Співав не раз, співав і голос чули,
Але не чули ж бо тоді тих слів,
Які я говорив , й які забули, всі хто
тоді і зараз їх не розумів

Не розумів і не шукав причини, чому ж бо ллється творчість звідусіль,
Не розумів, бо лиш сприймав це,
Як згубницький щоденний хміль,
Який все проростав щоднини із ґрунту у душі моїй

Проте усе це є неправда,
Я щирий до останньої сльози,
І якби все ж брехати було гарно,
То я був би частиною потворності роси

Роси яка впадає в вуха й очі, бо ж гарно говорити можна і без меж,
Але це сумно й дивно, й очі ті дівочі, тобі розкажуть про це теж!

Я майже сплю і вже не знаю що пишу, напевно перед сном мене несе)
Нам треба вже всім відпочити,
І не обдумувати все ж серйозно це !

Бо думати це добре і погано, немає слів, немає і ідей, щось я закінчую тут вʼяло,
Проте прошу, любіть все ж інших ви людей