ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Євген Федчук
2024.07.18 19:19
Питаєте, чи знав я Богуна? –
Старий не став з отвітом поспішати.
Узявся по кишенях щось шукати
І, зі словами: - От же де вона! –
Дістав з кишені люльку. Взяв капшук.
Набив старанно зіллям. Затягнувся.
Тоді лиш до розмови повернувся,
Узявши люльку у

Володимир Каразуб
2024.07.18 18:30
Коли забракне чуття, і тому говоритимеш прозою,
Коли здаватиметься, що усі слова,
Мов на вітер
Нанизане листя розсипається по землі
Шелестить в цьому вихорі смутку і безнадії,
Я повторю: не смій! Убиратись у схоплений відчай,
Я повторю: не смій! П

Володимир Ляшкевич
2024.07.18 14:31
Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах вороння і зневажливий сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виг

Микола Дудар
2024.07.18 14:16
Восьмий поверх вже під першим
А під’їзд порожній, ось
Небо згарищем підпершись,
Перекинулося в щось…
А автівочки, що поруч,
Враз позбулись коліщат
Вирва зліва і праворуч
Хтось над ними затріщав…

Світлана Пирогова
2024.07.18 12:14
Як легко можна словом обпекти
Тендітну ауру людини,
Неначе сир блакитний посікти,
Не відчувать химер провину.

Шубовснути камінням в океан
З усмішкою, бо все ж на троні.
І що Медузі до відкритих ран,

Тетяна Левицька
2024.07.18 09:30
Ти, за справжню любов, не губи,
надихай, як бувало раніше,
бо ще здатна поцілити віршем
у самісіньке серце снаги.

Вразить лагідним поглядом і
залюбити до млосної смерті.
Легше шкіру з невинного здерти

Микола Соболь
2024.07.18 07:49
Закохані у ранок ловлять мить.
На березі Дніпра рахують хвилі.
Допоки місто безпробудно спить,
князь Володимир із хрестом на схилі
тихцем зорі шепоче: «Отче наш…»
і голуби цілуються відкрито,
малиновим заходиться пейзаж,
кінь Муромця вицокує копито

Віктор Кучерук
2024.07.18 05:41
І голод нас мучив, і болі стрясали,
Але ми стерпіли й сильнішими стали, –
Не втратили пам’ять і втримали віру,
Що можем здолати підступного звіра.
Він розбрат посіяв і зроджує чвари,
Щоб дужче принизить й сильніше ударить, –
Вбиває нещадно й улещ

Козак Дума
2024.07.18 05:35
Метелик вилупився вранці,
попереду ще цілий день.
Розправив крила він у танці
і морі радісних пісень!

Приємний бриз, червоні маки,
рулади голосні цикад,
а на загал: прямі ознаки –

Артур Курдіновський
2024.07.18 01:21
Хотілося - в майбутнє, за вітрилом!
Бажалося - вперед, назустріч снам!
Надати шанс слабким терплячим крилам
Забути назавжди останній злам.

Єдиним рухом, сильним чи безсилим,
Наперекір залізним стусанам
Перетворити на квітковий килим

Микола Дудар
2024.07.17 20:11
Вечір, вечір, вечір, вечір…
Днем теж саме, в ніч також
Біль відмовився від втечі
Трохи втомлений, отож…

Ним зав’язані шнурочки…
Закінчився вихідний…
Головні у нас візочки

Іван Потьомкін
2024.07.17 16:45
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
Колись стежки її

Марія Дем'янюк
2024.07.17 14:10
Я народився! Акушер...мамуся...
Заплачу - голосом до них озвуся!

І що це? Гучно звук тривоги лине.
В очах дитяти подиву краплини.
Та крик життя долає звук сорени,
На цій землі вовік Благословенній.

Микола Соболь
2024.07.17 07:36
Маленький ліхтарик дарує обмежене світло,
але і такому радієш, якщо у пітьмі.
Коли серед ночі промінчиком доля розквітла,
назустріч людині спішать рятівні ліхтарі.
За вогником вогник засяють великі проспекти,
свіча за свічею осяє вогонь небосхил.
Па

Віктор Кучерук
2024.07.17 06:53
Земля розпечена, як деко,
Уже в тінистому садку,
Де, знемагаючи од спеки,
Ховаюсь нині в холодку.
Прибите курявою листя
Сивіє сумно на очах, -
Нема відтінків кольористих,
Але удосталь є комах.

Олена Побийголод
2024.07.17 06:17
Жили-були на світі дві феї, Юропея та Москвошвея. Юропея була світла, а Москвошвея темна. Юропея – добра, а Москвошвея – лиха. І от якось фея Москвошвея начаклувала гніздо драконів, вогнедишних летючих зміїв. Вони вилуплювались з великих яєць, летіли до
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Самослав Желіба
2024.05.20

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Пригоди козака Степана
1

Над балкою легкий димок здіймавсь,
Можливо, від маленького багаття.
Та хто там, скільки – як то можна взнати?
Отож, Степан в траві тихцем скрадавсь.
А він чудово знався на цій справі –
Ніщо не трісне й не зашелестить.
Частенько завмира на якусь мить,
Розглянеться наліво та направо,
Чи небезпеки часом там нема
Та й далі посувається повільно.
От і кущі, що розрослися сильно
Над балкою. Природа, бач, сама
Подбала схил кущами укріпить,
А то б дощі давно би його змили.
Розсунув, щоб не заважало, гі̓лля
І став вдивлятись: хто ж то там сидить.
А їх навколо чоловік аж сім.
У казанку на вогнищі варили
Якусь дичину й сміло говорили,
Не боячись, що хтось завадить їм.
По вимові – то, наче ж і свої,
Хоча слова й татарські пролітали.
Та вигляд вони якийсь дикий мали.
Степан в кущах ще більше зачаївсь.
Розбійники? Чимало тут таких.
Їм все одно, кого пограбувати –
Татарин, українець, рідна мати
Аби лиш зиск із того був у них.
Таких чіпати – смикати біду
За бороду. Такі не пожаліють.
Хоча в душі іще жила надія,
Що якось спільну мову віднайдуть.
Бо ж котрий день із Криму утіка.
Душі живої ще не зміг зустріти,
По-людськи чисто хоч погомоніти
Та й хліб тримав востаннє у руках
Два дні тому. Про інше, навіть мови
Вже не було. Від запахів м’ясних
Ніяк він відкараскатись не міг.
Бо ж запахи оті такі чудові,
Аж слинки у голодного течуть.
Все ж взяв себе до рук - терпи, козаче.
Бо й сам собі ніколи не пробачить,
Як знов у Крим в неволю поженуть.
Мабуть, утратив пильність в якусь мить,
Здригнувся, як почув: «Ні руш, псяюко!
Тримайся так, щоб бачив твої руки,
Не то стріла враз наскрізь прохромить!»
Завмер, лиш головою повернув,
Щоб бачити, чи справді з лука цілить.
Не помилився. Серце в грудях било
Тривожним дзвоном. Роблено зітхнув
І мовив напівсонно: - Ти диви!
І серед степу не дадуть поспати!
Чи ж можна, чоловіче, так лякати?
Із балки раптом тупіт долетів,
Трава зашелестіла під ногами
І скоро поряд вигулькнули всі,
Чиїх він дослухався голосів.
- Та ти, здається, слідкував за нами?! –
Знов той же самий. - Я дивлюсь – лежить.
Дай, думаю, тихенько підкрадуся.
А він ні разу і не озирнувся. –
Той уже встиг і лука опустить.
Куди ж бо цей паскудник утече?
- Не чув, бо спав, - Степан все гне своєї. –
Отож і не почув ходи твоєї.
Хотів той, мабуть, щось сказати ще
Та старший, видно, з тих, що підійшли,
Сказав-відрізав: - Помовчи, Копито.
Копито лише позирнув сердито.
А старший далі голосом незлим:
- То хто ти, чоловіче? І куди
Свій шлях тримаєш? Як тут опинився?
Степан на той момент уже підвівся.
- Та ж утікав від панської біди
Та й заблукав. Знесилів та й заснув
Отут в кущах. Спав, певно, як убитий,
Бо й не почув, як підійшов Копито.
- Ну, це я уже раз від тебе чув?!
Тож, хто ти, чоловіче? - Я Степан,
Від пана-ляха втік у чисте поле.
Хотів знайти собі тут кращу долю…
Сам дума: добре, клята татарва
Козацький оселедець йому збрила.
Густе волосся голову укрило.
Ніхто би козаком і не назвав.
- А що умієш? – старший знов пита.
- Селянську справу, звісно, добре знаю…
- А шаблю вміло у руках тримаєш?
- Не мав ніколи справи з нею та,
Я думаю, то справа не важка.
Як треба буде – швидко научуся.
Я ж вчитися нового не боюся.
От ціп тримаю добре у руках.
Всі посміхнулись жарту отому
І відлягло від серця у Степана.
Можливо, ще ховати себе рано,
Ще доля усміхається йому.
Знов старший: - А шукаєш ти чого?
До нас не хочеш часом прилучитись?
- Аби не дарма, радий потрудитись.
- А, як убити прийдеться кого?
- Та задля справи, чому б не убить?!
- Що, товариство, візьмемо Степана?
Здається, підходящий, як погляну?
- Візьміть, візьміть! Не будете жаліть! –
Озвавсь Степан, - Я буду все робити.
А у думках у нього лиш одне –
Знайде можливість і мерщій гайне.
- Хай зостається, - стали всі гудіти.
- Що ж, - мовив старший, - коли всі за те,
Ходім до казана. Бо ж полишили
Без нагляду. Хоча б не підгоріло.
Сам поглядом окинув швидко степ
І став спускатись крутим схилом вниз.
Степана наперед всі пропустили,
Немов у чомусь впевнитись хотіли
Та і тоді вже слідом подались.

2
- Йдемо на справу. – отаман сказав.
Його, до речі, Вовком прозивали.
- Мурза Керим овечок забажав,
Отару захотів аби пригнали.
Звідкіль візьмуть – ніхто не запитав,
Мабуть, не вперше то було робити.
І скоро вже загін попростував
На південь. Та ішли не шляхом битим,
А більше по неходженій траві.
Вовк на коні, всі інші – пішим ходом.
Порядок строгий отаман завів,
Супроти й слова, навіть, мовить годі.
Тож ішли мовчки. Поміж них Степан
Ішов та все навколо роздивлявся
Аби запам’ятати шлях у стан
Й не заблукати, коли б сам вертався.
На другий день із пагорба вони
В степу уздріли чималу отару,
Що доглядалась чабаном одним.
Та ще собак було при ньому пару.
Тривожного нічого не знайшли,
Тож навпростець по степу подалися.
Собаки ґвалт страшенний підняли,
Бо так чужих усіх стрічали, звісно.
Вовк на коні подався вперед всіх
Та батогом огрів їх. Заскавчали.
Чабан, мабуть, назад відкликав їх,
Бо хутко розвернулися й помчали.
Вовк озирнувсь: - Отару завертай!
А ти,Степане, чабана прикінчи
Та нас якнайскоріше доганяй! –
І пильно подивився тому в вічі.
- Гаразд! – ножа з-за пояса дістав,
До чабана подався. Краєм ока
Він бачив - Вовк за ним спостерігав.
Не довіряв, напевно, йому поки.
Та й лити кров невинну не хотів.
Хоч і татарин, але, все ж, людина.
Доводилось вбивати у житті
Та ж на війні - на те вони і війни.
Чабан стояв, теж пильно придивлявсь,
Що далі буде. Люті пси при ньому.
Собак Степан тих, звісно не боявсь,
Хоча й не легковажив він при тому.
Наблизившись, щоб голос долетів,
Став по-татарськи тихо говорити:
- Я би тебе вбивати не хотів
Та найскоріше ушивайся звідти,
Бо здрайці не пожалують, повір.
Гирлигою ножа у мене вибий
Й біжи у степ. Бо Вовк – то лютий звір!
Та і ножем враз замахнувся, ніби
Збирався вдарить. Та чабан махнув
Гирлигою . Хоч не попав, одначе,
Степан упав. Коня Вовк розвернув,
Як тільки-но картину ту побачив.
Але чабан щодуху припустив,
Собаки слідом. Наче й не бувало.
Вовк злющий до Степана підлетів:
- Ти дурень! Дав чабан та, мабуть, мало!
З простим завданням справитись не зміг!
Ще така дурість – сам тебе пришию!
Вставай та до отари з усіх ніг!
Я, може, перейнять його зумію!..
Вернувся скоро зліший, аніж був,
Мабуть, не зміг утікача зловити.
Хоча Степан свій погляд відвернув,
Але помітив, який той сердитий.
Отару гнали степом всі гуртом,
До вечора найдалі бути мали.
Про відпочинок не згадав ніхто,
Хоч потом очі рясно заливало.
Вже коли стало сонечко сідать,
Отару в балку до ріки загнали.
Тут сподівались ніч перечекать.
Всю ніч аж до світанку спочивали,
А потім знов отару зайняли
Й погнали степом… Не далеко, правда,
Вони від тої балки відійшли.
Не встигли ще прочуматись до ладу,
Як звідкись налетів татарський кіш
Кого рубали, кого з луків били.
Степан устиг схопитися за ніж,
Але стріла враз груди прохромила
І він упав… Що далі там було,
То вже не знав… Очуняв в халабуді,
Коли вже вкотре сонечко зійшло
З пов’язкою тугенькою на грудях.

3
А скоро і господар зазирнув
В свою імпровізовану хатину:
- Що, чоловіче, помирати кинув? –
Татарською вдоволено гукнув.
Степан до нього пильно придививсь,
Крізь біль спитався: - Хто ти, чоловіче?
- Чабан. Мене Мехмедом люди кличуть.
- А як, скажи, отут я опинивсь?
- Мене вбивати ти не захотів.
А я борги звик завше віддавати.
Як ти велів, я кинувся втікати.
Тут, правда, той розбійник налетів.
Та я устиг із урвища пірнуть
Униз до яру. Далі він не гнався.
А я бігенько до мурзи подався –
Хай мчить мерщій отару завернуть.
Мурзу, на щастя по дорозі стрів,
Він вибрався якраз на полювання.
Не став чекати, кинувся негайно.
Ну, і на вас на ранок налетів.
- Усіх побили? - Клятий Вовк утік.
Бо ж на коні. А інших порубали.
Тебе також прикінчити бажали
Та я ж ходити в боржниках не звик.
Мурзу лишити жити упросив,
Сказав йому, що ти татарин, наче.
Він відмахнувся. Чи тому, що бачив,
Що не жилець ти. Тож утишив гнів.
Забрав своїх та і подався геть…
- А скільки днів відтоді проминуло.
- Та нині вже десята днина була.
Степан на все те посміхнувся ледь
Й заплющив очі. Постояв чабан,
Задумавшись, а потім розвернувся
Та й до отари, мабуть, повернувся,
Лишивши поряд із водою жбан.
З тих пір минуло іще кілька днів.
Став біль потроху в грудях затихати.
Відчувши сили, взявся уставати,
Лежати в халабуді не хотів.
Собаки, вмить обнюхали його
Та потім заспокоїлись, змирились
Та все частіше біля ніг крутились,
Бо прийняли, напевно за свого.
Він став Мехмеду трохи помагать.
Міг вогнище у полі розпалити
Та кулешу чи м’яса наварити,
Мехмедових собак нагодувать.
І так, аж поки й рана затяглась
І він відчув в собі достатньо сили,
Щоби у степ відправитися сміло.
З рятівником він тепло розпрощавсь.
Взяв торбу, що Мехмед наготував
Йому в дорогу та й у степ подався.
Дістатися до Січі сподівався,
Хоч впевненості у тому не мав.

4
Степан повільно степом простував.
Із неба сонце землю припікало,
Бо ж, як-не-як, вже серпень панував
У цих краях. Трава густа стояла
Пожовкла. Бо ж дощу давно нема.
Звірина й птах від спеки поховались.
Лиш жайвір гордо голову тримав,
Йому і в спеку радісно співалось.
Стрічалися розімлілі ховрахи,
Яких, зачувши ледве його кроки,
Умить зганяли в нори їх страхи.
Батьківські добре вивчили уроки.
Десь перепілка з виводком промчить,
Налякана та у траві і зникне.
Дрофа , буває шлях перебіжить.
Степан ще вслід для остраху щось крикне.
Вже по обіді добре й сам розмлів,
Схотілось десь присіти, відпочити.
Якби ж то річку чи стумочок стрів,
Там можна б було гарно посидіти.
Та голий степ. Все ж вибалок знайшов.
В надії там і воду відшукати,
Поміж кущів тернових вниз пішов.
А їх тут розрослось уже багато.
Чіпляються за одяг колючки,
Немов його донизу не пускають.
Усе ж, здолав, нарешті шлях важкий.
Унизу верби віти полоскають
У невеличкій річці степовій,
Яка кудись неспішно води котить.
Скупатися, нарешті, можна в ній
Та змити неприємний запах поту.
Багаття там у вербах розвести,
Перекусити тим, що в торбі має.
Але, не встиг торбину опустить,
Як раптом тупіт кінський долітає.
Та й не один кінь мчить, а кілька їх.
За мить вже і у видолинку будуть.
Хотів пірнути в верби та не встиг.
Йому важке щось вдарило у груди
І збило з ніг. Він ледве підхопивсь,
Як його вмить арканом спеленали,
Смикнули й знов на землю поваливсь.
- Вставай! – суворим голосом сказали.
Він встав і, врешті,роздививсь, як слід,
До кого, власне у лабети втрапив.
Турецькі спагі – вже знайомий вид,
Доводилося у Криму стрічати.
- Хто ти?- той самий голос запитав.
- Людина, - він на голос повернувся
Та турка того роздивлятись став.
Старий ага враз криво усміхнувся:
- Людина? Не людина! Раб ти є!
Гяур! Всі спагі враз загиготіли.
- Я не забрав іще життя твоє,
Бо знаю добре ціну цього тіла.
Такого на галери заберуть
І можна гарні гроші заробити.
Пополювали вдало, знову в путь!
В Іслам-Кермень потрібно ще успіти!

5
Так вляпатися по-дурному.
Степана, навіть, зло взяло.
Оце так повернувсь додому!
Картатись часу не було.
Потрібно було щось робити.
Загін на захід повернув.
Степану довелося бігти,
Бо турок за мотуз тягнув.
Козак потроху упирався,
А турок, мабуть, не бажав,
Щоб полоняник був дістався
До цілі ледь живий. Тож став
Конем потроху відставати.
Раба на продаж берегти.
Ага велів наздоганяти
Й загін скоріше припустив.
Та спагі жадібний, напевно,
Коня за ними не погнав.
На здобич озирався ревно,
Хоч вслід своїм теж поглядав.
Степан вловив момент і хутко
Догнав коня та й застрибнув,
Мотузкою за шию прудко
Він того турка затягнув.
Той очі вирячив, впирався,
Хотів звільнитися. Дарма.
Нарешті, стих. Моту̓зок вп’явся
І дихання зовсім нема.
Відчувши, що той вже не дише,
Степан коня убік звернув
І зупинився в балці лише
Та й там полегшено зітхнув.
Забрав у турка все, що цінне,
Сів на коня та й в степ погнав.
І цього разу не загинув,
Отож, Покрові дяку склав.

6
Козак з конем ще й з шаблею при боці –
Такого вже так просто не візьмеш.
А степ навколо стелиться без меж
І все навкруг тримати слід на оці.
Не кинулися турки ще поки,
Погнав коня в глиб степу, щоб подалі.
Трава висока скоро заховала.
А далі дном міленької ріки
І знову в степ. Турецький ятаган
При боці добре йому душу гріє.
За себе постояти вже зуміє
І дасть належну відсіч ворогам.
У балці степовій заночував.
Коня тримав на прив’язі – хай звикне,
А то зненацька серед ночі зникне.
А без коня в степу, вважай, пропав.
На ранок вмився біля джерела,
Попив водички та і у дорогу.
Десь мати-Січ давно чека на нього.
Роса уже на сонечку зійшла.
Степ прокидавсь до денного життя.
Орел розправив крила в високості,
Дивився, хто навідався у гості…
А на душі тривожне відчуття.
Якась непевність… І не помиливсь.
Широка сакма шлях перетинала,
Якась орда на південь шлях тримала.
Зліз із коня, до сліду придививсь.
Загін малий, з півсотні душ, мабуть.
Та не самі…Ясир з собою гнали.
Десь кілька сіл бігцем пограбували.
Задумався, як далі йому буть.
На Січ погнати, взяти козаків?
Так час утратить, вже дійдуть до Криму.
Самому треба розібратись з ними.
Поки ще насторожені такі,
Ітиме слідом. Вибере момент,
Як вони стануть менше пильнувати
І щось придума… Перше – наздогнати.
І сакмою погнав коня вперед.

7
На третій день він валку наздогнав
У балці понад Конкою стояла,
Собі перепочинок влаштувала.
Степан в траві на пагорбі лежав,
Згори за всім отим спостерігав.
І думав, що б такого учудити,
Аби усіх полонених звільнити.
А їх з півсотні він нарахував.
У більшості – дівчата молоді
Та хлопчаки, мабуть, у яничари.
Чоловіків дорослих лише пару
Серед тії півсотні углядів.
Татари кілька вогнищ розвели,
Взялися м’ясо в казанах варити.
І таким духом повівало звідти,
Що кишки марші грати почали,
Бо ж третій день вже їв він на ходу,
Не мав часу, як слід перекусити,
Боявся полонених упустити,
Йшов без перепочинку по сліду.
Прикинувши усе і так, і сяк,
В ярку неподалеку заховався,
Та вклався спати. Ночі дочекався
І втілювати взявся план козак.
Шум в таборі татарському затих.
Уклались спати. Де-не-де сторожа,
Уже куняла біля вогнищ, може.
Степан уваги не звертав на них.
Підкрався перше до коней, які
Понад рікою паслись, спочивали.
Сторожа їх також «охороняла»,
Похропування чулися легкі .
Десь соловейко у гаю не спить,
Стоїть звичайна тиша перед рання.
І тут почулось вовче завивання.
Табун весь схарапудився умить.
Сторожа ще прочумалась поки,
Як коні понад річкою помчали,
Татарський сонний табір потоптали,
Піднявся ґвалт поміж татар такий,
Що всю округу розбудили вмить.
Степан, тим часом, табором метнувся,
До полонених зв’язаних добувся,
Узявся від мотуззя їх звільнить.
Звільнив кількох, віддав комусь ножа,
Велів звільняти всіх і утікати,
Поки орда не кинулась шукати.
Сам же втрачати часу не бажав.
Щоби татарам більше «помогти»,
Татарською узявся він кричати:
- О, правовірні, час разом ставати,
Козак-шайтан погоню вслід пустив!
Хапайте зброю, помремо в бою!..
Той крик злякав орду ще більше того.
Коней хапали, хто ще мали змогу
І кожен шкуру рятував свою.
Не до ясиру вже було зовсім,
Усі метались в пошуках спасіння.
Почулося натужне голосіння
Татарське, бо здалося раптом тим,
Хто не зумів собі коня знайти,
Що ворогу залишив на поталу
Мурза їх. І від того страшно стало.
Як би себе від смерті вберегти?
Отож, не довго здумавши, услід
Кінним вони і пішими помчали.
А деякі кінних тих наздогнали.
Степан же, влаштувавши все, як слід,
Татарський табір пильно оглядів.
У поспіху ординці покидали
Багато з того, що награбували.
Ту здобич вже не бачити орді.
Коли на небі сонечко зійшло
І випило на травах щедрі роси,
Озвався степ вітанням стоголосим
До того, хто зумів здолати зло.
Хоча Степан уваги не звернув.
Для нього то звичайний літній ранок.
Він табором пройшовся наостанок,
Можливо, пропустив щось чи забув.
А далі взявся втікачів збирать,
Які по всій окрузі зачаїлись.
В яругах, балках, байраках укрились
Боялися – орда буде шукать.
Коли ж козацький той почули клич,
То перші, ще із острахом, з’явились.
А далі помагати заходились -
Своїм повірять швидше – звісна річ.

8
Зібралися усі чи майже всі.
Хто ж зможе всіх в юрмі тій пригадати?
Гул над байраком степовим висів,
Де зміг Степан утікачів зібрати.
І сміх, і сльози – радість і журба
В їх голосах зливались, бо ж хотіли
Подякувати – ще б одна доба
І вже б, мабуть, нікого не звільнили.
Степана обступили звідусіль,
Бажали хоч торкнутися до нього.
Йому ж докласти довелось зусиль,
Щоб змусити рушати у дорогу.
Хто зна, що у татар тих на умі.
Повернуться та й візьмуться шукати.
Тож люди зрозуміють хай самі –
Не можна довго їм отут стирчати.
Насправді, йому ніяково так
Усе то чути. Адже, як на нього,
Він отих слів не заслужив ніяк,
Бо ж не зробив нічого отакого.
Він же козак – чинив, як слід було
Чинити козакові. Тож «відбився».
І скоро людство звільнене ішло
Шляхом на північ. А Степан дивився,
Щоб знову не наскочила орда.
Ту зброю, що у таборі знайшлася,
Чоловікам і юнакам роздав.
Коли там щось – відбитись сподівався.
За кілька днів Самари досягли.
Як подолали річку, розпрощались.
На північ порятовані пішли,
Ординського набігу не боялись.
Степан же у бік Січі повернув,
Від хвилювання серце аж стискало,
Бо ж стільки років уже там не був,
Мабуть, вже товариство й поховало.

9
Хоч і чужий кінь та потроху звик
І визнав за господаря Степана.
Бо той і доглядав його старанно,
Поїв та чистив. Молодий мав вік,
Тож ще послужить гарно козаку.
Хоч і хотів Степан на Січ скоріше
Потрапити, майбутнім себе тішив,
Не гнав коня. Часом на рись легку
Лиш переходив. То все підтюпцем.
А сам, тим часом, згадував минуле,
Яке життя так різко повернуло.
Не знав – чи має дякувать за це
Примхливій долі, чи то навпаки…
Жив у селі, женитися надумав
На Ганні…Пригадав про те із сумом,
Як витяг тіло мертве із ріки.
Бо пан прознав про дівчини красу
І пахолкам велів тягти в маєток.
Звик, мабуть, до зговірливих кобєток.
Побачив очі карі і косу
У пояс і жага його взяла.
Та дівчина схопила ніж зі столу
Й себе у саме серце уколола,
Піддатись панським примхам не змогла.
Розлючений, той повелів її
Тихцем у річку викинути тіло.
Наругу ту сховати захотіли
Та змити злочин в річки течії.
Все ж не вдалося. Чутки розійшлись
Вмить по селу. Степан, коли дізнався,
Сокиру взяв, вночі тихцем пробрався
В маєток. Пана б, мабуть, зарубав.
Та панські пси помститись не дали,
Страшенний галас у дворі підняли.
Тут пахолки бігом поприбігали.
Степан кількох сокирою звалив.
Побачив пана в спідньому в вікні.
Метнув сокиру. Чи попав – не знати.
Бо ж мусив сам якнайскоріш втікати,
Поки ще зорі сяють в вишині.
Ховавсь по балках та в очеретах,
Тікав у степ та обіцяв незмінно –
Ніколи справу помсти не покине.
І серце в грудях билося, як птах.
Йому вдалося Січі досягти.
Хоч пан, напевно, як живий зостався,
Його в степу зловити намагався
І пахолків по сліду напустив.
Січ його в товариство прийняла,
Бо ж там ім’я і того не питали.
Звідкіль, чому тікав – також не стали.
Аби лиш віра в парубка була
Батьківська. Так от козаком і став.
Ходив в походи на татар і ляхів,
На москалів також ходив без страху.
В боях свою відвагу показав.
Так проминуло в Січі кілька літ.
Хто зна, як далі б склалась його доля.
Можливо, склав би голову у полі,
А, може й ні… Якби не той похід…

10
«Сірома» збунтувалась навесні,
Бо вже дірками одяг на ній світить.
Пора би вже і у похід сходити,
Де ж здобич брати, як не на війні?
Противитись старшина не змогла.
На раді собі гетьмана обрали
Та й в плавнях «чайки» готувати стали.
А в травні вже флотилія пішла
Униз Дніпром. Дісталися до моря
Всі без пригод. Зібралися на Крим.
Але, напевно, не судилось їм,
Адже турецький флот зустріли скоро.
Вогнем накрили турки козаків
Іще здалека – бо ж гармат багато.
Не захотіли близько підпускати,
Бо ж мали уже досвіди гіркі.
Та гетьман на вогонь той не зважав,
Велів на турок усім «чайкам» мчати
Й на абордаж галери кляті брати.
Він рацію у тому, звісно, мав,
Бо ж спробуй від галер тих утекти,
В них швидкість більша – доженуть у морі
Та і потоплять… Та ж дійти не скоро,
Хоч довелось на весла налягти.
А ядра так і сипляться кругом
І часом в «чайки» з висоти втрапляють.
Тоді вже шансу козаки не мають.
Ті, що встигають, то пливуть бігом,
Щоби сусідніх «чайок» досягти.
А, як далеко – то рятуйсь, як можеш.
Хапається за ті уламки кожен,
Можливо, врятуватись пощастить.
Дісталось «чайці», що Степан в ній плив.
Ядро з розгону її дно пробило.
Від вибуху, кого одразу вбило.
Степан з розгону в воду полетів.
Добро, що плавав в річці ще з малих.
Ще під водою одяг став скидати,
Щоб потягти на дно себе не дати.
Нарешті з моря випірнути зміг.
Одні уламки плавали кругом,
Живих нікого близько не побачив.
І тут уламок щогли – от удача!
Степан за неї учепивсь бігом.
Став видивлятись – як там бій іде.
Але, хіба здалека щось побачить?!
Хоч постріли іще лунають, значить,
Козацтво з турком поки бій веде.
Та незабаром стих гарматний грім
І він здалека каторги помітив.
Таки вдалося «чайки» потопити!
Хотів зробитись непомітним їм,
Бо ж вб’ють чи на галери загребуть.
І буде все життя веслом махати,
Хоча життя того і не багато.
Накинув шмаття зверху – не знайдуть?!
І не знайшли. Вже й вечір наступив,
А далі ніч… А він усе ще плава.
Відчув, нарешті – кепські його справи.
Знав би, де берег, то туди би плив.
А так довіривсь Богові лишень,
Молився, щоб до берега прибило.
Почуло небо. Вже зовсім безсилий,
Пристав до суші в якийсь білий день.
На берег виповз ледве та й заснув.
Отам його і злапали татари…
Він кілька літ про втечу свою марив,
Поки в аулі у татарськім був
Тім за раба. Й знущалися було,
І били, і погано годували.
Та вільний дух у ньому не зламали.
Татарське військо у похід пішло.
Багато хто з аулу теж подавсь
По здобич у Московщину із ханом.
Господар його теж подався зрана,
Отож Степан без нагляду зоставсь.
Та й дременув. Задовго готувавсь.
Недоїдав та сухарів настачив.
Вночі подавсь, поки ніхто не бачив.
До Перекопу, перш за все діставсь,
Татарський одяг вдягши, щоб йому
Питань усяких менше задавали.
Татарську вивчив добре – як питали,
То вільно міг відповісти. Тому
Вдалось пройти безперешкодно Крим.
А далі степом. Добре, що орда
Пішла в похід. Йшов по її слідах.
Ніхто не буде гнатися за ним,
Бо ж степ пустий. У балках якийсь час
Ховався, коли бачив небезпеку.
Гадав, що Січ вже зовсім недалеко…
Аж поки на розбійників нарвавсь.

11
Із неба уже сонце припікає.
Десь в піднебессі жайворон співа.
До ніг коневі стелиться трава.
Степан на Січ, на південь шлях тримає.
Задумливо він навсібіч глядить,
Бо ж скрізь чигати може небезпека.
Хоча, звичайно, розморила спека
І хочеться десь голову схилить,
Передрімати у тіні дерев.
Хоч осінь, літо бабине, одначе
В степу панує, сонечко добряче
Присмалює й утома теж бере.
Проте, якось тривожно на душі.
Чи часом де не шастають ординці?
Бо стрінешся із ними наодинці,
Хоч шаблею кількох міг покришить,
Але ж не всіх. А знову у раби
Йому не світить. Вибравсь на кургана,
Щоби степи навколишні оглянуть.
І дуже-дуже вчасно то зробив.
Помітив пилу стовп удалині.
А згодом і татари появились.
Орда неспішно по степу котилась
У бік Дніпра. Куди оце вони?
Невже на Січ?! Чи ж знають там про те?
Не став чекати, з висоти скотився
Й погнав коня, аж вітер в груди бився.
Стелився під ногами дикий степ.
Домчав Дніпра. Кічкасом на той бік.
Кінь вже втомився, трохи гін сповільнив.
Хоч від орди не відірвався сильно,
Але коней завжди жаліти звик.
Устигне. От же хитра татарва,
Рішила обійти з другого боку.
Хто ж би чекав від них такого кроку?
Схотіла посміятися Крива?!
Кінь відпочив і знов погнав його.
А скоро уже й плавні показались,
В яких річки і острівці ховались.
На берегах високих одного
Із них, який Томаківкою звавсь,
Козацька славна Січ тоді стояла.
З усіх боків її охороняли
Безмежні плавні. Хто би здогадавсь,
Що між тих плавнів купа островів.
Найбільший – Буцький з шапкою кургану.
Бува, вгорі на тім кургані станеш
І видно простір на багато днів
Від Хортиці до самої Тавані.
До острова нелегко підійти,
Бо на сім верст лиш плавні непрохідні,
Травою вкриті, а кругом солідні
Товстенні верби, осокори… Тим,
Хто шлях не зна, неважко й заблукати
У густих лозах. А іще ж річки,
Що острів омивають… Нелегкий
Потрібно шлях чужинцям подолати.
А Січ сама на острові стоїть,
На півдні, там, де береги високі.
Дубовий частокіл з другого боку
І рів, щоб воду із річок пустить.
Степан той шлях, як свої пальці зна.
Найперше до Томаківки дістався,
Вздовж течії між вербами подався,
А скоро й острів спину вигина.
Сторожу від Січі здалека стрів,
Тож, поки їхав, вже й сигнал пода́ли.
Коли прибув, то Січ аж вирувала
І кожен знати новину хотів.
Степан на воза, перш за все, забравсь,
Який юрба миттєво оточила.
- Татари йдуть. Велика суне сила…
А чому кіш сюди не весь зібравсь?!-
Бо ж бачить, що козаків кілька сот.
Хоч кілька тисяч, мабуть, бути мало.
Чи десь блукають в плавнях, чи заспали?-
А де Косинський? Десь подавсь? – Та от,-
Хтось ізблизька: - Вже Криштофа нема.
Вбив Вишневецький. Ти хіба не знаєш?
- Та ж я із Криму тільки-но вертаю.
Де ж товариство? – В волость шлях трима.
Пішло до воєводи, аби той
Підтвердив наші вольності з правами.
- Так Січ не відстояти нам із вами.
Занадто мало козаків на то.
- Як цю захоплять, то другу зведем.
Тут головне людей порятувати!-
Узявся кошовий порядкувати. –
Збираєм хутко цінне все та йдем!
Човни он попід берегом стоять.
Тягніть усе, що може нам придатись!
З татарами не будемо змагатись!
- А що із тим, чого не зможем взять?
- Залишим… - Ні, так справа не піде.
Як то татарам цінне залишити?
Я пропоную все тут запалити!
Для того трохи пороху знайдем?
- Та порох є. До біса є його.
Всього ми, звісно, вивезти не в змозі…
- Що ж, начувайтесь, кляті голомозі.
Мені човна залиште одного, -
Сказав Степан, - Я зустріч їм влаштую.
Гостини не забути їм повік.
- Давайте, хлопці, на години лік!-
Знов кошовий, - Хто носить! Хто вартує!
- Де вас шукати, як закінчу тут?
- Та, подамось, мабуть, на Лебедине.
Лиху там перебудемо годину,
Поки всі наші з волості прийдуть.
Заметушились миттю козаки.
Під кошового наглядом невпинним,
Хто кида міцні лантухи на спини,
Хто гаківниці тягне до ріки,
А хто Семенові допомага.
І скоро вже човни всі були повні,
І козаки всі вибрались назовні
З Січі, зібралися на берегах,
На Річищі, розсілися в човни
Та і униз, у плавні подалися.
Степан один у Січі залишився,
Вдивлявся в далеч тої сторони,
Звідкіль татари взятися могли.
А скоро вчувся і далекий гам.
Орда крізь плавні продиралась там.
Татари Січ поруйнувати йшли.

12
Степан неспішно смолоскип узяв,
Аби його вже потім не шукати
І під стіною у тіньочку став
На ту орду непрохану чекати.
Аж ось і перший с поспіхом влетів
В відчинені ворота. Оглядівся.
Не засідка – упевнитись хотів.
На стременах на зріст на повен звівся.
Та тихо все, пуста стрічає Січ.
Він засвистів і слідом увірвалась
Сюди орда із гиком, звісна річ
Та по будівлям розлітатись взялась,
Шукати собі здобичі бігом.
На те, що скрізь під стінами солома
І порох порозсипаний кругом,
Уваги не звернули зовсім. Тому
Степан спокійно вийшов із тіні
Зі смолоскипом. В діжку його кинув
Із порохом. Та й в дірку у стіні
Пірнув негайно. Гуркіт вслід долинув.
А він хутчій спустився в темний «льох» -
Підземний хід, який до річки тягся.
Стрибнув у човен. «Помагай-но, Бог!»
Наліг на весла й Річищем подався.
Позаду вгору піднімався дим –
Палала Січ, галайкання лунало.
Вогонь, напевно, шлях відрізав тим,
Які по Січі здобичі шукали.
«А нічого непроханими йти!»-
Степана й зло, і радість розпирали.
Радів, що вчасно півня їм пустив,
Жалів за Січчю, бо вже ж рідна стала.

13
На Лебединому зібралися усі.
На стовп диму з сумним видом поглядали,
Бо ж то не щось там, а Січ-мати їх палала.
Гул невдоволення над юрмиськом висів.
Та що могли зробити? Мало надто їх.
Померти в Січі? Кому користі від того?
Степан до вечора долав туди дорогу.
Нарешті, втомлений з човна устати зміг.
Ніхто його нічого, навіть не спитав.
Й так було видно, що не дарма зоставався.
А сонце сіло, кіш утомлений уклався .
Хоча не кожен тої ночі міцно спав.
На ранок вдарив вістовий у тулумбас.
Знать кошовий на раду козаків скликає.
Та й сам стоїть вже на підвищенні, чекає:
- Я оце,хлопці-товариство скликав вас,
Щоб, перше вісті вам важливі сповістить.
Січ вся згоріла і татар у ній чимало.
Ті, що зостались, все навкруг пограбували.
Вдалось їм, навіть, коней наших захопить.
Не всіх, на щастя. Та забрали кілька сот.
Частину в плавні наші козаки загнали,
Тому татари не знайшли й не перейняли.
Тож маєм втрати. Про погане,все. Та от,
Тепер рішити маєм – далі що робить.
Поки із волості поверне товариство,
Ми маєм щось побудувати уже, звісно.
Не будем же посеред степу зиму жить.
Тож і хотів спитатись ради – де би нам
Січ собі нову розпочати будувати?
Хтось із юрми: - А на Томаківку вертати
Хіба не будем? Нам же все знайоме там?!
- Татарам теж. Як шлях пронюхали туди,
То вже відвадить їх не просто зовсім буде.
- А, може, тут? – услід озвався хтось із люду.
- Та ні, тут низько. Забагато тут води.
Ні льоха вирити, ні погреба зробить.
Потрібно місце підходяще пошукати.
- А що, як нам на Базавлуці збудувати?! –
Озвась Степан. І недалеко нам ходить.
Він від Томаківки верстах у тридцяти.
І острів гарний, і сухий. Вода навколо.
І плавні, ліс густий. В тих заростях ніколи
Чужий не зможе шляху до Січі знайти.
- Що ж, слушна думка,- одізвався отаман.-
Назавтра, мабуть, подамося оглядіти.
- А нині цілий день без діла тут сидіти?
- Ти знов правий, чого час гаяти дарма!
Усім там, звісно, нам нема чого робить.
Подамся я, Степан та козаків з десяток.
З собою, думаю, не слід багато брати.
А ви тут юшки нам смачної наваріть.

14
Кружляли довго. Хоч Степан бував
Не раз, не два на Базавлуку тому,
Здавалося, дорогу добре знав.
Та ж в плавнях тих, у хаосі отому
З десятків рік і сотень ручаїв,
Між островів, порослих очеретом
Та вербами, знайди мети тії?!
Надійно плавні стережуть секрети.
Все ж досягли. Де річка Базавлук
Впадає в Скарбну,в Річищі Старому,
Між мішанини плавнів, лісу, лук,
Що й заблукати запросто у тому,
Лежав той острів. Вгору вигинав
Могутнє тіло – підступись до нього?!
Високий берег східний захищав
Від го́стей несподіваних. До того ж
Із півночі лиман Бейкуш розливсь,
Із заходу – високий кряж, що тягся
Вздовж річки Базавлук. І ось відкривсь
За черговим річковим поворотом,
Той острів перед ними. Наче звівсь
Могутній велет – хто піде супроти?
Але своїх побачив – козаків
Й відкрив затоку поміж очеретів.
Козацький човен у її заплив,
Мов вирвався з густих безмежних нетрів.
- Так-так! – піднявшись схилом, кошовий
На світ навколо острова поглянув,-
Тут можна дати непоганий бій,
Якби хто вдерся. Зовсім непогано.
В думках він вже і стіни будував,
І курені навкруг майдану ставив.
Над пристанню у плавнях мудрував.
Та бурмотів: - Що ж, славний острів, славний.
Тут дуже вдале місце для Січі.
Нічим не гірша від старої буде.
Так, що сідаєм до човна і мчим,
Щоб сюди швидше перебратись люду.

15
Поки із Києва вернулись козаки,
Які були у воєводи на «гостині»,
На Базавлуці вже здійматись стали стіни
З дубових паль. Тягли їх вгору від ріки
Підпільної, якою і сплавляли
З гаїв навколишніх. А тих гаїв було
Навколо тьма. Вже й курені звело
Козацтво. Щоб в степу не зимували.
А скоро вже й сторожа донесла,
Що військо повертає із походу.
Отож, спочити трохи випала нагода -
Січ готувати зустріч почала.
Ті подалися вполювати дичини,
Другі взялись в протоках риби наловити,
Аби було чим товариство пригостити.
Налаштували і старі, й нові човни,
Щоби на острів військо все перевезти.
Зрання, щоправда, почав дощик накрапати.
Та дід-характерник узявся розігнати.
А дід, відомо на Січі, був не простий.
Щось бурмотів собі під ніс та відганяв
Найбільш настирливих, аби не заважали.
І диво – хмари скоро в небі десь пропали.
Напевно, вітер підхопив їх та й погнав.
Але на діда кожен з острахом дививсь.
Раз він уміє в небі хмари розігнати,
То уже краще його зовсім не чіпати,
Щоби він часом і на тебе не озливсь.
Поки ішли приготування ті усі,
Уже і військо зупинилось з того боку.
Степан стояв, дививсь, на пагорбі високім
Та дослухався до далеких голосів.
Десь там, можливо є і ті, кого він зна,
З ким з казана одного разом кашу їли.
Бо серед тих, що досі на Січі сиділи,
Не знав нікого. Сьомий рік уже мина,
Як він пропав був отоді в морськім поході.
Хто з них живий? Кого із них нема уже?
Козак життя своє не надто береже,
Тому зустріти всіх живими було годі…
Але Бог дав і серед тих, хто повернувсь,
Були й Максим Кавун, й Петро, й Оверко Сила.
Мабуть, Покрова-мати добре їх хранила,
Як і його, до речі. З ними він зіткнувсь
На березі. Ледь вийшли із човнів,
Окликнув гучно. Очі ті повитріщали.
Бо ж скільки літ вже за загиблого вважали.
Але від тої стрічі кожен порадів.

16
Як стихли трохи перші радощі від стрічі,
Всі про життя-буття своє розповіли:
З ким воювали, де й коли вони були,
То знов до справи козаки взялись на Січі.
Бо ж уже скоро прийде у степи зима,
А ще багато треба встигнути до того.
Не лінувавсь ніхто, старшина була строга
І кошовий надійно Січ в руках тримав.
Хоч прийшли з Києва з грошима козаки,
Вдалося трохи воєводу «подоїти».
Та ж треба пороху та і свинцю купити.
Та й на обладнання багато йде таки.
Тож кошовий уже тривожно поглядав,
Як швидко гроші зі скарбниці упливають
Та й думав – де ж би ще узяти мають.
Тут Лобода Грицько якраз і завітав.
Козак відомий і не тільки на Січі.
Не раз ходив із козаками у походи
І сам водив їх, як була така нагода.
Король йому звання полковника вручив
Над реєстровими. Та й низових, однак,
Не забував полковник, на Низу охоче
Бував, дивився сміло козакам у очі.
Бо ж був достойний Лобода козак.
Хоч ляхи завше й поглядали звисока
На козаків, та про Грицька того казали:
Сміливий, спритний, сили мав чимало,
Тримав уміло свою шаблю у руках.
Відважний був він і дотепний, вольовий.
Вмів і сказати слово, і свого добитись.
З таким не страшно було з ворогом зустрітись,
З таким сміливо можна йти козацтву в бій.
Хоч і козак, село у власності тримав,
Із духовенством і міщанами водився.
Шляхтич також з ним мати справу не гордився.
А він із того всього зиск чималий мав.
Не грошовий, хоча і грошей не цуравсь.
Якраз із цим оце навідався до Січі.
Хоч кошовий не надто радувався стрічі
Та, все ж, неприязнь приховати намагавсь.
За стіл, як водиться він гостя запросив.
Та той кота за хвіст тягати не збирався,
Отож одразу кошовому і зізнався,
Що він у справі. А вже далі розповів:
- Ти чув, що папа всіх у Лігу заклика,
Аби навалу турків разом зупинили?
- Чутки ходили. Яке нам до того діло?
- Е, не скажи! Шукають поміч в козаках.
- Ми турку й так постійно спати не даєм...
- І по Європах все то добре розуміють.
Самі управитися з турком не зуміють.
Отож, надія на козацтво у них є.
Від папи, навіть, посланець до нас прибув…
- Звідкіль відомо? Я його іще не бачив.
- І не побачиш. В тому вийшла незадача.
Коли Острозький – воєвода наш почув
Про той приїзд, то шлях послові перекрив.
Ще досі злиться на козацтво за гостину.
- Хай менше служить ляхам. Сам у тому винен.
- Так от, я пана Язловецького зустрів,
Що старшим був у реєстрових кілька літ.
Він із послом тим самим віч-на-віч стрічався.
Від нього я про плани папи і дізнався.
Він закликає нас на турка у похід.
- Чого б то нами він командувати смів?
- Дванадцять тисяч золотих завдатку… – Справді?
Що ж, грошам тим ми на Січі сьогодні раді.
Ти б товариству про ті речі розповів.
Я сам не проти. Товариство хай ріша.
- То і скликай на завтра раду. Поговорим.
- А той похід плануєш ти вчинити скоро?
Бо до весни я би, мабуть, не поспішав…
- Чекай весни… А потім літа… Я к тому,
Щоб на Різдво прибуть до турок на гостину.
- Зимою? В море вийти? Геть усі ж загинем.
- Чому у море? Турка досить і в Криму,
І у Буджа́ку. Й по Молдові їх залоги.
Яка різниця, де нам турка потовкти?
Скрізь у достатку зможем здобичі знайти.
- Що ж, завтра скажеш товариству слова свого.

17
Умів Грицько з козацтвом говорити
Та річчю товариство запалить.
Не встиг ще про похід він закінчити,
Як вже: «Веди нас!» весь майдан кричить.
Злітають шапки вгору в знак підтримки.
Хоч із походу тільки-но прийшли,
Та ледве хтось з козацтва: «Згода!» крикнув,
Вдоволено всі разом загули.
- Хто ж поведе? – вже кошовий питає.
- Та ж хай Грицько і візьме булаву!
- Нехай веде! Грицька ми добре знаєм!
Той зачекав – чи ще когось назвуть.
Та, крім Грицька, нікого не кричали.
- Що ж, волить товариство, гетьмануй!
Схилив той голову в подяку, що обрали
В одну, а потім в іншу сторону.
Взяв булаву, натяг боброву шапку,
Бо ж вітер зимний з поля повівав.
- То ж до роботи! – мов поставив крапку,
Бо ж розумів, що часу мало мав.


18
І закипіла знову на Січі робота.
Сам Лобода в похід охочих відбирав.
А кошовому залишив місцевий клопіт,
Той далі Січчю, як раніше, керував.
Бо ж гетьман – той керує лише у поході.
А кошовий всією Січчю заправля.
Стояла зимна та безвітряна погода.
Промерзла добре снігом встелена земля.
Взялися кригою Дніпро та й інші ріки.
Тож можна було їх спокійно перейти.
В похід ватагу узяв гетьман не велику.
Десь зо три тисячі погодили іти.
Був серед них Степан і старі його друзі.
Ледь засіріло, став збиратися загін.
Мороз нічний скував життя по всі окрузі,
Під кожухи козацькі забирався він.
Пар піднімався понад Січчю в небо прямо.
Хто змерз, стояв, ногами лунко тупотів.
А гетьман йшов з суворим видом між рядами,
Немов востаннє перевірити хотів.
Минув останніх і тоді промовив строго:
- Вперед, соколики! Покажем туркам тим,
Що в Україну їм зачинена дорога
І тут нема чого робити клятим їм!

19
Промерзла земля стугоніла від тупоту ніг.
Йшло військо козацьке на південь у сторону моря.
На голови турок впаде несподіваним горем,
І скоро від крові навкруг червонітиме сніг.
Степ тупіт той чув, але тиша стояла навколо.
Живе поховалось у нори свої від зими.
Ще менше надії зустрітись було із людьми.
Хто ж піде у степ, як навколо все холодно й голо.
Татари до моря поближче зі степу пішли,
Отож і боятись не треба, що турок прознає,
Яка небезпека на нього вже скоро чекає.
Отак непомітно і до Аккерману дійшли.
Могутня фортеця, Литвою ще зведена тут.
Та турки у ній вже багато років порядкують.
Сплять турки спокійно, козацького руху не чують.
Хіба вартовий десь від вітру сховався у кут
Та в степ позира, хоча сонні злипаються очі.
Вже сон забира про далекі та теплі краї,
Де мріє провести на старості роки свої.
Від холоду цього ніяк замерзати не хоче.
Не бачить він тіні, що тихо крадуться крізь ніч
Під стіни фортеці, не чує він снігу скрипіння.
Прогавив, коли попід стіни мелькнули вже тіні.
Як гаки вчепились – не кинув тривожний він клич.
Лиш зойкнув тихцем, як вхопили його за горлянку
Козацькії руки, подригався та і завмер.
Степан вниз скотився і двері сторожі підпер,
Аби не збудили увесь гарнізон з переляку.
Із друзями разом вхопили важенний дрючок,
Яким запирали великі дубові ворота.
Вони заскрипіли й відкрилися, мов без охоти.
Козацтво миттєво, без зайвих усе балачок,
Розбіглось по вулицях. Й тут залунала тривога.
Чи турок якийсь щось помітив, чи то козаки
Взялись до роботи. Їх натиск нежданий, стрімкий
Все змів на шляху, не лишилося майже нікого,
Хто б опір чинив. Тільки гамір піднявсь метушня.
Металися турки, кому вже у чому вдалося.
Кривавили сніг і лежали півголі і босі.
А хтось вже пустив по фортеці гуляти вогня.
До ранку усе, що могло там горіти – палало.
Хто не заховався, не втік – на снігу захолов.
Козацтво ж стирало із шабель затуплених кров,
Зі здобиччю гарною той Аккерман полишало.
Позаду над містом у небо здіймавсь чорний дим.
Могутня фортеця впокорена й мертва стояла.
Сліпими бійницями вслід козакам позирала,
Неначе бажала жорстоко помститися їм.

20
Гадали – на Січ тепер гетьман направить їх кроки,
Але помилились. Угору Дністра подались.
Йшли берегом річки. Дністер ще не скований поки
Під кригою то́нкою швидко до моря котивсь.
Куди гетьман вів – того не казав він нікому.
Хоча козаки, що ходили в походи не раз,
Казали, що, наче, дорога їм добре відома.
- На Оргіїв гетьман в Молдову тепер веде нас.
- А що то за місто? - Та місто як місто. Фортеця
Теж знатна у ньому. Залогою турки сидять.
Їх там кілька сот, у тому́ гарнізоні, здається.
Як взнають про нас, буде зовсім нелегко їх взять.
- Тож гетьман і хоче до міста тихцем підібратись
І, як з Аккерманом – напасти зненацька вночі.
Бо визнає ворог – на здобич дарма сподіватись.
- Тепер зрозуміло, чому про мету він мовчить…
Тим часом, навкруг чатувала всі боки сторожа.
Далеко у степ виїздили, щоб перехопить,
Як стрінуться раптом, вивідників в полі ворожих.
Степанові також прийшлося у степ виїздить.
Дав гетьман десяток йому козаків на підмогу,
Направив на схід, роздивитися, що там і як.
Пройшли козаки, залишивши широку дорогу
Засніженим степом. Степан, вже заправський козак,
Повів свій загін швидким маршем засніженим полем,
Із пагорбів довго навколишній степ озирав.
Степ білий лежав перед ним, нелюдимий і голий.
Нікого й нічого. Вже було й назад повертав,
Як раптом помітив над балкою легкого диму.
Хтось вогнище палить. На те козакам указав.
Ті спішились миттю. Вже далі ногами своїми,
Щоб той, хто у балці, про них через тупіт не взнав.
У балці татарин сидів біля вогнища, грівся.
Не чув, як зненацька вхопили за барки його.
Степан підійшов до багаття, на камінь усівся,
Підкинув полінце й спитав по-татарськи того:
- Як звати тебе? - Та…Ахмедом батьки прозивали.
- Що робиш отут? - Десь вівця заблукала… Шукав.
- Твоя? – Звідки, пане? Ми зроду отари не мали.
Теміра-мурзи. Ще з малих чабаном мене взяв.
- Багатий мурза? – Звісно. Є й табуни, і отари.
- До моря погнали? - Та ні, тут по балках стоять.
Мороз в цьому році доволі запізно ударив,
Тож можна було з перегонами ще почекать.
- Де саме стоять? – Та ж кажу – понад річку у балках.
- Покажеш?! Зам’явся на хвильку недовгу Ахмед:
- Та вже ж…покажу. Злий мурза…Тож його і не жалко.
- Що ж, їдем до гетьмана, в нього спитаєм . Вперед.

21
Послухав гетьман розповідь Ахмеда,
Подумав трохи, покрутив свій вус:
- У нас складна дорога попереду.
Я Оргієвим поки що займусь.
А там додому будемо вертати.
Коней би не завадило. З Січі
Орда устигла табуни зігнати.
То, чом би, їх хоч трохи не провчить?!
Візьми півсотні козаків, Степане,
Пройдись з Ахмедом балками, збери
Усе, що лише око твоє гляне,
Переверни усе там догори.
Займай усі стада із табунами,
Жени на північ, аж під Ягорлик.
Чекай над річку зустрічі із нами,
Не переходячи на другий бік.

Півсотні взявши козаків охочих,
Степан подався знову над Дністром
Шукати здобич. З ранку і до ночі
Перевіряли балки всі гуртом.
Ахмед і справді не збрехав. У балках
Знайшли чимало коней і овець.
Тож скоро гнали степом цілу валку.
Аж тут примчав від гетьмана гонець,
Сказав, що швидко Оргіїв узяли –
І місто, і фортецю. Гарнізон
Численний з турок в місті подолали
Та й гарну здобич узяли разом.
Аби усе доставити до Січі,
Потрібно коней в Оргіїв пригнать.
Хоча загін в Степан невеличкий,
Але й того прийшлося розділять.
Коней погнати доручив Максиму,
Дав половину зі своїх людей.
Знав, що довірить можна побратиму,
Нізащо той його не підведе.
Сам же зостався стерегти отари,
Що йшли повільно берегом ріки,
Траву з-під снігу добували ста́ру.
Сніжок із неба сіявся легкий.
Хоч небо більше снігу обіцяло,
Бо ж таки добре в хмари затягло…
І тут сторожа з вісткою примчала –
Татарське військо по слідах ішло.
Не військо, може, спробуй розібрати
Крізь снігопад, але татари – факт.
Мурза, можливо, кинувся шукати
Свої отари, щоб забрать назад.
На роздуми часу зовсім не було.
Отари гнати за ріку дарма –
Поки б зігнали, поки розвернули…
Хоча б самих татарин не впіймав?!
Степан велів полишити отари.
Одних послав рубати очерет,
Другі довбати ополонки стали
По Ягорлику. А мороз бере,
Хоч сніг уже пускається лапатий.
Встелили очерети по воді.
Все стало швидко снігом засипати.
Степан свою роботу оглядів
Й зостався задоволений із того.
- Давайте, хлопці, хутко на той бік,
До пагорба та поглядим із нього,
Як воно буде. Тут почувся крик
Сторожі, що за степом поглядала:
- Ідуть! Ідуть! Всі хутко на коней,
До вказаного пагорба помчали.
Почувся тупіт – бо ж крізь сніг жене
Загін чималий. Зверху добре знати,
Як вискочили кінні до отар.
Взялись овець докупи завертати.
Почулося галайкання татар.
Помітили, мабуть, загін козацький.
Татарин, добре вдягнений, велів
І всі татари розвернулись хвацько,
На лід помчали. Страшно, мабуть, злі.
Помститися рішили за покражу,
Що довелось мотатись по снігах.
От, зараз доберуться і покажуть.
Із криками аби посіять страх.
Рівненький сніг усе навкруг засипав:
І землю, й лід, і ополонки в нім.
Орда ж летіла через річку сліпо,
Не дивлячись під ноги. Наче, грім
Зненацька вдарив – коні налетіли
На ополонки й провалились в них.
А задні, ще не знаючи, тіснили
Передніх та валилися на сніг.
Лід затріщав, провалюватись взявся.
Лунають зойки, коні дико ржуть.
Хто цілий – вибиратись намагався
Та в хаосі тому хіба дадуть.
Про козаків усі умить забули,
Тут би себе від смерті вберегти.
Останні уже й коней повернули.
Ніхто не кинувсь тонучих спасти.
Ті бовталися в річці з кіньми разом,
Кого під лід затя́гла течія,
Хтось ще тримався, хтось усе ж вилазив.
Тож гамір понад річкою стояв.
А козаки на те лиш поглядали.
Хтось і хотів татарам «помогти»,
Але для того їх було замало,
Отож Степан нікого не пустив.
Усе ж поволі на ріці затихло.
Хто врятувавсь, на берег подались,
Бо ще й мороз узявся, як на лихо.
А, хто не вибравсь, звісно, утопивсь.
Десь затягло під лід та й потаскало,
Мабуть, в Дністер. Живі ж собі мерщій
Багаття у степу порозкладали,
Сушити одяг узялися свій.
Степан не став за тим спостерігати.
На захід понад берегом подавсь.
Десь Лобода вже має повертати,
Із ним в степу й зустрінуться якраз.

22
Пройшлись над річку. Як вже за горбами
Сховалися татари, перейшли
По кризі на той бік й погнали прямо
На захід, де зустрітися могли
З козацьким військом. Щоб не розминутись,
Степан своїх навколо розсилав.
Хтось може в полі на своїх наткнутись.
Сніжок уже потроху перестав.
Все, наче білим простирадлом вкрите.
Лиш де-не-де стрічаються сліди.
Якійсь звірині довелось пробігти,
Ховаючись, напевно, від біди.
Крізь сірі хмари сонечко пробилось
І сніг у його променях заграв.
Степанові спинитися хотілось,
Подивуватись та часу не мав.
Хотів найшвидше Лободи дістатись,
В степу щоб дарма не ризикувать.
Бо мало що в дорозі може статись.
А раптом знов татари налетять?!
І, як наврочив. Прилетів Микола,
Із молодих, що степ спостерігав:
- Татари йдуть! Орда гарцює полем!
- Багато їх? - Я не порахував.
Та кілька тисяч, мабуть, набереться.
- На наших, певно, вийшли полювать?!
Так кажеш, їх зібралося до гре́ця?
- Як чорна хмара по степу летять.
Степан задумавсь, як його вчинити:
Чи то летіти Лободі навстріч,
Чи за ордою клятою слідити?
Урешті, кинув хлопцям своїм клич.
Лишив собі досвідчених десяток,
З якими, точно знав – не пропаде
А іншим повелів мерщій скакати,
Шукати, де козацьке військо йде
І Лободі, як стрінуть, передати,
Що небезпека у степу чига.
Сам залишився, щоб спостерігати.
Ховатись, звісно, важко у снігах.
Та козакові чи ж звикать до того.
Не вперше взимку степ спостерігать.
Він не пропустить навкруги нічого,
Сліди уміє запросто читать.
Тим більше, на снігу. З другого боку,
Татари теж у тому мастаки.
Тож, ще ординці не наспіли поки,
Повів своїх подалі від ріки.
Добро, татарські коні попід ними,
Нековані. Татари по слідах,
Їх легко можуть визнати своїми.
Коней сховали у очеретах.
Степан з двома на пагорб, на високий
Піднявся й хутко у снігу заліг.
Із нього добре видно на всі боки,
Пройти хтось непоміченим не міг.

23
Вже сонечко на заході сідало,
Як і орда, нарешті, прибула.
Моститися в долині почала,
І тут, і там багаття запалали.
Палили, як звичайно, кізяки,
Чи дерева собі понашукали,
Бо ж грітись чимось серед степу мали.
Степан дививсь на все те і думки
Йому весь час спокою не давали:
Багато назбиралося орди,
Щоби не було козакам біди?!
Як би вони у пастку не попали?!
Коли б орду ту трохи розділить?..
І раптом його думка осяйнула.
- Дивіться, хлопці, щоб все добре було.
Я хочу в гості до татар сходить.
Ніхто словам тим не подивувавсь,
Бо ж витівки Степана добре знали.
Щасливої дороги побажали
Тож він з горба спустився і подавсь.
У темряві спокійно підійшов
До ближнього багаття, привітався.
Один поглянув хижо: - Звідки взявся?
- Хвала Аллаху, що своїх знайшов!
Ахмед я. За отарами глядів
Темір-мурзи…Аллах, дай довгі роки!
Чабанував собі спокійно, доки,
Якийсь загін козацький налетів,
Мою отару миттю завернув…
Хвала Аллаху, що живим лишили.
Вони й другі отари захопили,
Я то із перемовин їх почув.
- Багато їх? – Та, мабуть, кілька сот.
Тут недалеко в балці спочивають,
Баранину, напевно, споживають.
В татарина аж слини повен рот,
Бо ж м’яса вже давно не смакував.
Другі татари теж загелкотіли,
Баранини поїсти захотіли.
- А ти би нам дорогу показав?
- Чому б і ні?! Отару поверну,
Темір-мурза удячний мені буде.
- Посидь, погрійся! – старший того люду,
Напевно, повелів. А сам майнув,
Мабуть, мурзі про те доповісти.
А скоро татарва заметушилась,
З навколишніх багать всі підхопились
І сам мурза велів чамбул вести.
Коня Степану також привели,
Щоби йому не пішки простувати.
Татар в похід зібралося багато,
Щоб з козаками справитись могли.
Не половина від орди, проте,
Значна частина, що Степана тішить:
Вдалось на вуха локшини́ навішать.
А далі глянем, як поверне те.
Дістались ще на вранішній зорі.
Із пагорба долину огляділи,
Де досі ще татари ті сиділи,
Що козаків напали. Десь горів
Вогонь в багатті – сторожі, мабуть.
А так багаття ледве-ледве тліли.
Отари у півтемряві бродили,
Їх шум було іще здалека чуть.
Мурза ошкіривсь, як таке уздрів:
І козаки…і здобичі чимало.
Лиш знак подав – орда униз помчала.
І грізний тупіт сонних розбудив.
У темряві ніхто не розбиравсь –
Чи козаки то, чи татари, може,
За ворога лишень сприймався кожен,
І кожен вбити ворога старавсь.
Степан хаміль-хаміль та і майнув
За річку, ще не кинулися поки.
Та й дременув на захід другим боком.
Вже скоро бойовища і не чув.

24

Кінь притомився, тож заледве брів,
Бо ж ніч скакав і вже пів дня в дорозі.
Хоч витривалі коні в голомозих
Таж треба, щоб хоч трохи відпочив.
Тому Степан його не підганяв.
Що зміг – зробив. А Лобода й без нього,
Як справитись з ордою, знайде змогу.
Та скоро й галас долітати став.
Десь бій ішов, степ з тупоту гудів.
Розпачливе татарське галалання
Давало знати в чергу не останню,
Що зовсім непереливки орді.
Отож, спішити сенсу не було.
Самі з ордою справляться козаки.
Тож проказав святій Покрові дяку
Та витер потом зрошене чоло.
Крізь хмари сонце вибилось якраз,
До нього з неба посміхнулось, наче.
І серце аж замлоїлось козаче,
Що вижив, не загинув й на цей раз.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-08-06 15:35:45
Переглядів сторінки твору 388
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.915 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.856 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.723
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2024.07.18 19:21
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталія Кравченко (Л.П./Л.П.) [ 2023-08-06 19:00:13 ]
Цікаво

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Євген Федчук (Л.П./Л.П.) [ 2023-08-10 19:24:32 ]
Українці завжди знаходили вихід з будь-якої ситуації і не журилися. Дякую.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталія Кравченко (Л.П./Л.П.) [ 2023-08-06 19:14:25 ]
Цікаво