Вже вдруге збирається князь Святослав
На греків. Діждався, як мати
Померла – чекати ж цього обіцяв,
Щоб з честю її поховати.
А далі задумався – йде у похід,
А Київ на кого лишає?
Про спокій в державі задуматись слід.
На брата надії немає.
Відтоді, як Ольга у греків була
З посольством великим в Царграді
І віру чужинську від них прийняла
(Що він сприйняв зовсім не радо),
Наїхало купою грецьких попів,
Що сіяти взя̓лися смуту.
Двоюрідний брат теж добряче вхопив
Чужинської тої отрути.
Вже Ольга і церкву їм встигла звести
У Києві – кублисько змови.
І Уліб у церкві отій охрестивсь,
Чужинське став сіяти слово.
Що греки по вірі слов’янам брати,
Не можна іти проти брата.
Що треба скоритись – тоді бог простить,
З Царградом не слід воювати.
Що вже віджили своє древні боги,
Що предки ще їм поклонялись.
Таке мовлять лише одні вороги
Чи ті, що із ними спізнались.
Залишить він Київ, на греків піде,
Кубло це чужинське зміїне,
Враз смуту посіє, збунтує людей
Й ножа йому встромить у спину.
Тож він не вагався – попів повелів
І всіх християн перебити.
І Уліба рідного не пожалів,
Хоч кинулись тітки просити.
Він лиш головою на те похитав.
Коли йде війна, то жаліти
Він ворога - права такого не мав.
І церкву велів розвалити.
І не від жорстокості, бо розумів –
Утратити можна країну,
Коли не прибрати усіх шпигунів,
Що потайки підлості чинять.
Скарав геть усіх і в Дніпро повелів
Тіла їхні скинути разом.
Аби павутин ніхто змови не плів
Та не розповсюдив заразу.
Бо ж церква, що має в Царграді главу –
Для ворога перша підмога.
Тому, нехай мертві в Царград і пливуть
Дніпром - туди їм і дорога.