І бачив він, як лежав в гамаку, між горіхом і тендітною сливою,
Як червень топився в суцвітті застиглого дня,
І небо промінням, здавалось, покощене ярою зливою,
Як нудьгою солодкою зрима відсутність твоя.
І струшував павітер з листя горіха на аркуш комах, —
Метушливі тире, личинками сонечка та мурахами,
Розтікались шафранові крапки від слів по руках,
Живими й нарешті щасливими, вільними знаками.
Він більше не думав про розмір та виміри слів,
Живою палітрою сонця втішалися роздуми,
Тобою – відтінками, неба блакитного спів…
І окутував сон теплим голосом червня…
Сон обважнілого розуму.

17.06.2019