ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ілахім Поет
2024.04.23 07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад

Віктор Кучерук
2024.04.23 04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.

Хельґі Йогансен
2024.04.22 21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими

Іван Потьомкін
2024.04.22 10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк

Олександр Сушко
2024.04.22 08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак

Леся Горова
2024.04.22 08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,

Ілахім Поет
2024.04.22 07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг

Козак Дума
2024.04.22 07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.


Віктор Кучерук
2024.04.22 05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.

Артур Курдіновський
2024.04.21 22:16
МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою

Микола Дудар
2024.04.21 21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…

Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,

Ілахім Поет
2024.04.21 21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.

Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір

Євген Федчук
2024.04.21 14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял

Ігор Шоха
2024.04.21 11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де

Світлана Пирогова
2024.04.21 09:04
Гілкою жасмину розцвіло кохання.
Малювала пензлем сонячна рука.
Цвіт у молоці. Очі - чорна кава.
Небеса завмерли в мовчазнім чеканні.

Серце заспівало, як відлуння мушлі.
Настрій пишноцвіттям розливавсь навкруг.
Цілував кохану той весняний дух.

Віктор Кучерук
2024.04.21 05:54
Струмок лоскоче босі ноги
І холодить помалу їх, –
Бере приємністю в облогу
Мене води грайливий біг.
Вона все тіло освіжає,
Дзюрчанням душу веселить, –
Якби не мілко – батерфляєм
Услід стрімкій понісся б вмить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ілахім Поет
2024.04.15

Степанчукк Юлія
2024.04.15

Петро Схоласт
2024.04.15

Дирижабль Піратський
2024.04.12

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Ігор Мартинюк
2024.03.28

Вадим Водичка
2024.03.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Як собаки й коти хліб врятували
Як гарно влітку гостювати у селі.
І ліс, і річка, і повітря дуже чисте.
Аж на все літо прибули із міста
Канікули провести тут малі.
Для них все нове, все цікаве є.
А вже бабуся для своїх онуків
Такі смачнючі готувала штуки,
Що жоден, не доївши, не встає.
А то, як вже напилися узвару,
Й збиралися вже спочивати йти,
Бабуся й каже: - Буду хліб пекти.
Уже он і поставила опару.
І от священнодійство почалось.
Бабуся вранці тісто замісила,
Поставила аби набралось сили,
Для випікання гарно піднялось.
Сама ж тоді до печі узялась.
Дровами її гарно протопила.
І, доки ті дрова перегоріли,
Якраз із діжі й «шапка» піднялась.
Малеча споглядала лиш за тим,
Бабуся тихо ве́стися веліла,
Бо ж душі предків в запічку сиділи,
Щоб криком часом не зашкодить їм.
Тим часом бабця, руки у муці,
Із діжки стала тісто діставати,
Місити й на жаровні розкладати.
Такі маленькі, начебто хлібці.
Та, поки ще до випічки дійшло,
То тісто і в жаровнях піднялося.
Як то йому так швидко удалося?
З жаровень ледь не вилізло було.
Бабуся ж зазирнула до печі,
Кивнула головою. За лопату
Та й стала тісто до печі саджати.
Знов шикнувши малечі: - Не кричіть!
Пройшла якась година й розійшовсь
По хаті аромат смачного хліба.
На свіжий магазинний схожий, ніби.
Та було в ньому неймовірне щось.
Малеча вже від печі ні на крок,
Облизуватись ледве устигає
Та на бабусі тільки й позирає,
Аби скоріше дала хоч шматок.
І ось, нарешті та жадана мить.
Бабуся дістає жаровні з печі.
Перед очей здивованих малечі
Хлібини, що й в руках не охопить.
Бабуся їх з жаровень виверта
І на столі на рушники складає.
Давати малюкам не поспішає,
Бо час іще, напевно, не настав.
Змочивши добре руки у воді,
Весь хліб бабуся рясно покропила,
А потім рушниками його вкрила,
Щоби відпаривсь… І уже тоді…
Малим уже триматися не сила.
Найперший хліб бабуся відкрива,
Від нього два шматочки відрива.
- То ще не вам!- малечу зупинила.
Із хлібом тим на вулицю пішла.
А там вже труться і собака, й кішка.
Дала одному і другому трішки:
- Поїжте хліба, тільки-но спекла.
Тоді вже черга й до малих дійшла.
Відрізала їм дві добрячі скибки.
Змела в долоню (то для пташок) дрібки.
Ще молока у кружки налила.
Малеча ухопилась за той хліб.
А він м’якенький в роті так і тане,
Хрумтить приємно шкірочка рум’яна.
Лиш плямкання й зубів дитячих дріб.
Як з’їли хліб, запили молоком,
Тоді в бабусі стали вже питати
Те, що доконче би хотіли знати:
Чому вона зробила отак о.
Той, що постарший, запитав: - Чому
Ви перше, ніж нам дати скуштувати,
Взялись кота й собаку годувати?
А меншенький піддакує йому.
Бабуся їм на те відповіда:
- Якби ж то не коти і не собаки,
Нам би хлібів не бачити ніяких.
Без хліба ж бути людям – то біда.
- А як так сталось? – дітвора тоді.
- Ну, як цікаво, слухайте, маленькі.
Було то у часи такі далекі…
Вже рід людський не у раю сидів,
А на землі хліб потом здобував,
Як того Бог і побажав Адаму.
Нелегко було людям, скажу прямо.
А Бог за тим із неба споглядав.
І жаль людей зробилося Йому.
Щоб хліб їм не так тяжко діставався,
Господь його переробляти взявся,
Щоб колос був аж по стеблу всьому
Від кореня. Тоді ж і менше сій,
І більше того хліба будеш мати.
Тож людям буде чого споживати.
І людям дав Господь дарунок свій.
Та час минув та і надумавсь Він
Зійти на землю, між людей пройтися.
Як їм живеться нині, подивиться.
Пішов між люди, звісно, не один,
З Петром святим. Заходять у село.
Там дітвора по вулицях ганяє
І святим хлібом у футбола грає.
Взяло Петра від того, кажуть , зло.
Та ж далі йдуть. Аж молода сидить,
Дитя маленьке на руках тримає
І святим хлібом його підтирає.
Того уже й Господь не зміг стерпіть.
Пішли у поле, де ще хліб стояв,
Взяв Господь колос й з усієї сили
Шморгнув, аж усе зерня полетіло,
Ледве не все його з стебла зірвав.
Раз хліб цінити люди не хотять,
То хай пізнають, що то значить голод.
Нехай стебло стоїть у полі голе.
Аж тут коти, де не взялись, нявчать,
Собаки збіглись та давай брехати:
- Ти ж наказав біля людей нам жить.
А що, як хліб не буде вже родить?
Що будем їсти? Як нам виживати?
І пожалів Господь собак, котів.
Ото, що на стеблі вгорі трималось,
То так на ньому із тих пір й зосталось.
Хоч Бог зірвати колос весь хотів.
Отож, ми вдячні маєм бути їм,
Що лід людський від смерті врятували.
Їм перший хліб відтоді всі давали,
Щоби віддячить за рятунок тим.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-12-28 17:49:23
Переглядів сторінки твору 67
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.913 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.856 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.753
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Наша міфологія, вірші
Автор востаннє на сайті 2024.04.21 14:52
Автор у цю хвилину відсутній