
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Поети, поезія (роздуми, цитати)
Контекст : «Розсипане золото літер», стор. 158–165
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поети, поезія (роздуми, цитати)
* * *
Свій світ для поета – це блаженство, окреслене не ним самим,
а власне відношенням до його вибриків оточуючого розуму.
* * *
Поезія – мов кінь.
Поет – мов незагублена підкова.
Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.
* * *
Між слізьми світовими ходить поет.
* * *
Сила поета – на Землі.
І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.
* * *
Я вірю в ліру ту і в ті слова святі,
які через віки несуть
святої правди огне́нні сили.
* * *
Вірші не можуть чекати.
Їх треба писати.
* * *
Саме поезію серце цінує за те, що водночас:
думка – цвіт,
слово – плід,
серце – жорна.
* * *
Поезія не любить поклоніння.
* * *
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.
* * *
Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!
* * *
Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.
Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.
* * *
Я пишу і пишу.
Я пронизаний запахом свіжого чорнила.
* * *
Віршів нескінченність – упертість музи.
* * *
Вірші випадають снігом від Бога.
* * *
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
* * *
Сам не заспіваю –
як немає птахи,
то й пісень не маю.
* * *
Пише мозок, очі й рука,
і при цьому багато присутніх –
птахи, небо, любов і ріка.
* * *
Досягни землю, спотворену променем відродження.
* * *
Папір – то день, поранений думками ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…
* * *
Маю, що сказати... і маю про що промовчати.
* * *
Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями
* * *
Надходить мрія нової поезії.
* * *
Пора міняти стилі застарілі.
* * *
Перо співає – перо і судить.
* * *
Рукоприкладство слів чи словоприкладство рук?
* * *
Рукоприкладство слів – неперевершеність рим.
* * *
Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.
* * *
Можна звужувати поняття і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість і навпаки.
* * *
Рано говорити віршем про те, що вічне.
* * *
У полі поет загинає тополі.
* * *
З сивоголосих кіс звуки складають рядки.
* * *
Багряну кров розкраплюю між Миру.
* * *
Цього ві́рша нема і не буде!
Але є читачі, є люди!
* * *
Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто ми.
Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.
Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо, в кого путь яка.
Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.
У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?
* * *
Я загубив свій вірш.
Дуже добре!
Може, його хтось знайде.
Вірш задихає на нього ладаном –
і чиєсь горе пройде.
* * *
Зі свічок небесних ліплю я віршів обеліски.
* * *
Часто поета на допит всі непоети ведуть.
* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?
* * *
Халепа
Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди.
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…
* * *
Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.
І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..
* * *
Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.
* * *
Гляньте, поети, сюди
та й розгорніть папери.
Бийте у дзвін біди
післявоєнної ери!
* * *
Поет любився з нами,
повідав стільки див,
перекотивши світ піснями.
* * *
Я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
* * *
Найкраще вдається відчути красу саме поетам.
* * *
Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!
Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!
Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.
Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!
* * *
Хто є Поетом – той згубився в пісні.
* * *
Без слів поета настає тиша.
* * *
Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів.
* * *
Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.
* * *
Є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами.
* * *
Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.
* * *
Завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?
* * *
Люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?
* * *
Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте.
З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах.
Свій світ для поета – це блаженство, окреслене не ним самим,
а власне відношенням до його вибриків оточуючого розуму.
* * *
Поезія – мов кінь.
Поет – мов незагублена підкова.
Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.
* * *
Між слізьми світовими ходить поет.
* * *
Сила поета – на Землі.
І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.
* * *
Я вірю в ліру ту і в ті слова святі,
які через віки несуть
святої правди огне́нні сили.
* * *
Вірші не можуть чекати.
Їх треба писати.
* * *
Саме поезію серце цінує за те, що водночас:
думка – цвіт,
слово – плід,
серце – жорна.
* * *
Поезія не любить поклоніння.
* * *
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.
* * *
Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!
* * *
Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.
Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.
* * *
Я пишу і пишу.
Я пронизаний запахом свіжого чорнила.
* * *
Віршів нескінченність – упертість музи.
* * *
Вірші випадають снігом від Бога.
* * *
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
* * *
Сам не заспіваю –
як немає птахи,
то й пісень не маю.
* * *
Пише мозок, очі й рука,
і при цьому багато присутніх –
птахи, небо, любов і ріка.
* * *
Досягни землю, спотворену променем відродження.
* * *
Папір – то день, поранений думками ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…
* * *
Маю, що сказати... і маю про що промовчати.
* * *
Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями
* * *
Надходить мрія нової поезії.
* * *
Пора міняти стилі застарілі.
* * *
Перо співає – перо і судить.
* * *
Рукоприкладство слів чи словоприкладство рук?
* * *
Рукоприкладство слів – неперевершеність рим.
* * *
Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.
* * *
Можна звужувати поняття і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість і навпаки.
* * *
Рано говорити віршем про те, що вічне.
* * *
У полі поет загинає тополі.
* * *
З сивоголосих кіс звуки складають рядки.
* * *
Багряну кров розкраплюю між Миру.
* * *
Цього ві́рша нема і не буде!
Але є читачі, є люди!
* * *
Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто ми.
Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.
Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо, в кого путь яка.
Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.
У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?
* * *
Я загубив свій вірш.
Дуже добре!
Може, його хтось знайде.
Вірш задихає на нього ладаном –
і чиєсь горе пройде.
* * *
Зі свічок небесних ліплю я віршів обеліски.
* * *
Часто поета на допит всі непоети ведуть.
* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?
* * *
Халепа
Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди.
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…
* * *
Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.
І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..
* * *
Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.
* * *
Гляньте, поети, сюди
та й розгорніть папери.
Бийте у дзвін біди
післявоєнної ери!
* * *
Поет любився з нами,
повідав стільки див,
перекотивши світ піснями.
* * *
Я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
* * *
Найкраще вдається відчути красу саме поетам.
* * *
Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!
Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!
Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.
Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!
* * *
Хто є Поетом – той згубився в пісні.
* * *
Без слів поета настає тиша.
* * *
Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів.
* * *
Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.
* * *
Є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами.
* * *
Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.
* * *
Завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?
* * *
Люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?
* * *
Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте.
З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах.
https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-поети-поезія-роздуми-цитати-вірші.html
https://dlib.kiev.ua/items/show/829
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000023497
Контекст : «Розсипане золото літер», стор. 158–165
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію