Я з могили її дістаю іще теплу й горнуся до нерухомих грудей її.
Сонце спішно ховається в склепи палючим і грізним генієм.
Прірва серця рве струни світу об надмогильний камінь.
Розпинають хрести сузір'я й у чомусь мені дорікають.

Я ще вірю: як стріляне слово, прокинеться стріляне тіло.
І блукаючі тіні не мають ніякого права на душу її переспілу,
що ховалась в горищах будинків, згрубілих брудних долонях,
із дитинства виходила в прощу й на сповідь чужою донею.

По хитких і кривавих плитах від чорного сонця йшла вона.
Ми зустрілись навпроти реклами серветок і знаків зламаних.
"Їй недовго лишилось," – це внутрішній голос читав діагнози
всіх зустрічних, що так боялись здаватися однора́зовими.

Вже пізніше, як осінь горнулась до рук і сердець переплетених,
смерті голод здававсь неживим, наче досі усе попереду,
і тому, що казали всі вірші і сни ні за що́ не хотілось вірити,
лиш торкатися болю, на сотні зірок і фракталів поділеного.

Ліс вернув її в себе, як життя повертає всі спогади в темряву.
Стоголосий слизький священник схилявся над нами мертвими.
Світ стискався до чорного закутка, звідки немає виходу.
Шепіт рідної з кожної тріщини радив не рухатись і не дихати.

Я тягну на собі її тіло – ще є вічність ціла аби прокинутись.
Серце звуком цю темряву ріже на втомлені айсберги синапсів.
Скоро люди прийдуть, вони злі, вони здатні вбивати без віри.
Оживай же, маленька, благаю...

Я не втри́маю двох над прірвою...

лютий 2021р.