Посеред небесної кошари,
Там, де гори вічність стережуть,
Де вітри пасуть пухнасті хмари,
Злоторунні промені течуть,
Сяде сивий Бог, розкурить люльку,
Попливе пахучий, сизий дим.
Тінь смерек, землі блакитна кулька,
Сонце в небі коником рудим.
Скрипне дерев'яне коліщатко.
На траву приляже горілиць:
Ссе покірне, золоте телятко
Молоко небесних буйволиць.
Скільки того щастя Діду треба?
Бачити б старенькому здаля,
Місячну колисочку край неба,
У колисці - сонне немовля.
А натомість знову стільки лиха,
Наче річка вийшла з берегів!
Дід недобре поминає стиха
Всіх кумирів і нових богів.
Безладу накоїли такого,
Що не розгребеш за сотню літ,
Ані божого у них, ані людського -
Вихідці з темниківських боліт.
В райському кутку земної суші -
Зграя орків , гірша сарани.
Стогнуть на землі невинні душі,
Радісно жнивує бог війни.
- І чого ж вам, ідоли, не йметься?!-
Лине долом запах ялівцю...
Дідові сьогодні доведеться
Рятувати не одну вівцю...