Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Любий пане Жене! [1]
Ось кілька зауваг, які Ви прохали мене зробити про політ «Метеора» [2].
Вам відомо, за яких обставин мав відбутися підйом: куля була порівняно мала, її місткість – усього дев’ятсот кубічних метрів, вона важила вкупі з кошиком і такелажем двісті сімдесят кілограмів, наповнювалася газом, чудово підходила для освітлення, але саме тому мала середню підйомну силу. Куля повинна була взяти чотирьох людей: повітроплавця Ежена Ґодара [3] і трьох пасажирів – пана Деберлі, адвоката, пана Мерсона, лейтенанта 14-го лінійного полку, і мене.
Але перед самим стартом виявилося, що всіх підняти неможливо. Оскільки пан Мерсон уже піднімався на аеростаті в Нанті, подібно до Ґодара, він погодився – але чого це йому коштувало! – поступитися своїм місцем пану Деберлі, котрий, як і я, здійснював свою першу повітряну екскурсію. Пролунало вже традиційне «відпускай!», і ми були готові покинути землю…
Але ми не зважили на сина Ежена Ґодара [4], безстрашного дев’ятирічного шибайголови, який несподівано заліз у кошик; через нього мусили викинути два баластні мішки з чотирьох. Лишилося всього два! Ще ніколи Ежен Ґодар не злітав у таких умовах. Тому не випадало розраховувати на тривалий політ.
Підйом ми розпочали о п’ятій годині двадцять чотири хвилини. Шар злітав повільно, похилою траєкторією. Вітер відносив нас на південний схід. а небо було невимовно чисте. Лише на обрії застигли грозові хмари. Мавпочку Жака батько викинув на парашуті за борт. Це дозволило нам підніматися швидше, і о п’ятій годині двадцять вісім хвилин ми, за показниками барометра-анероїда, вже витали на висоті восьмисот метрів.
З такої висоти місто мало чудовий вигляд. Площа Лонґвіль нагадувала мурашник, який населяють чорні й руді мурахи – люди, вдягнені в цивільне вбрання та військові мундири. Шпиль кафедрального собору потроху відходив долу, подібно до стрілки вказуючи висоту нашого підйому.
У кошику повітряної кулі не було відчутно руху ані в поземному, ані у прямовисному напрямку. Тому здавалося, що обрій постійно перебуває на одній і тій самій висоті. Лише його радіус дедалі збільшувався, і земля під кошиком ішла вниз, наче у вирву. Водночас повітря було цілковито спокійне і стояла абсолютна тиша, яку порушувало тільки скрипіння вербового кошика, де ми перебували.
О п’ятій годині тридцять дві хвилини з-поза хмар, які затуляли західний край неба, пробився сонячний промінь і почав підігрівати оболонку; газ, який заповнював її, розширився, і ми, не скидаючи баласту, опинилися на висоті 1200 м, максимальної за весь час нашої подорожі.
Ось що я побачив звідти. Просто під нами залишався Сент-Ашель [5] зі своїм парком, який, дедалі більше чорніючи, стиснувся так, наче я дивився на нього в перевернутий бінокль. Кафедральний собор був ніби притиснутий до землі, а його шпиль загубився серед міських будівель. Сомма звивалася світлою тонкою стрічкою, залізниці нагадували лінії, накреслені рейсфедером. Вулиці здавалися сплутаними шнурками, фруктові сади були подібні до звичайної ятки зеленяра, поля поставали різнобарвними клаптиками, на кшталт тих, котрі в давні часи кравці вивішували біля своїх дверей. Ам’єн перетворився на згромадження сіруватих кубиків, які нагадували нюрнбердзькі іграшки [6], що повипадали з перекинутої скрині. А далі, мов купи щебню, розкидані для прокладання величезної дороги, стояли навколишні сільця: Сен-Фюсьєн, Віллер-Бретонне, Ла-Невіль, Буає, Камон, Лонґо.
У цей момент внутрішня частина аеростата освітилася. Я подивився крізь долішній апендикс [7], який Ежен Ґодар завжди тримав відкритим. Яскраве світло дозволяло розрізняти жовті й брунатні бічні поверхні «Метеора», які чергувалися. Нічого не виказувало наявності газу – ані колір, ані запах.
Тимчасом ми почали спускатися, бо куля обважніла. Аби втриматися на набраній висоті, належало скинути баласт. Тисячі рекламних листівок, викинутих за борт, показали, що повітряна течія, яка проходила під нами, сильніша. Нас несло на сільце Лонґо, а перед ним розкинулися болотяні балки.
- Що ж бо, сядемо в болото? – спитав я Ежена Ґодара.
- Ні, – відповів він. – Але оскільки більше не маємо баласту, доведеться викинути мій саквояж. Неодмінно мусимо перелетіти через болото.
Ми падали далі. О п’ятій годині сорок три хвилини за п’ятсот метрів від землі нас підхопив сильний порив вітру. Ми промчали над фабричною трубою, яка привернула наші погляди. Повітряна куля міражем відбивалася в численних болітцях. Людський мурашник побільшувався, а на дорогах було помітно метушню. Та ось з’явилася галявинка поміж двома залізничними коліями, якраз перед станцією.
- Отже? – спитав я.
- Отже? Перелетимо через залізницю і через село, яке видніє за нею! – відповів Ежен Ґодар.
Вітер дужчав. Ми бачили це за розгойдуванням крон дерев. Ла-Невіль залишилося позаду. Перед нами простиралася рівнина. Ґодар кинув стоп’ятдесятиметрову мотузку – гайдроп [8], потім – кітвицю. О п’ятій годині сорок сім хвилин кітвиця стукнулася об землю. Потім відкрився клапан. Підбігло кілька прислужливих ґаволовів, вони вхопилися за гайдроп, і ми м’яко, без усілякого поштовху торкнулися землі. Повітряна куля сіла, наче велика птаха, сповнена сил, а не як дичина з крилом, підбитим шротом.
Двадцять хвилин потому впала оболонка кулі, її згорнули, спакували, завантажили у віз, а нас винайнята коляска повезла до Ам’єна.
Ось, пане Жене, кілька моїх зауваг – стислих, але точних. Дозвольте додати, що проста повітряна прогулянка й навіть довга мандрівка аеростатом не є анітрохи небезпечні, якщо летіти з Еженом Ґодаром. Це людина холоднокровна, мужня, розумна і досвідчена. Він здійснив уже понад тисячу польотів і в Старому, і в Новому Світах. Ніколи не покладається на випадок і намагається все передбачити. Жодна пригода не може застати його зненацька. Він знає, куди летить і де опуститься. Місце для посадки обирає навдивовижу проникливо. Діє математично точно, з барометром в одній руці й баластним мішком у другій. Утримує свої апарати в чудовому стані. Ніколи в нього не затискає клапан, ніколи не буває складок на оболонці. «Розривна мотузка» завжди напоготові й щомиті може прорізати аеростат, якщо з повітряної кулі, яка зачепила землю, потрібно випустити газ для екстреної посадки. Досвід, холоднокровність, окомір зробили Ежена Ґодара достеменним майстром повітроплавання: повітря тримає його та його екіпаж, повітря несе його, і, як відомо, жоден аеронавт не може дорівнятися йому. Повітряна подорож обіч нього стає цілковито безпечною. Це навіть не подорож, а сон – на жаль, завше надто короткий сон!
Прийміть, любий пане Жене, мої найліпші побажання і т. ін.

Жуль Верн

[1] Цього листа – у формі спогаду про свій єдиний політ повітряною кулею – Жуль Верн написав на прохання його друга Теодора Жене, очільника «Journal d’Amiens», де й було опубліковано листа 8 серпня 1890 р.
[2] Політ аеростатом «Метеор», про який ідеться в листі, відбувся в Ам’єні 28 вересня 1873 р.
[3] Ежен Ґодар-Ене (1827–1890) – визначний французький аеронавт, конструктор-інноватор. Здійснив бл. 2500 польотів повітряною кулею в десяти країнах Європи й Америки.
[4] Ежен Ґодар Другий (Ежен-П’єр-Ґабрієль Ґодар) (1864–1910) успадкував батькову справу. Також виконав багато польотів аеростатами. Працював над їх удосконаленням. Наприкінці життя сконструював (спільно зі своїм кузеном Луї) кілька дирижаблів: «Америка-І» (1906), «Бельгія-І» (1909), «Бельгія-ІІ» (1910).
[5] Сент-Ашель – містечко неподалік Ам’єна. Дало назву ашельській культурі (доби раннього палеоліту) через знайдені там важливі археологічні пам’ятки.
[6] Нюрнбердзькі іграшки – яскраво розфарбовані глиняні й дерев’яні фігурки, які здавна виготовляли в Нюрнберґу, де згодом виникла ціла індустрія таких товарів. Поступово, через численних купців, вони розповсюдилися по всій Європі.
[7] Апендикс – тут: рукавоподібний паросток на краю аеростата для впускання й випускання газу.
[8] Гайдроп - канат, який під час спуску кидають з аеростата (чи дирижабля), аби його загальмувати.