Перехід із однієї темряви в іншу.
Очі ніяк не звикнуть.
Кожноденні спроби згадати себе
провалюються сном.
Тут і тепер. На холоді —
просто розслабити
кожну детальку тіла.

Він говорив, що його мама,
навіть коли помирала, пахла лотосом.
Я знаходжу людей, які теж пахнуть квітами,
і дивлюся у їх широко заплющені очі.
Вдивляюсь у надії відчути, що існую.

Заздрю мирному сну.
А свої — розплющую у темряву,
бо під повіками більше немає образів.
Велике золоте око, яке завжди
проводжало в щонічний анабіоз,
покинуло.

Вони не люблять мене за звичку
ходити темними коридорами
навпомацки у м'яких шкарпетках.
Вони не люблять дивитися на полички,
заповнені до краю порожнечею,
куди вже не влізуть їх речі.
Вони не люблять, коли
знеболювальне перестає діяти.
І все рівно посміхаються перманентно чужій.
І все рівно обіймають перманентно чужу.

Темрява ззовні не така вже й темна як...
Боюсь забути і забуваю... Неможливо ні записати,
ні прожити... Проживання не повне...
Збіднене... Розріджене...

Штучний інтелект зчитує колір очей як блакитний...
А наступне питання про номер мертвої людини.
Ні, не чекала дзвінка. Проте не здивувалася б,
якщо подзвонили.

А інші люди пахнули молоком.
І вели себе так, наче їм іще довго жити.

А я знову намагалася згадати хто я і визначити де...
Місце визначає силу. Сила визначає місце.
Місце має щось розповісти про існування.

У сутінках не видно нічого, тільки
пласкі тіні відриваються від фігур
і дивляться...

Закривай за собою двері, будь ласка.
Не випускай темряву. Не впускай її під повіки.

листопад 2023р.