Світ похитнувся. Я випростовую руки. Вертаю на місце небо.
Ми ішли в нікуди і дістались до точки, де судять мертві,
де судять живих, де судять обідраних, тихих, голих.
Ми вертались до себе, пройшли через море, ліси і поле...

І нам зустрічалася смерть, що впліталась у сонце й дерева.
Ми влізали у сутність речей, ми пихали себе куди треба й не треба.
Ми ставали мудрішими, знаючи – смерть перетре все до попелу,
і, повівши плечима, свідчили: пункт "нєвозврата" пройдено.

Відкривали поширше очі в спробі нарешті цей світ не побачити –
він відкривався для нас так сонячно ніжним вогненним зайчиком.
Люди навколо дивились холодно, наче з свинцю і пластику.
Світ, який бачили ми, ніколи ще не бував "чудєсатішим".

Суд переносили. Кожного разу нерви здавали й гуділи в тиші.
Всі столи і стільці залишались явними. Ми прозорішали.
Ми хапали людей і тримали себе ...відпускаючи все-таки в вічність.
В нас дивились коти, але більше не лащились тепло і звично.

Мертві судили живих, навіть коли ми свій вирок давно уже винесли.
А то був наш порожній світ, який ми сотворили з матерії й вимислу.
Ми прийшли – ми пішли. Не знайшли ні метафор у цьому, ні лірики.
Дерев'яна підлога скрипіла під нами – боялась не втримати...

Небо спинилось, як час перестав текти по в'язких артеріях.
Сонце в очах обіцяло вернутись, їх закривало, як двері.
Теплий вітер ніс вгору, заливаючи пісню в фантомні ребра.
Ми лишилися там – в зафіксованій точці найвищого неба...

липень 2020р.