В тісному бомбосховищі , в задусі,
В півтемряві народ сидить, стоїть.
І молоді жінки, й старі бабусі,
І діточки чекають на ту мить,
Як скінчиться, нарешті, ця навала,
З цієї можна вийти духоти.
Сирени, наче благості чекали
Та дослухались. Десь із висоти
Все ж долітали вибухи далекі.
Бувало, недалеко десь рвоне
Й земля дрижить. Чекання те нелегке.
Не знаєш – як тривога промине,
Чи дім ще цілий лишиться стояти,
Чи то уже й не буде куди йти?!
В куточку під стіною сидить мати
Із хлопчиком. Він у страху тремтить
І тулиться тісніше до матусі.
Вона ж його до себе пригорта.
Його уста шепочуть: «Не боюся!»,
До мами оченята поверта
В надії, що вона його врятує
Від того жаху… Раптом запитав:
- Навіщо люди, матінко, воюють?
Для чого ця ракета приліта,
Щоб вбити нас? Що ми таке зробили,
Щоб нас вбивати? Звідки повелись
Ненависть, зло? Ми ж зовсім мирно жили.
І раптом звідкись вороги взялись?!
Хто нас бомбить? - Бомбить Росія, синку.
- Чому? Хіба ми вороги, скажи?
Там дядя Вася проживає в Химках.
Він же у гості приїздив і жив
У нас. А ми у нього гостювали.
Такий веселий і зі мною гравсь.
Чому ми раптом ворогами стали?
Він також прийде, щоб вбивати нас?
Що змушує людей іти вбивати
Таких, як сам? Скажи мені, чому?
Що матінка могла йому сказати,
Коли й сама не відала. Тому,
Подумавши , повідала синочку
Легенду давню, чуту ще тоді,
Як їй самій було ще стільки ж рочків,
Як синові: - Казав мені мій дід
Василь (твій прадід, любий сину)
В один із тихих вечорів ясних
Історію, звідкіль беруться війни,
Хто і навіщо починає їх.
Було то у далеку давню пору,
Як Бог ще тільки світ наш сотворив.
Тоді у світі ще не було горя
І він лише добром одним і жив.
Та ж світ великий, без кінця і краю,
Хіба за всім одному углядіть?!
Хтось в тому Богу помагати має
Й рішив тоді він ангелів створить.
Ті ангели по світові літали,
Дивились, щоб порядок був у нім.
Тим, хто в біду потрапив, помагали.
Але із часом дехто, поміж тим,
Став заздрісно на світ цей позирати
І сам у ньому правити схотів.
Супроти Бога він підбив повстати
Ще ангелів других. Та спроби ті
Припинені були рішуче Богом.
Відступників прогнав він із небес.
Й з’явились чорні ангели від того,
У підземеллях хоронились десь
Та проти Бога смути затівали.
Та не самі, руками тих людей,
Яких вони з шляхів добра збивали,
Навчали злих, неправедних ідей.
Робили це тихцем – боялись Бога.
Шукали тих, хто легко піддававсь
Спокусі всякій, на душі у кого
Наліт вже чорний від того збиравсь.
Хто заздрив чорно, хто чинив розбої,
Дурив і крав, паплюжив, убивав.
Їм легко із людиною такою.
Тож чорний ангел в душу й залітав.
Була людина, а ставала звіром
Підступним, хитрим. Між людей жила,
Других збивала в свою чорну віру
І сіяла навколо зерна зла.
Коли ж чимало душ таких збиралось
В якомусь краї, то тоді вони
Уже й до влади, навіть доривались.
Той, в кого дух вселився Сатани,
Сідав на трон й зло починало править…
- А як же білі ангели? Чому
Вони до того допустили справу?
- А білі, синку, ангели тому
Лише у цьому світі помагають,
Хто сам устане проти сили зла.
А, як таких чи мало, чи й немає?
Коли байдужість в душах розцвіла
Чи страх із дому вийти заважає?
Чи ж зможуть одиночки зупинить
Те зло, що лізе звідусіль нахрапом?
Воно з таким справлялося умить –
Смерть, психлікарня чи то по сибірах.
Дивись, вже й край той колір поміняв.
То був увесь зелений – тепер сірий,
Коричневий чи то червоний став,
І правлять в ньому фюрери чи дуче,
Чи то вожді. І зманюють людей
Ідеями нелюдськими своїми.
І вже народ за ними слідом йде,
І вже готовий убивати з ними.
Себе вже богообраним вважа
І думає, що має повне право
Других учити з поміччю ножа,
Творити свою «вічну» наддержаву.
Тоді сусідам лихо настає,
Бо ж прийдуть «богообрані» з ножами,
Які чуже вважають за своє.
Тепер уже народам тим, так само,
Потрібно зрозуміти – хто вони:
Байдужі, боягузи чи іуди.
Чи встануть спільно супроти війни,
Чи ворогу до ніг схилятись будуть.
Як схиляться, то ангели з небес
Лиш сумно будуть на таке глядіти.
Коли ж народ з’єднається увесь,
Аби супроти зла отого вийти.
Хай слабші, але сильні духом, то
І ангели тоді прийдуть на поміч.
І там, де десять, наче стане сто,
Яких не вдасться подолать нікому.
Зійдуться у смертельному бою
Тут на землі народи, в небі ж стануть,
Одвічну битву поведуть свою
І ангели. Громи небесні грянуть.
Зійдуться чорні й білі в небесах
Невидимі з землі людському оку.
І падатиме на траву роса
Кривава у промінні сонця, поки,
Нарешті, білі стануть гору брать
І чорних із небес униз скидати
Та в підземелля знову заганять.
І світ від зла їх чорного звільняти.
А на землі в кривавому бою
Зламає шию їх орда й поспішно
В «печеру» заховається свою,
Надіями пустими себе втішить,
Що вона скоро набереться сил
І візьме гору. Та у лігво кляте,
Зганяючи ту погань звідусіль,
Прийдуть добра могутнього солдати
І викурять із душ їх чорноту,
Відкриють очі, щоб могли пізнати
Зло, що чинили і неправду ту,
Якої ради йшли вони вбивати.
І знову стане спокій на землі,
Поки залижуть чорні свої рани.
І разом з Сатаною на чолі
Плести десь чорні сіті свої стануть.
Спочинуть люди, врешті від війни
Із часом всі свої страхи забудуть.
А ангели добра із вишини
Із радістю на те дивитись будуть.