Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.05
21:03
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
2026.09.05
18:40
Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!
2026.09.05
13:20
був ліс
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
несправжній але ліс
були дерева кущі
непролазні хащі
дикий виноград плющ
була вереснева шипшина
були птахи зайці
2026.09.05
13:05
Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.
Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
2026.09.05
11:29
Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.
Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
2026.09.05
11:05
«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – йог
2026.09.05
07:16
І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
2026.09.05
04:24
Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
2026.09.05
04:23
У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
2026.09.04
22:44
птахи літали із криками
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
2026.09.04
21:47
Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
2026.09.04
21:24
Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
2026.09.04
18:44
поет має звичку
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
2026.09.04
17:40
Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
2026.09.04
16:54
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
2026.09.04
14:41
Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
Маленький Дмитрик в Києві живе
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
