З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.