Полюбляють про правителів своїх
Москалі іще одвіку пліткувати,
Анекдот якийсь веселий розказати.
Хоч, вигадувати щось дурне про них
І не треба було. Бо ж були такі,
Що могли часом таку дурню вчинити.
Москалям було про що погомоніти,
З недолугих посміятися царків.
От, скажімо, Лизавету їхню взять.
Та, що слово із трьох літер як писала,
То чотири в нім помилки допускала.
Якось здумалося їй пополювать.
Із придворним кодлом подалася в ліс
На зайців. Та чи зайці про те прознали,
Але жодного в приціл їй не попало.
Розізлилася, узяв би її біс.
Розкричалась на міністрів, на своїх,
На придворних. Слів при тім не добирала.
А ті мовчки лиш трусилися, стояли,
Бо ж, не дай Бог, прожене із двору їх.
Щоб утишити якось цариці гнів,
Блазень звідкись їжака притарабанив.
Мовляв, хай лишень цариця на те гляне
Й подобріша тої ж миті… Але ні.
Ледь цариця вздріла того їжака:
- Та то ж миша! Справжня миша! – закричала
Й світ за очі перелякана помчала.
Довго в лісі весь почет її шукав.