Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
А, як Січ поруйнували козакам на горе.
Землі їхні відібрали та й панам роздали,
Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
А панам же якось землю треба обробляти,
Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
До роботи ті ледачі – тим не заманити,
Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
А, коли корів на пашу в степу виганяють,
То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
І більш з ними господарі клопоту не мають.
А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
Тож по ягоди самому не треба й ходити.
А вже люди пироги там щодня споживають,
А не лиш на свято, як то звикли люди жити
В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
Його тими пирогами завжди пригощають.
Захотілось москаликам в раї побувати,
Згодились переселитись… У степ прибувають,
А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
«Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
Тут же треба працювати, а їм таке дико.
А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
А вони у себе звикли лиш байдики бити.
Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
Хоча користі від того панам мало було.
Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
Українці в степ безмежний знову повернули.
Тож відтоді і зробився знову край багатий.