо поперед очей,
Але з місця не зрушило, так цілий день і стояло.
Скіфи теж у строю, бо ж атаки від персів чекали,
Що ж там трапилось в них? Бо ж вони ж сподівались, ачей,
Дати бій вирішальний, щоб сколотське військо збороти.
Врешті, шанс у них є, та вони зволікають, стоять?!
Як за пагорби Хорс вже зібрався, нарешті сідать,
Зрозуміли всі скіфи: акінакам не буде роботи.
Коли ніч опустилась, вої всілись навколо багать.
В перськім таборі також розвели для вечері багаття.
Скір ніколи іще скільки, навіть, не бачив багато.
Наче, перси хотіли ніч, як сонячний бог осявать.
Скіфський стан скоро стих, лиш сторожа тривожно гляділа.
Всі чекали на ранок, щоби з персами в битві зійтись.
А у перському таборі цілу ніч, видавалось, товклись.
Певно, що готували до бою усі свої сили.
Ранок скіфи зустріли знову в зімкнутім, щільнім строю.
Проте, сонце зійшло, але перського війська немає.
Тільки крики у таборі, вуха аж крик розриває –
Люди і віслюки – й крики все голосніші стають.
Іданфірс повелів Скіру з росами в розвідку мчати,
Щоб дізнатись поближче – що ж робиться в таборі тім.
І загін полетів у бік персів. Відкрилося їм
Досить скоро, що ні з ким у таборі тім воювати.
Лиш ревуть віслюки, що ніхто досі їх не годує.
Перси ж, ледве но скіфів вздріли, стали нужденно просить,
Не вбивати нещасних… Скір не зразу зумів зрозуміть,
Що вже Дарій утік і до Істра скоріше простує.
Кинутим наказав, щоби стан сторожили вони.
А він сам обійде і ударить на скіфів. Одначе,
Просто кинув людей, обдурив. Сам десь степом вже скаче.
Утікає від ним же розпочатої дарма війни.

32
Повелів Іданфірс чимскоріше сідлати коней,
Мчати персам услід, щоб до мосту їх не допустити.
Правда, знав, що Скопасіс з іонійцями мав говорити,
Щоб ті міст зруйнували і все то́ вже зробили, ачей.
Поки перси брели пішки аби степи подолати,
Скіфи кінно помчали по відомих їм добре шляхах
І до Істру примчали, розкинувши лави, як птах,
Там лише іонійців на березі Істру застали.
Стали їм говорити, що персів чекати дарма,
Що зі скіфських степів вже ніколи ніхто не поверне.
Дарій смерть тут знайде, смерті перший посіявши зерна.
Тож, звільнитись від персів доля їм пропонує сама.
Стали радитись ті. Одні радо на думку пристали,
Що звільнитись пора від надмірності перських царів.
Та тиран Гістіей всіх тиранів других вговорив,
Що без персів вони, як тирани, давно б вже пропали.
Отож, скіфів, що звикли своє сказане слово тримать,
Узялись одурити нахабно ті грецькі тирани –
Стали міст розбирати зі скіфського боку старанно,
Наче, й справді зібрались на Дарія більш не чекать.
Іданфірс же зібрав знов вождів і царів всіх на раду,
Щоб подумати разом, де в полі тих персів шукать.
Більшість згодилась з тим, що потрібно іти, переймать
Їх на нових шляхах, де поживу собі перси знайдуть.
Скір, одначе, вважав, що тим шляхом вони не підуть,
Оберуть вже знайомі, хоч доще̓нту розорені ними ж.
- Що ж, - сказав Іданфірс, - ми підемо шляхами новими,
А ти йди по пустелі, як хочеш, вже так тому й буть.

33
Кілька днів уже Скір їде степом, шукаючи персів.
Степ не взнати ніяк. До землі геть стоптали траву.
Скільки оком сягаєш, не побачиш істоту живу.
Голий степ, мертвий весь ген аж до виднокраю простерся.
Спрага мучить людей, бо ж криниці засипані всі,
Їжі також нема, бо нема кого тут полювати.
Може й, справді, дарма було персів отут десь шукати?
Хорса в поміч питав, що, як куля вогненна висів.
Сумнів став закрадатись, аж тут зі сторожі примчав
Молоденький ще рос, тільки вус на лиці пробивався.
- Там сліди по степу, мов до Істру вже хтось повертався!
- І багато слідів? - Та загін чималий прочвалав.
Скір загін зупинив, сам з розвідником хутко помчався,
Щоб сліди роздивитись. І, справді, великий загін
Пройшов степом недавно. Поспішав, видавалося, він.
Скір загону велів, аби той по слідах розвертався
І коней не жалів, мчав за дивним загоном услід.
По слідах як судити, на скіфів то зовсім не схоже.
Може ще доженуть, якщо боги у тім допоможуть.
Мчали слідом, аж поки уже темрява впала на світ.
Вранці Хорс їх догнав, як вони всі були у дорозі.
Істр все ближче і ближче, втікачів же поки не видать.
Ось уже і ріка. Міст, що греки клялись зруйнувать,
Як стояв, так стоїть. Звідти сурми сурмлять у тривозі.
По мосту уже перси долають стрімнину ріки.
Ледь помітили росів, то оті, що на березі бу́ли,
Свої лави негайно, щоб міст захистить, розгорнули.
Роси врізались в стрій, щоб зламати його. Та, поки
Пробивались вони, іонійці вже міст руйнували.
Хто не встиг відступити, тепер вже того б не змогли.
Роси їх не жаліли. Усі скоро тут і полягли.
Але Дарія клятого здалека лише впізнали.
Втік собака! Коли б більше в сколотів війська було,
Може б встигли вони і царя-втікача перейняли.
Із мечами в руках лиш очима тепер проводжали
І скрипіли зубами за те не покаране зло.

34
Степ вогнями сія, кілька днів перемогу святкує.
Ллється грецьке вино, ллється кров на богів олтарі.
Славлять сколоти їх і своїх переможців-царів.
А про перський похід проти скіфів весь світ вже пліткує.
В Арпоксая два свята – бо ж заміж дочку видає.
Не за когось там, а за вождя роду славного росів,
Що у всіх на устах. Іданфірс на весіллі був гостем.
Не на кожнім весіллі чашу цар усіх сколотів п’є.
Гордий батько сидить, на гостей звисока поглядає.
Поряд з ним молоді. Жрець богам уже жертви приніс.
Дим жертовний повзе, залізає і в очі, і в ніс,
Адже вітру нема, десь, мабуть, у ярочку дрімає,
Зате Хорс позира на весілля, на те з висоти,
Мабуть, благословляє молодих на життя, на щасливе.
Жайвір в небі співа та не голосно, мов полохливо,
Бо ж зібралося гостей ні проїхати, а ні пройти.
Поряд із молодим друг надійний Клеон примостився.
Із цікавістю він позирає на все навкруги.
Хоче запам’ятати, бо коли ж то іще хтось другий
На весіллі отак в грізних скіфів в степах опинився.
Трохи сум у очах, хоч не хоче того видавати.
П’є із чаші вино, не по-скіфськи розводить його.
Наче, хоче втопити у вині тому смутку свого.
Та хіба ж то від Скіра почуття свої можна сховати.
- Що сумуєш, Клеон? Чи весілля це не до вподоби?
Чи образив тебе хтось із сколотів? Тільки скажи.
- Що ти, брате, я поки ворогів поміж них не нажив.
А сумую тому, що ураз захотілося, щоби
Знов попав в Херсонес, де дитинство і юність пройшли,
Де батьки залишились, єдиним покинуті сином.
Вже би мав одружитись, вже би мав народити дитину.
Я ж мотаюсь по світу. Бач, дороги куди привели.
- Так, давай ми тебе на красуні на скіфській оженим!
- Ні, не можу я так. Справу батькову слід перейнять.
Як полишив я дім, то батьки обіцяли чекать.
Бо ж надії у них ні на кого немає, крім мене.
- Що ж, не буду тримать. Коли хочеш так дуже, вертайся
Ти у свій Херсонес. Але знай, коли буде нужда,
Лише слово скажи, тобі поміч я завжди надам.
Ти ж віднині мій брат і ніколи те не забувайся.
Клеон аж звеселів: - Що ти, Скіре, повік не забуду.
А, що бачив і чув у степах цих, усім розповім.
Щоби знали, як перси увірвалися в сколотський дім,
Чим скінчилося те і, що всім ворогам таке ж буде.
Хай наукою буде заморським моїм землякам,
Що сидять по містах, тільки чубляться поміж собою.
А потрібно єднатись, щоби з персами стати до бою.
Бо, гадаю, Елладу теж скоро навала чека.
Твої браття змогли раду перському нападу дати.
А чи ж елліни зможуть? Чи персам підуть за рабів?
За усе, що пізнав я, дуже дякую Скіре, тобі.
Повернуся, щоб еллінам всі ті знання передати.
Сподіваюсь, загроза Елладу таки об’єдна.
Дарій ледве утік, але скоро залиже він рани
І не в сторону скіфів, на захід, в Елладу погляне.
Бо ті орди спинити спроможна там лише вона.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-03-30 14:45:54
Переглядів сторінки твору 243
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.774 / 5.5  (4.908 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.850 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.727
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2024.05.16 20:21
Автор у цю хвилину відсутній