Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.15
00:20
Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
2025.12.14
22:21
Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
2025.12.14
18:39
Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
2025.12.14
17:36
Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
2025.12.14
15:10
По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про річку Желянь і Добрий дуб
Маленький Дмитрик в Києві живе
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.
Із дідусем у хаті на Подолі.
Так вже в малого його склалась доля,
Що дідуся свого він татом зве.
Батьків він майже і не пам’ята.
Бо його тато у бою загинув,
Які тоді чинились без упину:
Князі ділили землі і міста.
Матуся ж в Лавру з вечора пішла,
Аби до служби вранішньої вспіла.
Та половці зненацька налетіли.
Вся Лавра пограбована була.
Дісталося й Подолу. Правда, дід,
Почувши шум, схопив до рук малого
Та і на Гору. Стіни, слава Богу,
Не піддалися. Тож біля воріт
Постояли ті кляті та й пішли.
Багато місту горя учинили,
Людей тоді багато полонили.
Оскільки тіла мами не знайшли,
То вирішили, що, мабуть, вона
Також у половецькому полоні.
Вже хлопчикові сьомий рік сьогодні,
А долі мами до цих пір не зна.
У церкві молить Бога з дідусем,
Аби вона скоріше повернулась.
Але, напевно, доля відвернулась
І вісті добрі йому не несе.
Вже, як дорослий, діду помага,
Хоч з хлопцями по Києву гасає,
Коли у нього вільний час буває
Та на Дніпрі й Почайні засмага.
А місяць тому, ранньої весни
Князівські вої у похід рушали.
Всім Києвом в похід їх проводжали,
Зібрались йти на половців вони
Далеко в степ. Із князем на чолі.
Із хлопцями Дмитро біг довго слідом,
Поки дружина не пропала з виду.
Тоді Микула, старший з них, велів
Вертатися. Поки додому йшли,
Розговорились. Хтось давай казати,
Він, наче, чув від мами чи від тата,
Що у часи, як боги ще були
Старі і бог Перун на небі жив
Та їздив з громовицею по хмарах
І все дрижало від його ударів,
І дощ лише його велінням лив,
То люди йшли, аби його просить
У поміч, йому жертви покладали.
А ідоли ще на Горі стояли.
Їх Володимир повелів спалить.
А ідола Перуна повелів
Стягти у річку та й за течією
Пустити. З плутанини усієї
Дмитро одне лише не зрозумів.
Щось говорили про Желянь якусь,
Про Добрий дуб, що досі залишився.
Хто під тим дубом Перуну молився,
До того бога старого звернувсь
З проханням і пожертви йому дав,
То бог Перун те викона прохання.
В Дмитра тоді й з’явилося бажання
Знайти той дуб, хоч де він є – не знав.
Тож став питати вдома в дідуся
Про того бога. Чи він був, насправді?
Дідусь повідав, пошепки, щоправда,
Аби округа то не чула вся,
Що бог Перун не тільки був, а й є.
Що своїх вірних він не забуває.
Народ тихцем пожертви покладає,
Перун за те всім поміч надає.
Князі, щоправда ідолів усіх
Понищили та ж є місця відомі,
Де можна поклонитись богу тому…
Хоч церква і вважає, що то гріх.
А перше місце, де той бог бува –
Гаї дубові чи дуби старезні,
Які стоять уже віки кремезні.
Перуновими люд їх прозива.
- А Добрий дуб? – Відомий і такий.
- А де він є? – Тобі навіщо знати?
- Та чув про нього, от і став питати.
- Під Києвом уже стоїть віки
Над річкою, яка Желянню зветься.
Повз нього шлях на Білгород лежить.
Хто мимо йде, то може положить
Пожертви богу. Той і одізветься.
Послухавши уважно дідуся,
Дмитро тихцем збиратися узявся.
Аби дідусь про те не здогадався
Й не провалилася затія вся.
Коли зазеленіла вже трава
Й дерева стали листя розпускати,
Дмитро раненько змусив себе встати,
Сірка з собою у похід позвав
Та й рушив спершу понад Ручаєм
На захід. А, як сонечко устало,
Він за міським чимчикував вже валом
В надії – час до вечора ще є.
Попід ногами битий шлях лежав,
По ньому, видно, їздили багато,
Бо добре встигли його втрамбувати.
Та й зараз – хто до міста поспішав
З товаром, щоб на Торжище успіть.
Другі кудись із міста поспішали.
Сади й городи навкруги стояли.
Все починало буйно зеленіть
Й цвісти. Навколо аромат стояв
І настрій був у хлопчика бадьорий.
Сади, щоправда, закінчились скоро
І далі шлях поміж гаїв лежав.
Загатою він Либідь подолав,
А далі вже дорога ішла лісом.
Сірко то десь позаду хлопця плівся,
То гавкотом своїм ворон лякав.
В Дмитра вже й ноги утомились йти.
Спасибі дядьку, що на возі їхав,
Підвезти взявся. Бо ж іти ще піхом,
Як він сказав, далеко до мети.
Про Добрий дуб отой він добре знав,
Бо ж часто їздив возом мимо нього.
Щось торохтів до хлопця всю дорогу.
На те Дмитро уваги не звертав,
Тож той замовк. А вже перед обід
Дістались річки, що Желянню звалась.
На другий бік за неї перебрались.
І ось він – дуб, старезний, наче дід.
Навколо теж росли другі дуби,
Але йому в підметки не годились.
Якісь дрібні, здавалося вродились.
Чи то навколо купчились, аби
Перунового дуба боронити.
Хоч той могутній і величний зріс.
Стояв один, а був, неначе ліс
Й на всіх дивився з висоти сердито.
Гілки могутні простягав навкіл.
А стовбур – і вп’ятьох не охопити.
Під того дуба страшно і ступити
Та хлопчик страх ховає з усіх сил.
Тут дядько воза свого зупиня.
- Ходімо, хлопче, Перуна прохати.
У тебе, бачу, є що йому дати.
Сам теж торбинку з воза свого зняв.
Коли до дуба підійшли того,
Дмитро щось дивне в стовбурі помітив,
Немов якісь стирчали зуби звідти.
- То що? – спитав провідника свого.
- То ікла, синку, диких кабанів,
Що предки їх до стовбура прибили.
Бач, як вросли вони у дуба тіло!
Не бійсь, вони для ворогів страшні.
А дуб цей Добрий. От сюди клади
Те, що приніс порадувати бога.
Та, що бажаєш, попроси у нього.
Та тільки від душі проси, гляди.
Сам теж шматок курятини поклав
На камінь, що лежав поміж коріння.
- Зарізав у дорогу вчора півня! –
Чи хлопцеві, чи богу проказав.
Дмитро окраєць хліба положив
На камінь той – усе, що мав з собою.
З похиленою звівся головою
І бога із надією просив,
Щоб він йому матусю повернув.
Просив і вірив, як то вірять діти.
А дуб почав зненацька шелестіти,
Немов і, справді, ті слова почув.
Всміхнувся дядько: - Дуб дає отвіт.
Почув прохання. Можеш повертати
Тепер спокійно до своєї хати.
Устигнеш, поки згасне денний світ?!.
До міста хлопця люди підвезли,
Що з Білгорода в Київ повертали.
А місто все, неначе вирувало
І вулицями люди йшли і йшли.
Князь із походу, кажуть, повернув.
Отож, усі ідуть його стрічати.
Добра, говорять навезли багато.
Дмитро, як тільки новину почув,
Помчав додому. Тут дідусь сердито:
- Ну, де то можна з досвітку ходити?
- Та я…Та ми…Та я, дідусю був…
Дідусь зовсім не лається, чомусь,
Всміхається: - Там мама повернулась
З полону… Сльози раптом навернулись
У хлопчика. Схотілося йому
І плакати, й сміятись водночас.
А тут матуся саме вийшла з хати
І кинулася хлопця обіймати.
З-за хмари промінь сонячний якраз
Пробився і на них обох упав.
На небо хлопчик радо подивився,
До рідної матусі притулився
І міцно-міцно її обійняв.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
