Не встиг дідусь ступити на поріг,
Як онучок до нього підбігає
І, замість «добрий день», його питає:
- А чому наше місто – Кривий Ріг?
Хто таку дивну назву місту дав?
Скажи, дідусю. Ти ж, напевно знаєш.
Бо книжечки якісь весь час читаєш…
Дідусь на руки онучка підняв:
- А добрий день, онучку, де подів?
Хіба гостей так можна зустрічати?
Чекай, от привітаю маму й тата,
Скажу їм пару необхідних слів,
Тоді уже тобі і розповім
Звідкіль та назва в міста узялася.
Онук, нарешті діда дочекався,
Усівся на дивані поряд з ним.
- Так от,- почав дідусь, - було все то
В часи, як на Січі козакували.
Туди сміливі й мужні утікали
Чоловіки вільнолюбиві, хто
Миритися з панами не хотів,
Татар і турок також не боявся.
За шаблю-захисницю хутко брався,
Коли з’являвся ворог на путі.
Отож, ватага хлопців-молодців
Якось на Січ степами простувала.
Від свого пана-ляха повтікали.
Зі зброї – тільки палиця в руці.
Та що в степу боятись молодцям?
Гуртом спроможні будуть здачі дати,
Тож краще їх нікому не чіпати.
Ідуть, шукають балки чи ярця,
Щоб зупинитись та перепочить,
Багаття невелике розпалити
Таке, щоби татарин не помітив.
Ідуть та розглядаються. Висить
Ще сонечко у небесах високо.
Легенькі хмарки вдалину летять.
Під ними жайвір не втомивсь співать.
І раптом з балки в двох десятках кроків
Тур вискочив. Стривожило його,
Мабуть, що люди коло стада бродять.
В очах вогонь горить – спинити годі.
Тож хлопці врозтіч кинулись бігом.
Хоча куди у полі утекти?
Але інстинкти гору все ж узя́ли.
Метнулись всі, урізнобіч помчали.
Окрім Степана. Ні, щоб утекти,
До тура він обличчям повернувсь,
Розставив ноги, щоб міцніш стояти.
Рішив хоч трохи м’язи розім’яти.
Тур заревів, до парубка метнувсь.
Той в мить останню відступив убік,
Вхопив бика ручищами за роги,
Крутнув, аж впав той на передні ноги.
І став валити. Хоч пручався бик,
Та все сильніше до землі схилявсь.
І раптом тріск – ріг в нього відвалився.
Бик вирвався, на ноги підхопився,
Задер хвоста та й геть мерщій подавсь.
Як до Степана хлопці підійшли,
Він тільки що і мовив винувато:
- Ех, не прийдеться м’яса скуштувати!
А вже ж зовсім, здавалося звалив.
От тільки й ріг?!. Хоча, у розі цім
Я можу порох при собі носити.
Придумаю, як міцно причепити.
А хлопці мовчки дивувались тим.
Коли на Січ, нарешті прибули,
То їх у козаки приймати стали.
А на Січі такий вже звичай мали:
Щоби пани дізнатись не могли,
Куди подівся біглий їх холоп,
То прізвисько всім новичкам давали.
Щось не таке в людині підмічали
І часто так – немов тавро на лоб.
Стрічаються відтоді, між других
Тетеря, Саламаха, Головатий,
Рябко, Непийвода або Лупатий,
Паливода та Чуб чи Пустобріх.
Отож Степана Рогом й нарекли.
Бо він весь час носився із тим рогом,
Порохівницю він зробив із нього.
Козакувати хлопці почали.
Степан, як всі, і на татар ходив,
І проти турків у морські походи.
Із ляхом часто на двобій виходив.
Від інших же різнився козаків
Не силою великою лишень,
А ще і тим, що у бою узяте,
Не поспішав у шинку пропивати,
А до глибоких все складав кишень.
А на Січі в скарбниці зберігав,
Бо ж розумів – в житті усяк буває:
Сьогодні шаблю у руках тримає,
А завтра, може, немічним би став.
Так воно й сталось. У однім бою
Із турками під шквальний залп попали.
Одні одразу мертвими упали,
А з тих, що залишилися в строю,
Хто кулю в груди, хто у руку мав,
Степану ж ногу кулею пробило.
Йому ще битись вистачило сили,
Та зовсім скоро кров’ю сплив і впав.
Не лишили на полі козаки,
Відбили турок та порятували.
Кров зупинили і перев’язали.
Хоч ногу зберегли йому таки,
Але відтоді він кульгати став.
А яка користь у бою з кривого?
Козакування скінчилось для нього.
Та він від того духом не упав.
Взяв зі скарбниці здобич, звісна річ
Та і задумав шинок свій відкрити.
Не десь – а на шляху Кодацькім, битім,
Який веде прямісінько на Січ.
Знайшов він вдале місце на шляху
Там, де могила та, що Баба звали.
Майстри найняті шинок збудували
Й повів шинкарську долю нелегку.
Бо ж серед степу різного бува:
То розбишаки налетять по ночі,
То лях якийсь пограбувати хоче,
А то ще завітає татарва.
Але, з другого боку, кожен, як
Повз нього їде та і завертає.
А тут спочинок і поїсти має.
Гостинно зустрічав усіх козак.
Бувало, їдуть шляхом, хтось пита:
- А чи далека ще у нас дорога?
- От, доберемось до кривого Рога,
Там перекусим, на ніч зможем стать.
І далі вже спокійно подамось.
А хтось з заїжджих тут і зупинявся,
Біля кривого Рога будувався.
Так і людей потроху завелось.
Село з‘явилось. Щоб не мудрувать,
Його так Кривим Рогом і назвали.
Село відтоді уже й містом стало.
Та ніхто назву не схотів мінять.