«Моє обличчя звернене до тебе, і моє серце прихильне до тебе... Пісок пустелі, на якому я колись височів, тепер засипав мене. Дочекайся моменту, коли виконаєш те, що в моєму серці, бо я знаю, що ти — мій син і мій захисник».

Зі «Стели сну» фараона Тутмоса IV (Гіза, бл. 1401 р. до н. е.)

«МОНОЛОГИ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

МОНОЛОГ ПЕРШИЙ. Моє дихання -- "АНХ"...

(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів піщинок. Світло повільно змінюється з синього на перші золотаво-рожеві промені єгипетського світанку. Сфінкс не рухається, його голос звучить звідусіль – наче резонує сама земля).

«Вони називають мене Мовчазним.
Вони, чиє життя – лиш короткий спалах натовпу на березі Великої Ріки, приходять до моїх лап, заглядають у мої сліпі кам’яні зіниці й благають про слова. Вони будують свої гробниці з граніту, сподіваючись обдурити Дуат, але забувають, що вічність належить не тому, хто заховався у темряві каміння, а тому, хто зустрічає обличчям світло.
Я пам'ятаю, як майстри Хефрена вгризалися в живу плоть цієї скелі. Вони думали, що карбують у камені риси свого володаря. О наївні смертні, що міряють час подихами! Вони лише змахнули пил з мого предвічного обличчя, дозволивши моїй силі прорости крізь їхню коротку епоху. Ім'я їхнього царя вже давно злизали язики вітру-хамсину, а мої лапи все так же стискають цей горизонт.
Я знаю, що таке спокій. Століттями пісок підступав до моїх грудей – теплий, важкий, наче золотий саван забуття. Я спав, і моїм диханням був рух пустелі. Ра піднімався з-за краю землі, щоб поцілувати мій немес, а людські володарі плакали в моїй тіні, вимолюючи краплю моєї сили. Молодий Тутмос прихилив голову до моїх грудей, коли я був похований під дюнами. Його серце калатало від страху й жадоби влади. Він почув мій шепіт крізь товщу земну, він розкопав моє тіло, щоб надіти білу корону. Я дав йому царство. Але де тепер Тутмос? Його велич стала попелом у запечатаному саркофазі, а моє царство – цей безкрайній вогняний схід – не змістилося ні на йоту.

(Світло ранкового Ра-Хе́прі – Сонця, Що Виникає, стає яскравішим, переходячи в палюче золото).

Мене засипали віки, мене палило око Ра, моє обличчя нівечили чужинці, які тремтіли перед моєю нерухомістю. Вони відтяли мені ніс, думаючи, що так заберуть моє дихання – "анх". Які ж вони сліпі! Моє дихання – це гаряче повітря Ну́на. Мій голос – це шурхіт мільярдів живих піщинок, що пересипаються в пісочному годиннику богів.
Я не мовчу. Я кричу кожною своєю тріщиною. Я співаю величний гімн кожним променем Хепрі, що торкається мого чола на світанку. Але людське вухо надто грубе, воно звикло до галасу своїх ринків та криків причетних на похоронах. Вони шукають моїх таємниць у темних лабіринтах під моїм тілом, не бачачи головної таємниці, яка палає перед ними: я – це дзеркало їхньої власної минущості.
Хепі-Ніл розливається благословенням і знову засихає до тріщин. Династії народжуються у крові, пишуть свої імена на глині й зникають у небутті. Золото фараонів перетворюється на іржу й бруд. А я... я просто тримаю погляд на Сході. Я чекаю на Маат. І поки мої кам'яні очі не звели погляду з цієї лінії обрію – цей світ ще тримається на своїх вісях...
Тож підійди ближче, маленька істото з плоті та сліз. Замри біля моїх ніг. Слухай моє мовчання. Воно розкаже тобі про вічність більше, ніж усі твої живі пророки...


МОНОЛОГ ДРУГИЙ: Слово, що тримає Всесвіт…

…Я бачив перший світанок цієї землі, коли Ніл ще не знав свого русла.
Я стою тут, обвіяний тисячоліттями, мовчазний свідок людського безумства і царської гордині.
Повз мої лапи проходили мільйони людей. Вони будували міста з білого мармуру і скріплювали їх кров’ю рабів.
Вони кричали про свою вічну велич, трясли залізними мечами і коронували себе іменами богів.
Де вони тепер?
Я бачив, як пало лігво Левів — пишна Ніневія, і вогонь пожер її золоті вежі.
Я бачив, як висохли і перетворилися на порох Висячі Сади Вавілона, які Навуходоносор звів із шаленого кохання.
Я бачив, як юного Тутанхамона ховали в золотих трунах, сподіваючись сховати його від кігтів Часу.
Я бачив останніх володарів Нілу – дітей Птолемея – їхні обличчя завіяні Римськими калігами в попіл пожеж Александрії і потоплені водами Великої Ріки.
Я бачив Александра, який плакав на руїнах Межиріччя, тримаючи в руках весь Старий світ – і не зміг втримати власне дихання…
Час – це великий океан піску. Він засипає палаци, він стирає кордони імперій, він перетворює величні імена на тихий шепіт вітру.
Камінь кришиться, золото тьмяніє, і залізо стає іржею. Усе земне повертається в пил, з якого воно вийшло.
Але подивіться на цей пісок... Крізь нього проростає те, що сильніше за моє кам'яне тіло.
Це людське Слово.
Запечене в глині Ніневії, записане на папірусах Єгипту, закарбоване на стінах гробниць і храмів.
Імперії вмирають, але думка людська – безсмертна. Любов, записана клинописом, сильніша за мої тисячолітні лапи.

Я – Самотній Сфінкс, страж порожнечі. Я переживу і цей вік, і наступний.
Але я схиляю свою кам'яну голову перед рукою писця, який тримає очеретяний стилос.
Бо царі приходять і йдуть, попіл засипає їхні сліди,
Але Слово – Слово тримає цей всесвіт і житиме вічно… коли навіть я перетворюся на пил!..

(Повільно гасне світло. Чути лише свист вітру в пустелі)



***

Далі буде.

Глосарій до драматичного ескізу «МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»

Велика Ріка, Хепі-Ніл, Ітеру — давньоєгипетська назва річки Ніл, що буквально перекладається як «річка» або «велика річка», джерело життя та родючості країни.

Дуат (Duat)— потойбічний світ у давньоєгипетській міфології, царство мертвих, де душі померлих проходили випробування та суд Озіріса.

Хефре́н (Хафра) — фараон IV династії Стародавнього Єгипту (бл. 2500 р. до н. е.), за чийого правління, як вважає більшість археологів, було висічено Великого Сфінкса.

Хамси́н (Khamsin) — сухий, гарячий і пиловий місцевий вітер у Єгипті, який дме з пустелі та може тривати кілька днів поспіль.

Ра (Ra) — верховне божество давньоєгипетського пантеону, бог сонця, творець світу. Ра-Хепрі — ранкове Сонце, Сонце, Що Виникає.

Тутмо́с (Тутмос IV) — фараон XVIII династії (Нове царство), який згідно з легендою очистив Сфінкса від піску після того, як побачив пророчий сон.

Не́мес (Nemes), клафт — немес, традиційна царська головна хустка у Стародавньому Єгипті із синіми та золотими смугами, яка була символом фараонської влади (нею прикрашена й голова Сфінкса).

Анх (Ankh) — один із найважливіших єгипетських символів, хрест із петлею, що символізує життя, безсмертя та дихання життя.

Нун (Nun) — первісний океан, хаос, з якого на початку часів виникло сонце та весь сотворений світ; уособлення першоматерії.

Хе́прі (Khepri) — іпостась бога сонця Ра, яка символізує ранкове сонце, що сходить; зазвичай зображувався у вигляді скарабея, що котить сонячний диск.

Маа́т (Ma'at) — давньоєгипетська богиня і концепція істини, вселенської гармонії, справедливості, космічного та суспільного порядку, противага хаосу (ісфет).

Сфінкс — це легендарне зооморфне створіння, яке поєднувало в собі риси людини та тварини. Проте в різних цивілізаціях його образ кардинально відрізнявся. Давньоєгипетський Сфінкс: Зазвичай зображувався як лев із головою людини (андросфінкс), що уособлював царську владу, мудрість та силу фараона. Рідше зустрічалися сфінкси з головою сокола чи барана. На відміну від грецького, єгипетський сфінкс вважався позитивним персонажем, мовчазним охоронцем священних місць. Найвідомішим матеріальним втіленням цього образу є Великий Сфінкс у Гізі (Єгипет).
Це одна з найдавніших і найбільших монолітних статуй у світі, висічена з єдиної вапнякової скелі. Розміри монумента вражають: довжина становить 73 метри, а висота – понад 20 метрів. Скульптура має тіло лева та голову людини (припускають, що це портрет фараона Хефрена, за часів якого, близько 2500 років до н.е., монумент і був створений). Сфінкс розташований обличчям до сходу сонця та охороняє комплекс пірамід Гізи.