Викопана прадідом криниця
Скільки літ поїла увесь рід
І сусіди брали тут водицю,
Тож не заростав до неї слід.
Не було смачнішої на світі
Чистої солодкої води.
Випив кухоль і вже, наче, й ситий,
Хоч і до обіду не ходи.
Говорив ще прадід: «Доки буде
У криниці чистая вода,
Доти поряд будуть жити люди,
Доти оминатиме біда!»
Час минав, мінялося обійстя,
Змінювались люди, а вона,
Та криниця все на тому ж місці,
Зовсім не мінялася одна.
Лихоліття її оминали,
Так здавалось, адже кожен раз,
Коли війни, голоди минали,
Наставав більш-менш спокійний час,
Знов до неї люди повертались
І життя відроджувалось знов.
І вже скоро й біди забувались,
Бо вода вливала сили в кров.
Та прийшла її лиха година.
Вимирати почало село.
В місто за родиною родина
Потяглися. Скоро заросло
І обійстя: лобода, щириця.
Похилився вже трухлявий зруб.
Вже ніхто не витяга водиці,
Не підносить кухоля до губ.
Прадіда пророцтва не збулися,
Бо вода в криниці, як сльоза,
А людей нема – геть подалися.
І села нема. І тільки за
Вже давно похиленим парканом
В бур’янах вона іще чека,
Може зайде хто, води дістане,
Задзвенить цеберко у руках.
Спробує водички перехожий,
Зачарує та його вода.
Він захоче залишитьсь, може?..
От його криниця й вигляда.
Дивиться єдиним своїм оком,
Бачить зорі навіть в білий день.
І чека, чекає уже роки,
Доки хтось напитись забреде.