Сидять діди під плотом та згадують минуле,
Розказують молодшим, доки ще не забули,
Як були молодими, як весело гуляли,
Як то було Андрія святого відзначали.
Карпо старий жалівся: - Минулося, одначе,
Здрібнів народ, не те, що в часи було козачі!
Не вміє ні співати, ні толком погуляти,
Ні, навіть і горілки, як треба, споживати!
От, ми було гуляли. Андрія як згадати.
Хіба ж молоді вміють, як ми, парубкувати?!
Тут підхопив Микола: - Так, справді, було діло.
Бо ж саме на Андрія дівчата ворожили,
Чи вийде яка заміж, чи в дівках залишиться.
Ех, було що послухать, та на що подивиться.
Ще звечора зійдуться всі до якоїсь хати,
Балабушки візьмуться всі скопом випікати.
То тістечка кругленькі. Але секрет у тому,
Що воду із криниці принести слід самому,
Не в глечику чи кружці, тарілці, а...у роті.
Та й щоби ми не знали. А нам тоді охота.
Як бачим – подалися дівчата вже по воду,
Тоді ми зберемося та і за ними ходу.
Та і давай смішити. Петро кожух вдягає
Навиворіт, козою поперед них стрибає
Та ходить вихилясом і мекає при тому.
Свирид, неначе циган кривляється при ньому,
Охрім, як жид… Буває таке ми виробляєм,
Що жодна воду в роті ніяк не утримає.
А то, бува, поставим при всіх криницях варту,
Тоді уже дівчатам нещасним не до жарту.
Нема де воду взяти. Отож зачнуть прохати:
«Ідіть геть собі ,хлопці, води дайте набрати!»
А ми їм: «Як макітра вареників нам буде,
То підемо». Дівчатам діватися ніку́ди,
Тож кажуть: «Та вже будуть вареники вам, клятим,
Лиш дайте нам спокійно води собі набрати!»
Тож ми когось до шинку, горілку купувати,
Дівчата ж із водою бігом спішать до хати.
Як вже були готові балабушки, остигли,
Дівчата свою кожна позначити устигла.
Тоді вже долі стелять рушник та розкладають
Рядочком. Далі в хату собаку запускають,
Що цілий день голодна, зачинена сиділа.
То зовсім не знущання, а треба так для діла.
Заскакує голодний той пес та і хапає
Балабушки, хоч, звісно, ніхто й не відбирає.
Дівчата з завмиранням за тим псом споглядають,
Не пса вони годують – про долю всі гадають.
Чию з’їсть першу – першій отій і заміж світить.
А чию не зачепить – тій у дівках сидіти.
А вхопить та в куточок у темний затаскає,
То тій вік проживати десь у чужому краї.
Найгірше, як надкусить балабушку і кине,
То доля відвернулась від бідної дівчини…
Замовк Микола раптом на половині фрази.
Та тут Карпо розмову підхоплює одразу:
- Ще бігали дівчата та слухали під вікна.
Коли якась хазяйка у хаті раптом крикне
На неслуха-дитину: «Та сядь уже, Івасю!»
Тій дівчині у дівках рік цілий зоставаться.
А друга як почує слова до чоловіка:
«Іди, дай свиням їсти, бо чуєш, як кувіка!»
Оте «Іди» для неї заміжжя означає…
Тут вже Петро не стримавсь та слово уставляє:
- А ще, бува, гукають: «Де, дядьку, ключі діли?!»
«В вівсі, - відповідає, - щоб всі ви посивіли!»
Та зразу ж і поправивсь: «Ні, ні, вони в пшениці,
Аби такі гарненькі були всі молодиці!»
Подякують дівчата та й з вереском помчаться.
Та і почнуть у перших же стрічних і питаться:
«А як вас, дядьку звати?» У нас то добре знали,
Отож, дядьки, як звати на те відповідали.
А тій, що запитала не треба і багато,
Бо дума: чоловіка так буде її звати.
- А то удома візьмуть, - Карпо знов не вгаває,-
Ізв’яжуть курку й півня, під решето сховають.
А потім випускають – дізнатись дівка прагне,
Чи півень, чи то курка другого перетягне.
Як курка, тоді жінка у хаті верховодить,
А ні – тоді вже жінка під чоловіком ходить.
- А чули про калету? – А що то? Ні, не чули!
- Ти бачиш, Петре, люди вже геть усе забули.
Уже, як на Андрія і темряві настати,
То хлопці і дівчати збираються у хаті.
Просторій, щоби було розгону де набрати.
На той час вже калету спекти мали дівчата.
То корж такий великий із борошна пшениці.
Печуть його всі разом дівчата і дівиці.
Хоч десять їх, хоч двадцять. Найстарша починає,
Але місити тісто по черзі кожна має.
Солодке тісто з медом. Родзинками убране
Чи вишнями сухими, щоб виглядало гарно.
Печуть і запікають в печі, щоб вгризти трудно.
І вечір на Андрія пройде зовсім не нудно.
В калеті дірка, щоби в ній стрічку зав’язати
Червону, і під сволок високо приладнати.
Дістати слід зубами, високо підстрибнути.
Але то не найважче з того́, що може бути.
Бо другий кінець стрічки хтось у руках тримає
І смикає – калету угору піднімає.
Ото – пан Калетинський, жартун в селі найперший.
Він квач масний у сажі обов’язково держе.
І от пан Калетинський розпочина казати:
«Пан Коцюбинський, прошу калету вже кусати!»
Тим паном Коцюбинським бува, хто забажає.
Бере між ніг коцюбу, мов на коня сідає
І «їде» до калети. Там вартовий вітає
«Куди ти, пане, їдеш?» - в «наїзника» питає.
Той чемненько говорить: «Калету ось кусати!»
А той: «А я по писку тобі буду писати!»
«А я вкушу, одначе!» «А я впишу, побачиш!»
Весела «суперечка» розпочалась юнача.
Бо, поки ще калету дадуть йому кусати,
То витримати треба всі вартового жарти.
А то не так і просто, бо ж він жартун відомий,
Співає і танцює весь вечір без утоми,
Кривляється, сміється. Сміються в хаті кожен,
А тому на коцюбі сміятися не можна.
Бо тільки посміхнеться, квачем по пиці має
І вже він поза грою, калети не кусає.
Коли ж не посміхнеться, як той жартун жартує,
Усе одно, калети навряд чи він скуштує.
Зачне було стрибати, той смикає за стрічку,
І підліта калета під стелю, наче свічка.
Як гарний Калетинський, за вечір, може стати,
Нікому не удасться калету ту кусати.
Тоді уже калету з-під сволока знімають
І, між всіма, що грали, потроху розділяють.
Дівчатам то задарма, а ми платити мали,
Бо ж вони не задурно трудились, випікали.
А далі до вечері. Всі за столи сідають.
З капустою вареники найперше споживають,
Бо ж піст. Вечерю, звісно, дівчатам готувати,
А нам іти до шинку, горілку купувати
На могорич дівчатам за ту смачну калету.
Ви думаєте – пити її візьмуться? Де там.
Наллють її у блюдце із медом та кидають
Свій перстень. Їхні хлопці його дістати мають.
Але лише губами…Як носа не замочить,
Ожениться й щасливим він буде…Всі регочуть…
Діди розговорились, бо ж молодість згадали
І, наче, молодими на півгодини стали.
А далі знов Микола: - Як зовсім темно стане
І нічка під Андрія в село уже загляне,
То парубки вже мають тоді найбільше право,
Тоді на них немає ніякої управи
І люди за бешкети їм всякі вибачають,
Ні лаяти, ні бити, не дай Боже, не мають.
Як парубок на батька дівчини зуба має,
Бо той її до ранку гуляти не пускає,
Чи каже, що він ледар, не треба з ним ходити…
Тож парубок й надума його в ту ніч «провчити».
Підмовить собі хлопців та могорич поставить
І хлопці тої ж ночі гуртом ідуть на справу…
Батьки то добре знають, самі ж парубкували.
«Та ж хлопців, як і чорта – не встережеш»,- казали.
А вранці, коли встануть – у когось віз на хаті,
Чиїсь ворота в річці – потрібно діставати.
Хто дошкуляв їм дуже – геть плота розібрали,
Що і кілка одного круг двору не стирчало.
- А я, - Карпо озвався, - на «тестя» був сердитий.
Зібрав та й кажу хлопцям: «Його треба провчити!
Відро горілки ставлю!» А хлопці й постарались –
Від «тестевої» клуні нічого не зосталось.
Сердитий був він, звісно, все згадував і лаяв.
Та згодом помирились, бо ж право наше знає.
Весілля таке справив, що, навіть, і не снилось…
- А були іще хлопці, що на дівчат озлились,-
Петро своє уставив, - бо ж їх не запросили
У хату до калети. Ото їх так збісило,
Що мотуззя наносять, налигачів багато
І вулицю візьмуться усім отим снувати.
Переснують, засядуть тихенько поза тином
І ждуть, коли дівчата гуртом з «Андрія» йтимуть.
Ідуть собі дівчата, сміються і співають,
Як вискочать ті хлопці, гуртом як заволають.
Дівчата усі врозтіч …заплутаються миттю
У всім отім мотуззі. Є хлопцям що робити.
Розплутують нещасних та знай собі жартують.
Той вереск і ті жарти по всій окрузі чують…
- А то,- додав Микола, - зібралися, бувало,
В селі новий провулок за ніч побудували.
Назносим околоту, старих тинів, ворота…
І було ж стільки сили? Була ж ото охота?
Іде вночі хтось п’яний, не розбере одразу,
Чи то він уже вдома стоїть під перелазом
Чи десь його занесла якась нечиста сила.
- А от моя Килина покійна ворожила, -
Карпо ізнов озвався, - ключі на стовп чіпляє
І, чи вони задзвонять, стоїть та дослухає.
Задзвонять – вийде заміж. Мені ж потрібно конче
Ключі оті украсти. Бо ж, оженившись, хочу,
Щоб моє зверху було. Та, хоч який я спритний,
Килина все ж зуміла мене добряче «вмити».
Сховалася в коморі і воду прихопила.
Я тільки за ключами – вона мене й обли́ла…
Ех, весело жилося! Нам є чого згадати!
А скільки було сміху, а скільки було жартів!
Не те, зовсім, що нині. Ідеш селом, гуляєш.
І пес ніде не гавкне, під будкою куняє.
Ніяка тобі курка не перемчить дорогу…
Жаль, що не повернути нам віку молодого.