* * *
Свій світ для поета – це блаженство, окреслене не ним самим,
а власне відношенням до його вибриків оточуючого розуму.

* * *
Поезія – мов кінь.
Поет – мов незагублена підкова.
Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.

* * *
Між слізьми світовими ходить поет.

* * *
Сила поета – на Землі.
І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

* * *
Я вірю в ліру ту і в ті слова святі,
які через віки несуть
святої правди огне́нні сили.

* * *
Вірші не можуть чекати.
Їх треба писати.

* * *
Саме поезію серце цінує за те, що водночас:
думка – цвіт,
слово – плід,
серце – жорна.

* * *
Поезія не любить поклоніння.

* * *
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

* * *
Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

* * *
Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

* * *
Я пишу і пишу.
Я пронизаний запахом свіжого чорнила.

* * *
Віршів нескінченність – упертість музи.

* * *
Вірші випадають снігом від Бога.

* * *
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.

* * *
Сам не заспіваю –
як немає птахи,
то й пісень не маю.

* * *
Пише мозок, очі й рука,
і при цьому багато присутніх –
птахи, небо, любов і ріка.

* * *
Досягни землю, спотворену променем відродження.

* * *
Папір – то день, поранений думками ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…

* * *
Маю, що сказати... і маю про що промовчати.

* * *
Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями

* * *
Надходить мрія нової поезії.

* * *
Пора міняти стилі застарілі.

* * *
Перо співає – перо і судить.

* * *
Рукоприкладство слів чи словоприкладство рук?

* * *
Рукоприкладство слів – неперевершеність рим.

* * *
Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

* * *
Можна звужувати поняття і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість і навпаки.

* * *
Рано говорити віршем про те, що вічне.

* * *
У полі поет загинає тополі.

* * *
З сивоголосих кіс звуки складають рядки.

* * *
Багряну кров розкраплюю між Миру.

* * *
Цього ві́рша нема і не буде!
Але є читачі, є люди!

* * *
Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо, в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

* * *
Я загубив свій вірш.
Дуже добре!
Може, його хтось знайде.
Вірш задихає на нього ладаном –
і чиєсь горе пройде.

* * *
Зі свічок небесних ліплю я віршів обеліски.

* * *
Часто поета на допит всі непоети ведуть.

* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?

* * *
Халепа
Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди.
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

* * *
Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

* * *
Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

* * *
Гляньте, поети, сюди
та й розгорніть папери.
Бийте у дзвін біди
післявоєнної ери!

* * *
Поет любився з нами,
повідав стільки див,
перекотивши світ піснями.

* * *
Я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

* * *
Найкраще вдається відчути красу саме поетам.

* * *
Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!

Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.

Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

* * *
Хто є Поетом – той згубився в пісні.

* * *
Без слів поета настає тиша.

* * *
Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше,
будь-кого хоч з яких пасьянсів.

* * *
Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.

* * *
Є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами.

* * *
Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

* * *
Завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

* * *
Люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

* * *
Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте.
З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах.

https://mala.storinka.org/сергій-губерначук-поети-поезія-роздуми-цитати-вірші.html
https://dlib.kiev.ua/items/show/829
http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000023497