ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Меланія Дереза
2024.02.08

Апостол Відчаю
2023.12.25

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Жуль Верн. Спомини дитинства і юності [1]

Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

1
Спомини дитинства і юності?.. Саме в людей мого віку прийнято запитувати про них. Такі спомини живіші за події, свідками або учасниками яких ми були в пору зрілості. Коли пройдено середину життя, розум звикає повертатися до початку. Картини, які він викликає, не з числа тих, котрі можуть втратити свіжість або ясність обрисів: це – фотографії, які не застарівають; час робить їх дедалі виразнішими. Так виправдовується глибокий сенс слів одного французького письменника: «Пам’ять далекозора». З роками вона видовжується подібно до підзорної труби, якій видовжують тубус, і тоді пам’ять може розрізняти найвіддаленіші обриси минулого.
Чи зацікавлять когось такі спогади?.. Не знаю. Та, можливо, молодим читачам бостонського «Goalh’s companion» [2] усе-таки буде цікаво довідатися, коли я вперше відчув у собі покликання письменника, те саме покликання, за яким іду донині, переступивши шістдесятирічну межу? Отож, на прохання директора згаданого часопису, видовжую тубус пам’яті, повертаюся і дивлюся назад.

2
Передусім: чи завжди я мав смак до оповідей, у яких не існує перешкод для уяви? Так, безсумнівно, а моя родина вельми шанувала художню літературу й мистецтва, звідки висновую, що в моїх інстинктах велику роль відіграє спадковість. Далі, є ще одна обставина: я народився в Нанті, там минуло моє дитинство. Син напівпарижанина і матері-бретонки, я жив серед тисняви великого торгового міста, початкового і кінцевого пункту численних дальших мандрів. Неначе знову бачу ту Луару, незліченні рукава якої поєднані перев’язом мостів, бачу її напхані вантажами набережні, затінені густим листям велетенських в’язів; подвійна колія залізниці й трамвайні лінії ще не поперетинали її. Одні кораблі притулилися біля стіни у два-три ряди. Інші піднімаються вгору річкою або спускаються долу. Тоді не було пароплавів, точніше – їх було замало, але ж які були вітрильники – вітрильники, чиї ходові якості зберегли й навіть поліпшили американці у своїх кліперах [3] і трищоглових шхунах! Ми мали в ту пору лише важкі вітрильники торгового флоту. Скільки споминів викликають вони в мені! Подумки я видирався по вантах [4], вилазив на марси [5], чіплявся за клотики [6]! Як я прагнув пройтися хисткими східцями, що поєднували ці кораблі з берегом, і ступити ногою на палубу! Але, по-дитячому боязкий, не насмілювався на це! Так, я був боязким, хоча бачив, як робиться революція, руйнується режим, народжується нове королівство; мав тоді всього два роки, але все-таки чув постріли рушниць на вулицях міста, що в ньому – як і в Парижі – населення боролося проти королівських військ.
Утім, одного разу я ризикнув і переліз через фальшборт [7] трищоглового корабля, вахтовий котрого виконував свою службу в якомусь поближньому шинку. І ось я на палубі… Моя рука вхопила фал [8], і той заковзав по блоку!.. Скільки було радощів! Трюмні люки відчинено!.. Я нахилився над безоднею… Міцний запах ударив мені в голову – запах, у якому їдкі випари гудрону змішалися з пахощами спецій!.. Я випростався і пішов на пів’ют [9], зазирнув до надбудови… Надбудова була просотана запахами моря – я ніби вдихнув океанського повітря! Ось кают-компанія [10] з пригвинченим столиком – для хитавиці, якої, на жаль, не було у спокійних водах гавані! Ось каюти з клацальними замками на дверях, де я хотів би мешкати довгими місяцями, і такі тісні й жорсткі ліжка, в яких волів би спати цілими ночами! Ось кімната капітана, цього першого пана після Бога!.. За моїми поняттями – зовсім іншої людини, неподібної до якогось там королівського міністра чи навіть самого намісника! Я вийшов на палубу, піднявся трапом, набрався сміливості й повернув штурвал на чверть оберту… Мені здалося, що судно відійшло од причалу, витягуються швартові, щогли обростають вітрилами, і саме я, восьмирічний стерновий, поведу корабель у море!
Море!.. Звичайно, ані мій брат, який за кілька років стане моряком [11], ані я ще не знали його! Улітку вся наша родина переселялася до села, розташованого неподалік берегів Луари, оточеного виноградниками, луками й болотами. Господарем будинку був мій старий дядько, колишній судновласник [12]. Він плавав і до Каракаса, і до Порто-Ґабельйо [13]. Ми звали його «дядечко Прюдан», і в пам’ять про нього я так само назвав одного з персонажів «Робура-завойовника» [14]. А Каракас розташований в Америці, у тій самій Америці, якою вже тоді я був зачарований. Отож, позбавлені змоги плавати морями, мій брат і я відчайдушно гасали луками й лісами. Не могли вилазити на щогли, а тому цілі дні проводили на верхів’ях дерев! Змагалися: хто вище зів’є власне гніздо. Балакали, читали книжки, будували плани далеких подорожей, а свіжий вітер розгойдував гілля, створюючи ілюзію бічної й кільової хитавиці!.. О захопливе дозвілля!

3
У ту добу мало або зовсім не подорожували. То був час ліхтарів-рефлекторів, штрипок [15], Національної гвардії й димлячого кресала. Так! Я бачив, як з’явилися фосфорні сірники [16], пристібні коміри, манжети, поштовий папір, поштові марки, брюки з широкими штанинами, пальто, складаний циліндр, черевики, метрична система, пароплавчики на Луарі (їх називали «невибуховими», бо вони злітали в повітря трохи рідше за решту суден), омнібуси, залізниця, трамваї, газ, електрика, телеграф, телефон, фонограф! Належу до покоління, обмеженого двома геніями – Стефенсоном і Едісоном! А нині я – свідок дивовижних відкриттів, які здійснюються передусім в Америці з її кочівними готелями [17], машинами для випікання тартинок, рухомими хідниками, газетами з листкового тіста, просотаного шоколадним чорнилом, – спочатку його читають, а тоді їдять!
Я ще не мав десяти років, коли батько купив власний будинок за містом, у Шантене – яка чудова назва! [18] Будинок стояв на пагорбі, який панував над правим берегом Луари. Зі своєї кімнатки я бачив, як на відстані двох-трьох льє [19] річка звивалася посеред лук, заливаючи їх узимку водами повені. Щоправда, влітку води в річці бракувало, і посеред річища оголялися смужки чудового жовтого піску – цілий архіпелаг острівків, які постійно змінювали обриси! Кораблі не без труднощів рухалися цими вузькими протоками, хоча ті були обставлені чорнуватими ґратчастими щоглами, які бачу донині. Ох ця Луара! Якщо її не можна порівняти з Гудзоном, Міссісіпі, річкою Святого Лаврентія, усе-таки вона лишається однією з найбільших річок Франції. Звісно, в Америці вона була б вельми скромною річечкою! Але Америка – не лише держава, то – цілий континент!
Тимчасом, бачачи таку кількість кораблів, я був просто поглинутий жадобою мореплавання. Вже знав усі морські слова, настільки тямив у навігації, що міг стежити за маневрами в морських романах Фенімора Купера, які захоплено перечитував. Припавши до окуляра кишенькової підзорної труби, спостерігав судна, які готувалися до повороту, прибирали фоки [20] й відпускали галси біля бізаней [21], які змінювали розташування спочатку позаду, потім – попереду. Але ми, мій брат і я, ще не пробували плавати, навіть річкою!.. Нарешті й це прийшло.

4
Біля виходу з порту стояла точка прокату човнів – по франку за день. Для нас це було не лише дорого, але й небезпечно, бо, погано герметизовані, вони всюди протікали. Перший запропонований нам човник мав лише одну щоглу, другий – дві, третій – три, як і швидкохідні човни й каботажні [22] люгери [23]. Ми користалися з відпливу та йшли долі за річкою, лавіруючи проти західного вітру.
Ох, яка школа! Неймовірні повороти румпеля [24], несхибні маневри, невчасно опущені шкоти [25], сором утратити попутний вітер, коли хвиля йде широким затоном Луари перед нашим Шантене! Зазвичай ми виходили з відпливом, а поверталися за кілька годин, укупі з припливною хвилею. І коли наш орендований човник важко йшов уподовж берега, як заздрісно ми дивилися на гарні яхти, що легко ковзали поверхнею річки!
Одного разу я вийшов сам на кепському плоскодонному ялику. За десять льє нижче від Шантене обшивка тріснула, відкриваючи дорогу забортній воді. Затулити пробоїну було неможливо! Ось і аварія! Ялик почав тонути; єдине, що я міг зробити, – це попрямувати до острівця, оточеного в’язками високої тростини, верхівки якої гойдав вітер.
Серед усіх книжок мого дитинства найбільше я любив «Швейцарського Робінзона» [26], віддаючи йому перевагу над «Робінзоном Крузо». Добре знав, що твір Даніеля Дефо більш вагомий у філософському плані. У ньому віддана собі у власне розпорядження людина, самотня людина, одного чудового дня знаходить слід голої ноги на піску! Але твір Вісса, багатий на події й пригоди, цікавіший юній уяві. Там зображено цілу родину: батька, матір, дітей – і різні їхні вчинки. Скільки років я провів на їхньому острові! З яким запалом долучався до їхніх відкриттів! Як заздрив їхній долі! Чи варто дивуватися, що в «Таємничому острові!» мене нездоланно штовхало вивести на сцену Робінзонів Наук, а в «Двох роках канікул» – цілий пансіон Робінзонів.
Але на моєму острові не було Віссових героїв. Там перебував герой Даніеля Дефо, який утілився в моїй особі. У мріях я вже будував курінь з гілля, майстрував ліску з тростини, а гачок – з голок, розпалював вогонь подібно до давніх людей: тер один сухий шматок дерева об інший. Сигнали про допомогу?.. Я не подавав їх, бо сигнали дуже швидко помітили б і мене врятували, перш ніж захочу того! Насамперед потрібно було втамувати голод. Але як? Увесь мій провіант потонув укупі з човном. Уполювати птахів?.. Не було ані рушниці, ані собаки! Гаразд, а молюски?.. Їх теж не було! Урешті, я-бо не знав про муки самоти, про жахи смерті на безлюдному острові, як це знали Селкірк [27] та інші персонажі «Славетних кораблетрощ» [28], котрими зовсім не були вигадані Робінзони! Мій шлунок волав!..
Це тривало всього кілька годин, допоки не почався відплив і я, по кісточки у воді, не зміг пройти до того місця, яке називав континентом, себто на правий берег Луари. Спокійно повернувся додому, де мусив задовольнитися родинною вечерею замість закуски на штиб Робінзона Крузо, про яку мріяв; вона би склалася з сирих молюсків, шматка пекарі [29] та хліба з маніокової крупи!
Отаке було це плавання, настільки наповнене подіями: супротивним вітром, втручанням води, потонулим суденцем – усім, чого може побажати собі в моєму віці той, хто зазнав корабельної аварії!
Інколи мені дорікали за те, що своїми книжками підбурюю юних хлопчиків залишати домашнє вогнище й мандрувати світом. Упевнений, що цього зовсім не відбувається. Але якщо колись діти кинуться в подібні пригоди, нехай беруть приклад із героїв «Надзвичайних подорожей» [30] – тоді вони напевне причалять у добрий порт!

5
Дванадцятирічним я ще не бачив моря, справжнього моря! Ні! Подумки завше діставався туди, сідаючи на сардинники, які спускалися до гирла Луари, на риболовецькі баркаси, бриги, шхуни, на трищоглові й навіть на парові судна – тоді їх називали піроскафами.
Зрештою одного чудового дня ми, мій брат і я, отримали дозвіл проїхати на борту піроскафа № 2! Яка радість!.. Було від чого втратити голову!
Ось – ми в дорозі. Проминаємо Ендре, велике державне підприємство, повністю оповите чорним димом. Лишаємо позаду причали на лівому і правому берегах, Кверон, Пеллерен, Пембеф! Піроскаф розрізав широке річище навскіс. Ось і Сен-Назер, подібний до молу, стара церква з нахиленою дзвінницею, покритою сланцевою черепицею, кілька будиночків чи хатинок, які тоді утворювали це село, що так швидко перетворилося на місто.
Нам би вистачило всього кількох стрибків, аби сплигнути з корабля, збігти по вкритих фукусами скелях, набрати в долоні морської води й піднести її до губ…
- Але вона несолона! – мовив я, блідніючи.
- Зовсім несолона! – погодився брат.
- Нас ошукали! – закричав я, і в моєму тоні прорізався очевидний відчай.
Які ж дурні ми були! У ту пору настала максимальна фаза відпливу, і ми черпали долонями зі скелі попросту воду Луари! А коли почався приплив, виявилося, що солоність води навіть перевершує наші очікування!

6
Нарешті я побачив море, принаймні – широку затоку з косами, розташованими по краях річкового ложа, затоку, яка відкривалася в океан.
Пізніше я перетинав Біскайську затоку, Балтику, Північне і Середземне моря. Спочатку простим баркасом, потім – шлюпом [31], а тоді – паровою яхтою. Міг здійснювати великі каботажні плавання [32] для власного задоволення. Я навіть перетнув Атлантику «Ґрейт-Істерном» [33] і ступив на землю Америки, де – соромлюся признатись американцям – перебував усього вісім днів! Ну що ви хочете! Адже я мав квиток у зворотну дорогу, дія котрого закінчувалася за тиждень. Проте я бачив Нью-Йорк, мешкав у готелі на П’ятій авеню, перетнув Іст-Ривер ще до спорудження Бруклінського мосту, піднявся Гудзоном до Олбані, відвідав Баффало та озеро Ері, милувався Ніаґарським водоспадом із висоти Террапін-тавера. Над парою водоспаду виокреслювалася місячна веселка, а потім, пройшовши навісним мостом, я опинився на канадському березі… і повернувся! Щиро шкодую про те, що більше ніколи не побачу такої милої мені Америки, яку кожен француз може любити як сестру Франції!
Але це вже не спогади про дитинство і юність, це пам’ять про зрілі роки. Нині мої юні читачі знають, з якими почуттями та за яких обставин я мусив писати цю серію географічних романів. Мешкав тоді в Парижі, обертався у світі музикантів, поміж якими в мене лишилися добрі приятелі, та – дуже мало – поміж своїми побратимами по перу, яких ледве знав. Потім я здійснив кілька подорожей на захід, на північ і на південь Європи, подорожей значно менш надзвичайних, ніж описані в моїх романах, а тоді поїхав у провінцію, аби скінчити свою роботу.
Цією роботою був опис усієї землі, усього світу у формі романів, шляхом вигадування пригод, особливих для кожної країни, шляхом творення персонажів, характерних для того середовища, в якому вони діють.
Так! Але світ величезний, а життя надто коротке!
Аби скінчити цю працю, треба б сто років прожити!
Ох, старатимуся дожити до ста, як пан Шеврель! [34]
Хоча, скажу поміж нами, здійснити це вельми тяжко!


[1] «Спомини» написано бл. 1890 р. На запит американського журналіста «Associated Press» у Парижі Теодора Стентона, автор надав йому рукопис, який було перекладено англійською та опубліковано в квітні 1891 р. в бостонському часописі «Youth’s Companion».
[2] У цьому часописі, який взагалі не вийшов друком, спочатку планували опублікувати Вернові «Спомини».
[3] Кліпер – різновид швидкісного вітрильника, який виник у ХІХ ст. Маючи на меті збільшення швидкості, корпусові кліпера надавали більш обтічної форми й істотно збільшували площу вітрила.
[4] Ванти – снасті, якими зміцнюють по боках щогли та їхні прямовисні продовження. Додатковими пристроями ванти робили придатними для того, аби на них вилазити та з них спускатися.
[5] Марс – майданчик у горішній частині щогли для спостерігання моря і для керування вітрилами (якщо судно вітрильне).
[6] Клотик – обточене, зазвичай дерев’яне, кружальце з видатними й також заокругленими краями, яке надівають на флагшток або на верхівку щогли.
[7] Фальшборт – бортова огорожа палуби на судні, а також легка обшивка борту вище верхньої палуби.
[8] Фал – трос для підняття вітрил, рей, сигнальних прапорів.
[9] Пів’ют – кормова частина верхньої палуби судна.
[10] Кают-компанія – приміщення на кораблі, де харчуються й відпочивають пасажири, а на військовому судні — члени командного складу.
[11] Поль Верн (1829–1897) – французький письменник, моряк, альпініст. Підкорив, зокрема, гору Монблан (1871) і пік Ането (1873). Виступав консультантом брата, коли той працював над низкою своїх романів.
[12] Прюдан Аллот де ла Фюї (1766–1860) – брат Жана-Оґюстена, діда письменника. У часи, які згадує Ж. Верн, той мешкав у Брені, селі під Нантом, де й помер.
[13] Точніше: Пуерто-Кабельйо – місто у Венесуелі на Карибському морі.
[14] «Робур-завойовник» (1886) – роман Ж. Верна про фантастичного геніального винахідника в царині повітроплавання.
[15] Штрипка – тасьма, пришита знизу до колоші штанів, до гетри і т. ін., яку просмикують під ступню або під взуття.
[16] Фосфорні сірники – сірники, чиї голівки містили легкозаймистий п’ятисірчистий фосфор. Нині він входить до складу намазки на коробці сірників у формі сполук, стійкіших до займання (червоний фосфор).
[17] Ідеться про спальні вагони пасажирських потягів і каюти пасажирських пароплавів.
[18] Очевидно, у Верна це найменування асоціювалося з французьким словом «chanter» (співати).
[19] Льє – тут: т. зв. кілометричне льє, яке дорівнювало 4 км (на відміну од стандартного – 4,4 км).
[20] Фок – нижнє пряме вітрило на передній щоглі корабля або похиле вітрило на однощогловому судні.
[21] Бізань – похиле вітрило на задній щоглі багатощоглових вітрильних суден, у яких грот-щогла довша від задньої.
[22] Поняття «каботажний» тут означає «той, який здійснює короткі поїздки вподовж Атлантичного узбережжя Франції.
[23] Люгер - невелике дво- або трищоглове вітрильне судно з особливим рейовим оснащенням, використовуване для кур’єрської служби.
[24] Румпель – підойма на судні для повертання керма.
[25] Шкот – снасть, якою розтягають вітрила і керують рухом судна.
[26] “Швейцарський Робінзон» – роман Йоганна-Рудольфа Вісса (1743–1818), перша (коротка) версія якого вийшла друком 1812 р., а друга (довга, у 4 тт.) – 1827-го. Порівняно з «Робінзоном Крузо» Д. Дефо роман Вісса, – у якому йдеться не про долю індивіда, а про історію цілої родини, – має більший повчально-моралізаторський характер.
[27] Олександр Селкірк (1676–1721) – шотландський моряк, висаджений за непослух на острові Мас-а-Тьєрра (нині – острів Робінзона Крузо чилійського архіпелагу Хуан-Фернандес у Тихому океані), де провів понад чотири роки. Його історія лягла в основу сюжету «Робінзона Крузо» Д. Дефо.
[28] Книга Фредеріка Цюршера, видана 1872 р. Свого часу набула неабиякого розголосу.
[29] Пекарі – ссавець, подібної до невеликої свині, який мешкає в Південній і Центральній Америках.
[30] «Надзвичайні подорожі» – загальна назва великої серії романів (62) і повістей (18) Ж. Верна, яка виходила у видавництві Етцеля в 1863–1905 рр. Після смерті письменника його син Мішель обробив декотрі батькові твори й написав низку своїх для цієї ж видавничої серії (1905–1919).
[31] Шлюп – тут: невелике однощоглове судно з двома вітрилами: прямокутним – позаду, косим – попереду.
[32] Велике каботажне плавання – плавання між портами різних морських басейнів.
[33] Це сталося 1867 р. Трохи пізніше (1870) Верн опублікував роман «Плавуче місто», присвячений цій мандрівці.
[34] Мішель-Ежен Шеврель – французький хімік, який відкрив стеарин. Академік. Знаний своїми працями про жирні кислоти. Уважається засновником методології сучасної органічної хімії. Прожив понад 102 роки (1786–1889).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2024-02-06 09:44:56
Переглядів сторінки твору 16
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.784
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2024.02.06 09:56
Автор у цю хвилину відсутній