Сидять рибалки понад ставом.
Над воду вудлища стирчать.
Мабуть, ідуть не надто справи –
Чи що й вдалося упіймать,
Бо і садки в воді порожні.
Та хто би переймався тим?
По пляшці виставили кожен,
Бо ж всяк подався зі своїм.
Уже й набралися добряче
Та в пляшках ще доволі є.
Ведуть розмови. Нетерпляче
Говорить кожен про своє.
Один хизується: - Учора
Такого коропа впіймав,
Що ледве і дотяг до двору.
Від жінки прочухана мав –
На цілу ніч із ним мороки. –
Показує, що ось такий,
Та й розчепірив руки в боки.
- Та то дрібниця, короп твій!
От я минулим роком, братці,
Такого сома упіймав.
Везли додому на безтарці,
Бо сам його б і не підняв.
Здоровий! Вуса, як у діда.
Хвостом, бувало, як мотне,
Дерева валяться по сліду.
Було - ледь не звалив мене.
Нема що третьому й казати,
Рибалка, видно, ніякий,
Про рибу ще не звик брехати,
А хочеться: - А ну, налий, -
Говорить другому. Ковтає.
Шматочком пирога заїв.
- Про рибу, хлопці, мало знаю…
Та запитати вас хотів –
Хто з вас цвіт папороті бачив?
А я в руках його тримав!
- Ну, не скажи! – Брехня собача!
- Чого би я оце брехав?!
Не вірите? Перехрещуся! -
І, справді, вмить перехрестивсь. -
Казати правди не боюся!
- І де ж його ти надививсь?-
Уже з цікавістю питають.
- Було то,хлопці, рік тому.
Я то все добре пам’ятаю,
Хоч дещо в розум не візьму.
Коротше, ми робили в лісі
Із хлопцями. Ну, розпили
За день не одну пляшку, звісно.
Чим закусити узяли.
Надвечір хлопці розійшлися.
А я ж напився та й заснув.
Ніхто зі мною не возився.
А це ж якраз Купала був.
Оскільки йти я був не в силах,
Під папороттю і проспав.
Прокинувсь – зорі вже світили.
Протверезів та й пригадав,
Що то за ніч. Давай шукати –
А раптом папороть цвіте?
А тут не треба і блукати,
Бо ж поряд папороть росте.
І бачу - цвіт блакитним сяє,
Блищить, як місяць угорі.
Я хутко квітку ту зриваю,
В надії, що на скарб набрів.
Та тут зірвавсь страшенний вітер,
Свистить, реве, дерева гне,
Ламає і кидає віти,
Здається, цілить все мене́.
Цвіт з рук у мене видирає.
Тож я тікати. Та куди?
Страшенний вітер з ніг збиває.
Чи ж то далеко до біди?
Аж чую – ззаду крик вчинився
Страшенний, тріск, вогонь і дим.
Волає хтось, щоб подивився,
Бо ж, наче, мій палає дім.
А від людей старих я знаю,
Що озиратися не слід,
Як би там страшно не буває.
Ранковий слід чекати світ.
Тож я й не озирнувся. Пхаю
Крізь бурю далі. Знову крик,
Що моя мати помирає,
Хоч не старий ще має вік.
Позаду плачуть і голосять,
А я іду крізь буревій,
Який ще й посильнішав досі.
Тут долітає крик новий.
Немов дочка моя благає
Порятувати. Люд зібравсь.
Та помогти чим їй, не знає.
Тут я і озирнувсь…Ураз
Все щезло, наче й не бувало.
Пропала буря, крик затих.
У лісі тихо й темно стало.
Тоді я роззирнутись зміг.
Стою на тому ж місці саме,
Де і заснув. І цвіт пропав.
Тож я одразу і утямив –
То чорт робив та й цвіт украв…
- А, щоб світанку дочекався,
Багато би чого умів.
І скарб в землі би відкривався,
Зі звіром-птахом говорив?! –
Протяг один. Другий піддакнув.
Той головою похитав.
- Та ні вже, хлопці, красна дяка.
До ранку я би й дурнем став.
- А, може, то тобі наснилось?
Зелені бавились чорти?
- Хто зна?! - та пити розхотілось, -
Мабуть, додому буду йти.