Присвячую цей вірш світлій пам’яті світлих людей, яких вже немає поруч.
Мій дід дійсно дуже любив квіти і сам дбав про них. Він єдиний в селі посадив для краси у дворі каштани. Коли помер він, потім бабуся, ми взяли клубні дідових півоній і посадили на могилах. При однакових умовах на могилі бабусі виріс невеликий кущ, а на могилі діда – найбільший кущ півоній на всьому цвинтарі.

Дідусь мій вже давно спочив –
душа знайшла свій спокій
і не приходить уночі
до рідних в снах глибоких.
Але у пам’яті моїй
він наче ще донині
живий. Усміхнено й неквапно
заходить до хатини.
Бере великого бриля
із сітчастим забралом
і йде до бджіл. Або зрання
в майстерні грюкає металом.
Ще квіти мій дідусь любив.
Півонії й тюльпани
завжди під хатою росли,
а у дворі – каштани.
Мабуть утримує земля
відбиток від любові діда,
бо на могилі в нього розцвіла
півонія казковим квітом.
А може квіти кожен рік,
на спогад про минуле,
людині платять за любов,
яку колись відчули.

23.04.2023 р.