« Вся течія життя, на жаль.
за рікою пам'яті...»

Самописець

ІЩезають по одному давні друзі.
Літа не виграються у лото,
та я ще розраховую на сто...
і тисячу ночей служити Музі,
бо це уже не те, що у Союзі,
якого не витримує ніхто.
І, може, то вона наворожила,
триматися тієї із доріг,
де, нібито, ще є один за всіх
в поезії... але лукава сила
фантазії мої похоронила
у пам’яті сучасників моїх.

ІІРіка життя не оминає мулу,
який не висихає, і тому
своє болото ми ще не забули.
Оглянуся, буває, у минуле
і, ніби, пам’ятати є кому,
якби про мене іншого почули
у самвидаві іншої доби...
і є кому жалітися так само,
і червоніти чорними ночами,
гадаючи, – а що, якби? Аби...
аби ми повернули юні роки
і не дивились на чотири боки,
а прямували до своїх джерел,
коли були обідрані і босі,
та не ридали всує... бо і досі,
куди не подивися – новосел,
куди не плюнь – кацап або орел,
кіно і німці, юди й малороси...
і ось... остання серія на носі,
якої не побачив Оруел.

ІІІМиритися – немає ані сили,
ані причини зайвої нема,
бо де мене по світу не носило,
усе одно бере мене на крила
душа, що зачекалася сама...
...............................................
Зорять із фото паперові друзі,
яких у мене час відвоював.
Одна даліє, завдяки спокусі
лишитися і догодити Музі,
але... її обурює Майдан,
непійманий Бандера-отаман...
аби не сумувати, я сміюся, –
О! Де ті оригамі між отав?
і, пійманий у відчаї і тузі,
журу своєї юності порвав.

07.2023