
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про авдіївські пагорби
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про авдіївські пагорби
Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
Затіявсь з ночі й без перепочину.
Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
А тут ще й холод, аж із рота пар.
В тісному шанці сховку не знайти.
Хоч під ногами ще калюж немає,
Але земля вологи набирає.
Тож з’являться, як дощ буде сікти.
Але то все дрібниці – бо навкруг
Реве й гуде усе безперестанку.
За пагорбами десь гуркочуть танки.
Снаряди геть розколупали луг.
Встигай лишень із шанця виглядать,
Чи не поперли орки у атаку,
Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
Цей невисокий пагорок узять.
Уже встелили трупом увесь діл
Та пруть і пруть і ліку їм немає.
Бійці ріжки міняти не встигають.
В людей звичайних вже б не стало сил
І день, і ніч тих орків зустрічати.
Та ж люди тут зібрались не прості.
Немов стіна у орків на путі,
Якої їм повік не проламати.
У шанці двоє воїнів сидять.
Один вже сивий, хоч на вид, неначе
Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
Такого, що прийшлося сивим стать.
Другий ще зовсім молодий юнак.
Коли щось вибухає недалечко,
Він мимоволі голову у плечі,
Не може іще звикнути ніяк.
А сивому, усе одно, немов.
Вже звик до того гуркоту страшного
І то лише звичайний шум для нього.
Вже надивився і на смерть, й на кров…
- Не розумію, - каже молодий, -
Як ви тут стільки витримали часу?
Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
Тут день пробув і радий, що живий.
Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
Летять, аби усе живе убити.
А ви ні кроку не зробили звідти?!
І нищите тих орків всіх підряд.
Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
Не здатна зливі смерті опиратись.
Шматок заліза може вмить уп’ястись.
Йому все рівно – груди, голова
І все. Людини, уважай, нема.
Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
Загроз для плоті бренної багато.
Когось, можливо б, смерті шал зламав,
Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
Дух предків наших, що завжди стояли
Стіною проти вражої навали
Завжди, коли приходив смертний час.
До речі, ти легенду ще не чув
Про пагорби авдіївські? Хто знає?
Можливо, цей, що ми обороняєм
Якраз у центрі тих подій і був?!
- Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
А на «нулі» лиш вчора опинився.
Як слід ще, навіть і не роздивився…
- Що ж, поки знову орки не попруть,
Є трохи часу. Тож я розповім,
Що чув від діда із місцевих. Часом
Він молоком нас напував і квасом.
Стояв тут недалеко його дім.
Тепер нема… І діда вже нема…
Снаряд ворожий поховав навіки.
А дід, скажу, міцним був чоловіком
І страху смерті взагалі не мав.
Отож, той дід якось розповідав…
Було то все хто зна якого року.
Тоді ще степ вважався Диким поки,
Татарин кримський в ньому панував.
Було збереться чимала орда
Й на Україну за ясиром пхає.
Пів України в полум’ї палає.
Бо ті набіги – то страшна біда.
І не було кому орду спинить.
Тож тисячі нещасних шлях долали
До Криму, де їх в рабство продавали.
В страху весь час доводилося жить,
Аж доки не з’явилась мати-Січ.
Сміливі й мужні козаки, бувало,
Так ту орду скажену зустрічали,
Що та одразу повертала пріч.
А, не встигали часом перейнять,
То, як вона зі здобиччю вертала,
Усе одно її наздоганяли,
Щоб копняків добрячих надавать.
Татар громили, а полон звільняли.
Тож хан уже й не знає, що робить.
Як так пройти, щоб козаків не стріть?
Сиділи й мурзи, голови ламали.
Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
Ішли б, ішли та так і не дійшли,
Бо той похід лиш очі відведе.
Там вже орда розвернеться й раптово
На Україну увірветься знову
Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
Там уже зможе добре погулять:
Ясиру візьме, здобичі багато.
Тим самим шляхом можна і вертати.
Там козаки не будуть зустрічать.
Отож, орда зібралась чимала.
Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
Та прихопили лантухів багато.
На Кальміуський шлях орда пішла…
Верталися із Дону козаки.
Донці не в гості, звісно запросили.
Ногаї на станиці напосіли,
Прийшлося дати одкоша таки.
Дали добряче прочухана тим,
Аж до Азова по степах їх гнали.
Там заодно і турків поскубали…
І от тепер вертали в рідний дім –
На Січ. Всіх попереду отаман
На гарному бахматі виграває.
Спокійний степ і сонце в небі сяє.
І небезпеки, начебто, нема.
Та ж тут під’їхав на коні козак –
Старий Тарас – галдовник всім відомий…
- Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
Його зненацька перебив юнак.
- Галдовник? Ну, характерник іще
Чи чародій. Між козаків бували
Такі, які багато чого знали.
Могли, наприклад, керувать дощем,
Зі звіром говорити чи туман
На ворога навести… Тож під’їхав
І каже отаману: - Чую лихо.
- Яке? – не здивувався отаман.
- Якась біда зі степу насува.
Дай трохи часу – більше буду знати.
Велів ота́ман коней зупиняти.
Тарас від’їхав, де густа трава
Й по-вовчому узявся завивати.
Десь вовк озвався, слідом ще один
Виводити узявсь на всі лади,
Мов щось Тарасу брався розказати.
Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
- Нехай іде! В Московію зібралась?!
До нас би тільки, клята, не чіплялась!
- Ні, отамане. В тім то і біда,
Що хоче клята наших одурить:
Йде на Москву – заверне в Україну,
Зненацька хоче вдарити у спину.
- Вона далеко? – Та вже степ курить!
Десь по обіді можна і чекать.
- Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
Орду самі ми, звісно, не зупиним
Та трохи часу нашим можем дать.
Лети, Степане чимскоріш на Січ.
Дай знати нашим. А ми її стрінем.
Можливо, всі тут у бою і згинем.
Але ж нам помирати – звична річ!
Що, козаки, дамо татарам бій
Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
- Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
- Ну, то, мабуть, на висоті отій,
Що над шляхом панує і почнем
До бою з татарвою готуватись!
Велів козакам хутко окопатись.
Сам роззирнувся з висоти: - Одне
Мене хвилює: а як обійдуть,
Не стануть просто з нами зачіпатись?
Не будем ми дарма за ними гнатись?
Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
Старий козак на те лиш усміхнувсь:
- Не обійдуть. Я напущу туману.
Лише крізь нас для них дорога стане.
Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
Десь по обіді загула земля.
Аж затряслася вся і задрижала.
Напевно, що орда велика мчала.
Стовп пилу піднімався іздаля.
Все ближче й ближче. Чорне вороння
Вперед летіло, здобичі чекало.
Їх чорна тінь на пагорби упала.
Здалося, навіть, що немає дня.
В півсутінках з’явилась і орда,
Летіла швидко, коней не жаліла.
Надіялась, мабуть, на свою силу.
Загін козацький на команду ждав.
Коли орда на постріл підійшла,
Махнув ота́ман – кулі полетіли
Впритул в орду, змішали вражу силу.
Свинцева хмара перших вмить змела.
Упали коні, люди, через них
Наступні теж на землю полетіли.
А ззаду напирали нові сили
І козаки з мушкетів били їх.
Стовп диму, піднялася курява,
Стрільба і крики, стогін та іржання
Злились в одне. Смертельне замішання.
І степ ординець кров’ю заливав.
Доки допетрав хан і повелів
Аби орду відкликати із бою.
Ординці відкотилися юрбою
Та сотні вже не підняли голів.
Так у кривавій і лежать траві.
На відстані татари зупинились
Та все, як слід здалека роздивились,
Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
Упевнились, що мало козаків
І знову хан орду в атаку кинув,
Гадав, що вдруге вже її не спинять.
Та знов козацькі постріли стрімкі
Змели найперших, шлях перепинили,
На місці затопталась татарва,
А смерть їх раз по разу вирива.
Орду, немов косою покосило.
Не витримали, врешті, подались.
Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
Що козаків не просто буде збити,
Отож степи навколо роздививсь
Й велів той пагорб справа обійти,
Щоби часу даремно не втрачати.
Та довелось орді недовго мчати,
Бо урвище зустріли – не пройти.
Туди-сюди, вертати довелось.
Козацтво зліва обійти схотіли,
На неприступні скелі налетіли,
Які б повік здолати не вдалось.
Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
Де козаки з мушкетами засіли.
І знов ординців хмара налетіла,
І знов мушкетний залп їх зустрічав.
Та , іншого не маючи шляху,
Ординці перли й перли без упину,
Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
А вони долю лиш кляли лиху
Між двох вогнів. Дісталися таки
До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
А козаки рубатися уміли.
Не втримались татарські вояки,
Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
Метнулись вгору, у бою зчепились.
Не витримали, знову покотились.
І так, аж поки й білий день минув.
До ранку відступилася орда,
Пішла у степ зализувати рани.
Та й в козаків не все складалось гарно.
Багато хто від шабель постраждав.
Десь половина залишилась тих,
Хто завтра б міг іще до бою стати.
Але ніхто не прагнув відступати,
Готові стріти ворогів своїх.
Заледве в небі сонечко зійшло,
Як знов орда на пагорб той помчала.
І знов свинцева хмара їх стрічала,
Хоч сили в неї менше вже було.
Вже скоро бій на пагорбі кипів.
Рубались хлопці, сили не жаліли,
В бою спинити ворога воліли,
Хоч не один вже голову зложив.
Уже весь в ранах отаман упав,
Уже з десяток козаків зосталось.
Та всі спиною до спини тримались
І кожен спину брата захищав.
Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
Вже раді, що, нарешті, подолають,
Хоча по трупах по своїх ступають…
І от, нарешті, залишивсь один
Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
Усі гуртом на мене нападайте,
Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
Те все так налякало ворогів,
Що вони від козака відступились,
А деякі за луки ухопились,
Рій стріл у бік козака полетів.
Але…упали стріли коло ніг.
А він в обличчя татарві сміявся.
Хто би, скажи, такого не злякався?
Ординців й хан утримати не зміг.
В страху метнулись з пагорба бігом.
Перечіпались, мчали, озирались.
Здавалося, ще більше налякались,
Побачивши, як в козака того
Із шабель раптом крила узялись.
Могутній птах над пагорбом злітає,
Орлиний клекіт в небесах лунає.
Аж чорні зграї вороння кудись
Метнулись врозтіч. Загула земля
Від тупоту. То не орда втікала –
Козацька лава в поміч поспішала.
Почувши лише тупіт той здаля,
Ординці посідали на коней
Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
Орді в степу безмежнім стало тісно,
А страх гнітючий все вперед жене…
Орду догнати вже дарма було.
Тож козаки під пагорбом спинились,
Тіла своїх збирати заходились.
На пагорбі, де військо все лягло,
Могилу братську вирили гуртом
І в ній усіх полеглих поховали.
А на могилі камінь тій поклали,
Щоб про той подвиг не забув ніхто.
Відтоді довго камінь той лежав.
Як козаки йшли повз, то уклонялись.
І все одному завжди дивувались –
Весь час орел над пагорбом кружляв…
До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
Як гуркотіння бою затихає
І тут над степом тиша залягає,
Орлиний клекіт з неба долина.
Затіявсь з ночі й без перепочину.
Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
А тут ще й холод, аж із рота пар.
В тісному шанці сховку не знайти.
Хоч під ногами ще калюж немає,
Але земля вологи набирає.
Тож з’являться, як дощ буде сікти.
Але то все дрібниці – бо навкруг
Реве й гуде усе безперестанку.
За пагорбами десь гуркочуть танки.
Снаряди геть розколупали луг.
Встигай лишень із шанця виглядать,
Чи не поперли орки у атаку,
Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
Цей невисокий пагорок узять.
Уже встелили трупом увесь діл
Та пруть і пруть і ліку їм немає.
Бійці ріжки міняти не встигають.
В людей звичайних вже б не стало сил
І день, і ніч тих орків зустрічати.
Та ж люди тут зібрались не прості.
Немов стіна у орків на путі,
Якої їм повік не проламати.
У шанці двоє воїнів сидять.
Один вже сивий, хоч на вид, неначе
Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
Такого, що прийшлося сивим стать.
Другий ще зовсім молодий юнак.
Коли щось вибухає недалечко,
Він мимоволі голову у плечі,
Не може іще звикнути ніяк.
А сивому, усе одно, немов.
Вже звик до того гуркоту страшного
І то лише звичайний шум для нього.
Вже надивився і на смерть, й на кров…
- Не розумію, - каже молодий, -
Як ви тут стільки витримали часу?
Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
Тут день пробув і радий, що живий.
Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
Летять, аби усе живе убити.
А ви ні кроку не зробили звідти?!
І нищите тих орків всіх підряд.
Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
Не здатна зливі смерті опиратись.
Шматок заліза може вмить уп’ястись.
Йому все рівно – груди, голова
І все. Людини, уважай, нема.
Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
Загроз для плоті бренної багато.
Когось, можливо б, смерті шал зламав,
Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
Дух предків наших, що завжди стояли
Стіною проти вражої навали
Завжди, коли приходив смертний час.
До речі, ти легенду ще не чув
Про пагорби авдіївські? Хто знає?
Можливо, цей, що ми обороняєм
Якраз у центрі тих подій і був?!
- Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
А на «нулі» лиш вчора опинився.
Як слід ще, навіть і не роздивився…
- Що ж, поки знову орки не попруть,
Є трохи часу. Тож я розповім,
Що чув від діда із місцевих. Часом
Він молоком нас напував і квасом.
Стояв тут недалеко його дім.
Тепер нема… І діда вже нема…
Снаряд ворожий поховав навіки.
А дід, скажу, міцним був чоловіком
І страху смерті взагалі не мав.
Отож, той дід якось розповідав…
Було то все хто зна якого року.
Тоді ще степ вважався Диким поки,
Татарин кримський в ньому панував.
Було збереться чимала орда
Й на Україну за ясиром пхає.
Пів України в полум’ї палає.
Бо ті набіги – то страшна біда.
І не було кому орду спинить.
Тож тисячі нещасних шлях долали
До Криму, де їх в рабство продавали.
В страху весь час доводилося жить,
Аж доки не з’явилась мати-Січ.
Сміливі й мужні козаки, бувало,
Так ту орду скажену зустрічали,
Що та одразу повертала пріч.
А, не встигали часом перейнять,
То, як вона зі здобиччю вертала,
Усе одно її наздоганяли,
Щоб копняків добрячих надавать.
Татар громили, а полон звільняли.
Тож хан уже й не знає, що робить.
Як так пройти, щоб козаків не стріть?
Сиділи й мурзи, голови ламали.
Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
Ішли б, ішли та так і не дійшли,
Бо той похід лиш очі відведе.
Там вже орда розвернеться й раптово
На Україну увірветься знову
Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
Там уже зможе добре погулять:
Ясиру візьме, здобичі багато.
Тим самим шляхом можна і вертати.
Там козаки не будуть зустрічать.
Отож, орда зібралась чимала.
Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
Та прихопили лантухів багато.
На Кальміуський шлях орда пішла…
Верталися із Дону козаки.
Донці не в гості, звісно запросили.
Ногаї на станиці напосіли,
Прийшлося дати одкоша таки.
Дали добряче прочухана тим,
Аж до Азова по степах їх гнали.
Там заодно і турків поскубали…
І от тепер вертали в рідний дім –
На Січ. Всіх попереду отаман
На гарному бахматі виграває.
Спокійний степ і сонце в небі сяє.
І небезпеки, начебто, нема.
Та ж тут під’їхав на коні козак –
Старий Тарас – галдовник всім відомий…
- Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
Його зненацька перебив юнак.
- Галдовник? Ну, характерник іще
Чи чародій. Між козаків бували
Такі, які багато чого знали.
Могли, наприклад, керувать дощем,
Зі звіром говорити чи туман
На ворога навести… Тож під’їхав
І каже отаману: - Чую лихо.
- Яке? – не здивувався отаман.
- Якась біда зі степу насува.
Дай трохи часу – більше буду знати.
Велів ота́ман коней зупиняти.
Тарас від’їхав, де густа трава
Й по-вовчому узявся завивати.
Десь вовк озвався, слідом ще один
Виводити узявсь на всі лади,
Мов щось Тарасу брався розказати.
Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
- Нехай іде! В Московію зібралась?!
До нас би тільки, клята, не чіплялась!
- Ні, отамане. В тім то і біда,
Що хоче клята наших одурить:
Йде на Москву – заверне в Україну,
Зненацька хоче вдарити у спину.
- Вона далеко? – Та вже степ курить!
Десь по обіді можна і чекать.
- Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
Орду самі ми, звісно, не зупиним
Та трохи часу нашим можем дать.
Лети, Степане чимскоріш на Січ.
Дай знати нашим. А ми її стрінем.
Можливо, всі тут у бою і згинем.
Але ж нам помирати – звична річ!
Що, козаки, дамо татарам бій
Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
- Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
- Ну, то, мабуть, на висоті отій,
Що над шляхом панує і почнем
До бою з татарвою готуватись!
Велів козакам хутко окопатись.
Сам роззирнувся з висоти: - Одне
Мене хвилює: а як обійдуть,
Не стануть просто з нами зачіпатись?
Не будем ми дарма за ними гнатись?
Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
Старий козак на те лиш усміхнувсь:
- Не обійдуть. Я напущу туману.
Лише крізь нас для них дорога стане.
Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
Десь по обіді загула земля.
Аж затряслася вся і задрижала.
Напевно, що орда велика мчала.
Стовп пилу піднімався іздаля.
Все ближче й ближче. Чорне вороння
Вперед летіло, здобичі чекало.
Їх чорна тінь на пагорби упала.
Здалося, навіть, що немає дня.
В півсутінках з’явилась і орда,
Летіла швидко, коней не жаліла.
Надіялась, мабуть, на свою силу.
Загін козацький на команду ждав.
Коли орда на постріл підійшла,
Махнув ота́ман – кулі полетіли
Впритул в орду, змішали вражу силу.
Свинцева хмара перших вмить змела.
Упали коні, люди, через них
Наступні теж на землю полетіли.
А ззаду напирали нові сили
І козаки з мушкетів били їх.
Стовп диму, піднялася курява,
Стрільба і крики, стогін та іржання
Злились в одне. Смертельне замішання.
І степ ординець кров’ю заливав.
Доки допетрав хан і повелів
Аби орду відкликати із бою.
Ординці відкотилися юрбою
Та сотні вже не підняли голів.
Так у кривавій і лежать траві.
На відстані татари зупинились
Та все, як слід здалека роздивились,
Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
Упевнились, що мало козаків
І знову хан орду в атаку кинув,
Гадав, що вдруге вже її не спинять.
Та знов козацькі постріли стрімкі
Змели найперших, шлях перепинили,
На місці затопталась татарва,
А смерть їх раз по разу вирива.
Орду, немов косою покосило.
Не витримали, врешті, подались.
Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
Що козаків не просто буде збити,
Отож степи навколо роздививсь
Й велів той пагорб справа обійти,
Щоби часу даремно не втрачати.
Та довелось орді недовго мчати,
Бо урвище зустріли – не пройти.
Туди-сюди, вертати довелось.
Козацтво зліва обійти схотіли,
На неприступні скелі налетіли,
Які б повік здолати не вдалось.
Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
Де козаки з мушкетами засіли.
І знов ординців хмара налетіла,
І знов мушкетний залп їх зустрічав.
Та , іншого не маючи шляху,
Ординці перли й перли без упину,
Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
А вони долю лиш кляли лиху
Між двох вогнів. Дісталися таки
До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
А козаки рубатися уміли.
Не втримались татарські вояки,
Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
Метнулись вгору, у бою зчепились.
Не витримали, знову покотились.
І так, аж поки й білий день минув.
До ранку відступилася орда,
Пішла у степ зализувати рани.
Та й в козаків не все складалось гарно.
Багато хто від шабель постраждав.
Десь половина залишилась тих,
Хто завтра б міг іще до бою стати.
Але ніхто не прагнув відступати,
Готові стріти ворогів своїх.
Заледве в небі сонечко зійшло,
Як знов орда на пагорб той помчала.
І знов свинцева хмара їх стрічала,
Хоч сили в неї менше вже було.
Вже скоро бій на пагорбі кипів.
Рубались хлопці, сили не жаліли,
В бою спинити ворога воліли,
Хоч не один вже голову зложив.
Уже весь в ранах отаман упав,
Уже з десяток козаків зосталось.
Та всі спиною до спини тримались
І кожен спину брата захищав.
Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
Вже раді, що, нарешті, подолають,
Хоча по трупах по своїх ступають…
І от, нарешті, залишивсь один
Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
Усі гуртом на мене нападайте,
Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
Те все так налякало ворогів,
Що вони від козака відступились,
А деякі за луки ухопились,
Рій стріл у бік козака полетів.
Але…упали стріли коло ніг.
А він в обличчя татарві сміявся.
Хто би, скажи, такого не злякався?
Ординців й хан утримати не зміг.
В страху метнулись з пагорба бігом.
Перечіпались, мчали, озирались.
Здавалося, ще більше налякались,
Побачивши, як в козака того
Із шабель раптом крила узялись.
Могутній птах над пагорбом злітає,
Орлиний клекіт в небесах лунає.
Аж чорні зграї вороння кудись
Метнулись врозтіч. Загула земля
Від тупоту. То не орда втікала –
Козацька лава в поміч поспішала.
Почувши лише тупіт той здаля,
Ординці посідали на коней
Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
Орді в степу безмежнім стало тісно,
А страх гнітючий все вперед жене…
Орду догнати вже дарма було.
Тож козаки під пагорбом спинились,
Тіла своїх збирати заходились.
На пагорбі, де військо все лягло,
Могилу братську вирили гуртом
І в ній усіх полеглих поховали.
А на могилі камінь тій поклали,
Щоб про той подвиг не забув ніхто.
Відтоді довго камінь той лежав.
Як козаки йшли повз, то уклонялись.
І все одному завжди дивувались –
Весь час орел над пагорбом кружляв…
До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
Як гуркотіння бою затихає
І тут над степом тиша залягає,
Орлиний клекіт з неба долина.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію