Тіні згусають. По лісі бродить навшпиньки голодна тиша.
Калліопа виходить. Морок доспілих чорниць обіймає п'яти.
Калліопа із кожним поетом на рік чи на два старішає,
кров збирає в подоли, вростає нею ще глибше у втрати.

Місяць світить гранатовим. Душі виходять з-за пнів трухлявих,
обсмаковують давні війни з собою, чужими, і мертвими.
Палять велике багаття своїми важкими крильми Ікара,
догризають останні кістки надії і таки не стають легендами.

Душі виходять в жовтковому золоті списів, щитів і шабель
на дороги лісів і озер, на дороги каміння, простору й часу,
на згасаючі в вікнах вогні, на поля, на яких, після слави,
у скелетах гнилих примар бракне шкіри й живого м'яса.

Калліопа вбирає в себе слова і спускає в мазутні води,
мертві кида́ються бігти берега, відкривають Велику Ловлю.
Випускають слова-голуби крізь крони з останнім подихом,
в світло, в якому схоронена пам'ять їхньої темної крові.

Мертві шепочуть, що хочуть вернутся, хочуть подвигів.
Хочуть лишитися хоч би у куцій прапам'яті їх народів.
Муза втомлено дихає, голим звукам не вистачає одягу,
на зап'ястях людські кайдани натерли межу акордів.

Договір з тишею. Морок. Одинока фігура зникає у тінях.
У сплетінні гілок просинаються ворони. День сміливішає.
Еос пливе за вітром. Купол прогнувся спиною синьою.
На каміння змії погрітись прилізли і стати мудрішими...

липень 2020р.