На околиці села
Вже старенька хата.
Колись гарною була,
Діточок багато.
Як не бути діточкам?
Видно ж іздалека –
На вершечку стріхи там
Звив гніздо лелека.
Прилітали щовесни,
Лелечат ростили,
Заодно й батькам вони
Діточок носили.
Та минули ті роки,
Дітей не втрима́ти.
Залишилися батьки
В хаті доживати.
Приїздили кожен рік
Діти й онучата
Стояв галас у дворі,
Що аж лелечата
Визирали із гнізда…
Та роки промчали
І прийшла в село біда –
Вороги напали.
Сини в армію пішли
Край свій захищати,
Дочки онучат взяли,
Щоб порятувати,
Подались в чужі краї.
Село опустіло.
Хата пусткою стоїть.
Але прилетіли
Знов лелеки у село,
Вже, мабуть, онуки
Тих старих. І ожило
Село під їх стукіт.
Бабцю вже Господь прибрав,
Дід один зостався,
Тож виходив та сідав
Під горіх на лавці.
Слухав той лелечий стук.
Діждав лелечата.
Мріяв – хоч один онук
Щоб зайшов до хати.
Не судилося. Якось
Ракета літала –
Запустили «на авось»,
Тож на хату впала.
Лише вирва у землі
Зосталась від хати.
Згинули в гнізді малі
Іще лелечата.
Згинув і дідусь старий,
Мов і не бувало.
У могилі у одній
Війна поховала.
І кружляли до темна
Мовчазні лелеки,
Бо забрала в них війна
Діточок маленьких.
А десь плакали затим
Діти й онучата,
Хто за дідусем своїм,
Ну, а хто за татом.
Не жаліє, бач, війна –
В кожну долю влазить.
Хай би згинула вона
З паліями разом.