Як гарно влітку гостювати у селі.
І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
Аж на все літо прибули із міста
Канікули провести тут малі.
Для них все нове, все цікаве є.
А вже бабуся для своїх онуків
Такі смачнючі готувала штуки,
Що жоден, не доївши, не встає.
А то, як вже напилися узвару,
Й збиралися вже спочивати йти,
Бабуся й каже: - Буду хліб пекти.
Уже он і поставила опару.
І от священнодійство почалось.
Бабуся вранці тісто замісила,
Поставила аби набралось сили,
Для випікання гарно піднялось.
Сама ж тоді до печі узялась.
Дровами її гарно протопила.
І, доки ті дрова перегоріли,
Якраз із діжі й «шапка» піднялась.
Малеча споглядала лиш за тим,
Бабуся тихо ве́стися веліла,
Бо ж душі предків в запічку сиділи,
Щоб криком часом не зашкодить їм.
Тим часом бабця, руки у муці,
Із діжки стала тісто діставати,
Місити й на жаровні розкладати.
Такі маленькі, начебто хлібці.
Та, поки ще до випічки дійшло,
То тісто і в жаровнях піднялося.
Як то йому так швидко удалося?
З жаровень ледь не вилізло було.
Бабуся ж зазирнула до печі,
Кивнула головою. За лопату
Та й стала тісто до печі саджати.
Знов шикнувши малечі: - Не кричіть!
Пройшла якась година й розійшовсь
По хаті аромат смачного хліба.
На свіжий магазинний схожий, ніби.
Та було в ньому неймовірне щось.
Малеча вже від печі ні на крок,
Облизуватись ледве устигає
Та на бабусі тільки й позирає,
Аби скоріше дала хоч шматок.
І ось, нарешті та жадана мить.
Бабуся дістає жаровні з печі.
Перед очей здивованих малечі
Хлібини, що й в руках не охопить.
Бабуся їх з жаровень виверта
І на столі на рушники складає.
Давати малюкам не поспішає,
Бо час іще, напевно, не настав.
Змочивши добре руки у воді,
Весь хліб бабуся рясно покропила,
А потім рушниками його вкрила,
Щоби відпаривсь… І уже тоді…
Малим уже триматися не сила.
Найперший хліб бабуся відкрива,
Від нього два шматочки відрива.
- То ще не вам!- малечу зупинила.
Із хлібом тим на вулицю пішла.
А там вже труться і собака, й кішка.
Дала одному і другому трішки:
- Поїжте хліба, тільки-но спекла.
Тоді вже черга й до малих дійшла.
Відрізала їм дві добрячі скибки.
Змела в долоню (то для пташок) дрібки.
Ще молока у кружки налила.
Малеча ухопилась за той хліб.
А він м’якенький в роті так і тане,
Хрумтить приємно шкірочка рум’яна.
Лиш плямкання й зубів дитячих дріб.
Як з’їли хліб, запили молоком,
Тоді в бабусі стали вже питати
Те, що доконче би хотіли знати:
Чому вона зробила отак о.
Той, що постарший, запитав: - Чому
Ви перше, ніж нам дати скуштувати,
Взялись кота й собаку годувати?
А меншенький піддакує йому.
Бабуся їм на те відповіда:
- Якби ж то не коти і не собаки,
Нам би хлібів не бачити ніяких.
Без хліба ж бути людям – то біда.
- А як так сталось? – дітвора тоді.
- Ну, як цікаво, слухайте, маленькі.
Було то у часи такі далекі…
Вже рід людський не у раю сидів,
А на землі хліб потом здобував,
Як того Бог і побажав Адаму.
Нелегко було людям, скажу прямо.
А Бог за тим із неба споглядав.
І жаль людей зробилося Йому.
Щоб хліб їм не так тяжко діставався,
Господь його переробляти взявся,
Щоб колос був аж по стеблу всьому
Від кореня. Тоді ж і менше сій,
І більше того хліба будеш мати.
Тож людям буде чого споживати.
І людям дав Господь дарунок свій.
Та час минув та і надумавсь Він
Зійти на землю, між людей пройтися.
Як їм живеться нині, подивиться.
Пішов між люди, звісно, не один,
З Петром святим. Заходять у село.
Там дітвора по вулицях ганяє
І святим хлібом у футбола грає.
Взяло Петра від того, кажуть , зло.
Та ж далі йдуть. Аж молода сидить,
Дитя маленьке на руках тримає
І святим хлібом його підтирає.
Того уже й Господь не зміг стерпіть.
Пішли у поле, де ще хліб стояв,
Взяв Господь колос й з усієї сили
Шморгнув, аж усе зерня полетіло,
Ледве не все його з стебла зірвав.
Раз хліб цінити люди не хотять,
То хай пізнають, що то значить голод.
Нехай стебло стоїть у полі голе.
Аж тут коти, де не взялись, нявчать,
Собаки збіглись та давай брехати:
- Ти ж наказав біля людей нам жить.
А що, як хліб не буде вже родить?
Що будем їсти? Як нам виживати?
І пожалів Господь собак, котів.
Ото, що на стеблі вгорі трималось,
То так на ньому із тих пір й зосталось.
Хоч Бог зірвати колос весь хотів.
Отож, ми вдячні маєм бути їм,
Що лід людський від смерті врятували.
Їм перший хліб відтоді всі давали,
Щоби віддячить за рятунок тим.