…Листопад. Осінь переходила в стадію старечої щуплості, дні її були вже обчислені, її сльози вже вичерпувались перед неминучим кінцем. Вона стала тиха й холодна, нахмурена й спокійна напередодні сніжного загину, і кам'яні звуки міста глухіш бриніли в цій передсмертній порожняві. Почуваючи полегшення на повітрі, радий бігти від кімнати, де стіни тхнули його отруйними думками, він насунув на чоло капелюха і непомітно дійшов до Сінного базару. Обминаючи його, вийшов на Велику Підвальну й спинився коло ґраток Золотоворітського скверу, де заснулий фонтан височів серед басейну, налитого зеленавою водою дощів. На алеях, устелених жовтим листом каштанів, тяглися низкою самотні лавочки…

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії будо розстріляно
видатного українського письменника, одного з найяскравіших прозаїків
«Розстріляного відродження» Валер‘яна Підмогильного.
У двадцять сім він написав роман, який міг би прославити художню
літературу будь-якої європейської країни. А у тридцять шість його життя
трагічно обірвалося. Точніше, обірвали…
Ось стислий перелік ознак цього роману:
соціально-психологічний,
урбаністичний,
інтелектуальний,
модернізм,
неореалізм,
вітаїзм…
Додам ще від себе: надзвичайно сучасно і надзвичайно талановито.
Якби мені запропонували назвати твори, після прочитання яких можна, як то кажуть, із першого погляду буквально закохатися у новітню українську прозу, я без вагань назвав би два романи. Своїми враженнями від другого я поділюся трохи згодом. Але першим для мене є саме роман Валер‘яна Підмогильного, що має назву «Місто».
Місто - це Київ.
Відтепер у свідомості на мій особистий Київ накладається Київ Підмогильного. Часова відстань - сто років. Але ця різниця у роках завдяки новаторському стилю письменника майже не помітна…

…На Хрещатик він вийшов, як на алею широкого парку, посипану холодним пухом хмар — розлогих птахів із синьої високості, що пролетіли вчора над узгір'ями скель, рівно витесаних і в барвисті шапки одягнених. І сонце, стоячи вгорі холодним диском, кидало під ноги, під копита й колеса рясні потоки іскор — блакитних, червоних і жовтих, що розсипались на вулиці й на дахах блискучим порохом, ясним тремтінням морозу, що в цю мить, лагідний і любий, запалював очі мимовільною радістю, заводив на уста несвідому посмішку істоти, що бачить сонце. Все здавалось чорнішим і білішим, всі контури поглиблювались, тоншали в легкому сяєві, весь гомін підносився на кілька нот назустріч промінню, і чутнішав той бадьорий шелест, рип пружного снігу під невпинними, короткими натисками…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік