ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Меланія Дереза
2024.02.08

Апостол Відчаю
2023.12.25

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Анн Філіп. Зітхання триває (Спогади про Жерара)

Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

І

Прокидаюся рано. Ще темно. Не розплющуючи очей, намагаюся знову глибоко поринути в сон – але дарма. Перебуваю на якомусь журливому і похмурому березі, десь на півдорозі між явою і кошмаром. Найрозумніше було б запалити лампу і почитати, не дати думкам заплутатися в лабіринті, але втома робить мене безвільною, і пливу до яскравих спогадів. Інколи причалюю до них, і тоді вони настільки захоплюють мене, що не можу відокремити їх од дійсності. Але свідомість не дрімає, і ковзаю від спомину до спомину, повертаю голову до твоєї подушки, яку й далі кладу праворуч своєї, і знову бачу твоє мертве обличчя, повернуте до мого порожнього місця обіч тебе в ту хвилину, коли життя полишило тебе. Бачу твої розплющені очі, спокійний, відсутній вираз твого обличчя, розкриті долоні твоїх рук, які підказали мені тоді, що жодне страждання, жоден жах не мучили тебе останньої миті. Потім, коли я довго дивилася на тебе, тримала твою холодну руку, яка вже починала ціпеніти, коли я гладила твоє обличчя, відчула, що ти відпочиваєш на нашому ліжку, мов на березі, а мене, бо я ще жива, попри мою волю відносить якийсь нездоланний потік. Ти назавше став невидимим, а я ще певний час рухатимуся. Смерть розлучила нас довіку.

Розплющую очі, запалюю лампу, повстаю проти самої себе. Починається новий день, який не принесе мені жодних радощів. Ти один бачив мене, я одна бачила тебе. Сьогодні не маю з ким обмінятися поглядом. Живу даремно. Знала, що так буде. Тими днями, кожен із яких міг бути останнім, я дивилася на тебе, шукала любов, а знаходила смерть. Благала мовчки: «Дивися-но й ти на мене, дивися, адже мені лишаться бодай спогади, а тобі – нічого. Усе зникне, навіть не зможеш пам’ятати. Небуття. Скоро повернешся в небуття». Я була повна тобою, потопала у твоїх жестах і твоїх поглядах. Усміхалася тобі, аби бачити, як народжується усмішка на твоїх губах, цілувала твої руки, аби бачити, як ти цілуєш мої. І твердила собі, що ніколи-ніколи не забуду цього. Хотіла, аби твій цілунок назавжди закарбувався на моєму тілі, аби кожні мої пестощі завадили згасанню опанувати тебе. Боролася, не маючи надії на успіх. Я була переможена, бо ти був переможений, хоча не знав про свою поразку.

Я б хотіла постійно йти, не зупиняючись. Мені здається, лише так зможу жити. Я любила йти в крок із тобою. Що може бути прекраснішим на світі! Куди йду сьогодні? Адже йти – це не означає лише переставляти ноги. Де моя мета? Слухаюся суворого наказу: жити самій, допомагати жити дітям. Це майже легко, і лише так, звівши все до цієї формули, зможу виконувати свій обов’язок.

Мені добре в тиші зими – коли земля гола, без запахів. Так само стараюся поринути у сплячку. Навесні попливу за течією. Сонце, розпускання бруньок, пахощі, спів птахів затоплять мене.
Дивлячись на першу квітку, хіба можемо не захоплюватися нею, не прагнути жити так само просто, як живе вона?
Чи потребую майбутнього, в якому немає тебе?
Іду Люксембурзьким садом. Іду тими самими доріжками, що й два роки тому. Тоді ледве світало. Стільці були порожні. Квапливо бігло кілька школярів. Струмені водограю прямували в перлове світло ранку – адже тоді не було дощу, як сьогодні, хоча наближалася зима. Вмирало листя на деревах, вітер гнав його алеєю, я наступала на нього. Виросте інше листя. Але чи могла я втішитися тим, що в той час, коли ти помираєш, хтось народжується? Я безцільно кружляла знайомими й улюбленими доріжками. Стовбури дерев здавалися мені прутами ґрат. Я говорила тобі все, чого вже ніколи не скажемо одне одному. Дихала повільно, повними грудьми. Не наважувалася сісти, мені було страшно спинитися. Ішла світ за очі, жадібно ковтаючи повітря. Не шукала способу врятувати тебе, бо вже було винесено присуд. Він був жахливий. Ось і все.
До цього я ніколи не замислювалася про смерть. Вона не існувала для мене. Тільки життя мене цікавило. Смерть? Зустріч із нею неминуча, а проте вона ніколи не відбудеться, бо коли приходить наша смерть, відходимо ми. Вона вступає у свої права тієї миті, коли перестаємо існувати. Вона або ми. Нам підвладно свідомо піти їй назустріч, але чи можемо бодай одну секунду побути з нею? Хіба вона не миттєва, наче блискавка? Я мала навіки розлучитися з тим, кого кохала найбільше на світі. «Більше ніколи» вже стояло біля нашого порога. Я знала: відтепер ніщо, крім нашого кохання, не пов’язуватиме нас. Знала: якщо навіть якісь найтонші клітини, звані душею, безсмертні, вони однаково не мають пам’яті й наша розлука буде вічна. Я твердила собі, що смерть – це ще не найстрашніше, страшніше її наближення: фізична мука і біль, що покидаєш своїх близьких, почату роботу, і тебе промине все це. Більше тебе не буде!
Болісні спогади охоплюють мене. Повертаюся у своє дитинство і неминуче знову поринаю в цю чорноту ночі й кіптяви; мені ввижається, ніби мене всмоктують піски, ніби хтось душить мене. Маю чотири чи п’ять років. Ми з матір’ю на вокзалі. Стоїмо біля віконця каси. Коли надходить наша черга, мати каже: «До В. один квиток туди й назад і один дитячий лише туди…» Не бачу людини, до якої звертається мама, але все чую і тиснуся до неї. Можливо, я й не тиснулася, не знаю, але досі добре пам’ятаю, як кожною клітинкою своєї істоти линула до неї, наче до єдиної гавані, єдиного притулку на світі. Ми в потягу. Кожна станція мені знайома. Їду цією дорогою вже не вперше. Знаю, що на мене чекає. Подумки розлічую, скільки ще часу мені лишається побути з мамою; коротка розлука, яку матимемо, здається мені довгою, мов саме життя. Гадаю, я вже навчилася не плакати, але всередині мене є якийсь спрут, він стискає мені серце, піднімається до горла і робить слину гіркою. Як і багато дітей, я – донька розлучених батьків, котрі, по тому як відійшло кохання, хочуть помститися одне одному. Я – знаряддя помсти. Звичайна історія, коротше кажучи. Надійшла пора мені бути з батьком, але проводжу її не в батька, а в його брата і невістки. Потяг зупиняється: В. … Мені лишається не більш як чверть години життя. Зараз сядемо в коляску, і тоді прилину до матері. Кінь ледь-ледь волочиться, бо вулиця Франс сходить угору і петляє. Ось і останній поворот. Бачу будинок, такий же білий, як і решта, з люстерком на першому поверсі, яке дозволяє непомітно поглянути, хто дзвонить або проходить мимо. Ще можу полічити до двадцяти, бо коляска повинна розвернутися – будинок розташований по лівий бік вулиці. Потім мама щосили обійме мене, а я міцно поцілую її. Вона поїде в цій самій колясці, навіть не вийшовши з неї, а я, стоячи обіч тітки, помахаю їй рукою – лицемірне прощання! – тоді як моє серце шматуватиметься з горя, але знаю, – цього я вже навчилася, – тут не можна виказувати своїх почуттів. Проходжу в дім. Перша кімната, ліворуч – вітальня. Туди ніколи не заходять. Чохли, килими, стіни – усе має один колір. Далі – їдальня. З неї – вихід у дворик; кілька сходинок ведуть із двору в сад. Але в їдальні не бачу нічого, крім великого дзеркала, воно – моя кара, під час обіду завжди сиджу навпроти нього. Щоразу, варто лише мені підвести очі, чую: «Припини дивитися в дзеркало!» Опускаю голову і мовчки жую, але шматок застрягає в моєму горлі. «Їж!» Тиша. Гидка тиша, порушувана лише стукотінням приборів. Дядько і тітка не розмовляють одне з одним. Це не закохані чоловік і дружина, а просто подружжя, і до того ж подружжя без дітей.
Так, почувалася там я нещасною. Пізніше обурювалася і бунтувала, твердо вирішивши влаштувати власне щастя.

ІІ
- Скільки це триватиме? – спитала я лікарів, коли ті запросили мене в кімнатку обіч операційної.
- Місяць, найбільше – пів року.
- А ви не могли б, поки він спить, зробити так, аби не прокинувся?
- Ні, пані.
П’ять хвилин тому я підвелася зі стільця в залі очікування, де була вкупі з нашими найближчими друзями.
Прийшла медична сестра: «Прохають пані Ж.». Я пішла за нею, думаючи: «Це надто швидко. Мені сказали – за пів години, а відтоді, як його повезли, минуло всього хвилин двадцять». Коли я побачила, як до мене підходять чотири лікарі в білих халатах, то наче у відкритій книзі прочитала вирок на їхніх обличчях. Один із них мовчки присунув мені стілець. Я все зрозуміла. Починалася моя страта, а той, хто був засуджений, спав за кілька метрів від мене.
- Він страждатиме?
- Ні, найімовірніше, смерть настане через виснаження.
Я знову спустилася долу. Це був той самий ліфт, і здавалося, що в ньому спускається та сама жінка, але в моїй душі настав кінець світу. Я сказала комусь: «Жодної надії». Мене покликали до телефона, і я почала брехати. Трохи пізніше ввійшла до палати – ти вже був там. Сестра ставила крапельницю до твоєї лівої ноги. Твоє дихання, через носовий зонд, було важке. Але ж усе могло бути інакше: ти лежав би з таким самим блідим і сумним обличчям – обличчям людини, яка просто ще не прокинулася після наркозу, але потім усе було б добре. Саме так я думала в години надії: три страшні дні – і знову все життя перед нами. Три страшні дні минули, за ними стала смерть, а між нами – брехня.
Навіть на тебе сплячого я не наважувалася дивитися з відчаєм, з шалом, який опановував мене. Старалася, аби мій погляд був спокійний, репетирувала перед тобою, – котрий лежав непритомний, – комедію, яку мусила грати віднині, – це все, що мені лишилося в нашому спільному житті. Востаннє ми з тобою обмінялися закоханими поглядами як рівний з рівним тієї хвилини, коли санітар перекладав тебе на каталку.

ІІІ
Це було вісім років тому. Однієї суботи. Стояв холод. У Парижі весна ще не була відчутна, але за містом уже давалася знати, попри похмуре небо і голі дерева.
Ми їхали, орієнтуючись за мапкою, яку дали нам в агенції з продажу нерухомості. Ми чимало поблукали, перш ніж дісталися села і знайшли високу залізну браму. Вона була зачинена. Ми пройшли алеєю, і в глибині саду перед нами відкрився будинок – потворний, вкритий жовтою і червоною фарбою, з ґанком посередині, який стирчав, наче бородавка на носі. Лише дах зі старовинної черепиці був гарний. Літній чоловік косив траву на одній з галявин. Підійшов до нас. Тримався акцентовано прямо, ніби кавалерійський офіцер. Пам’ятаю бездоганно зав’язану краватку, целулоїдний комірець, фетровий капелюх, світлі, трохи глузливі очі. Уважно озираючи нас, він відповідав короткими фразами.
Так, володіння продається. Можемо оглянути його. «Але будинком, – додав він, – я не порядкую. Якщо бажаєте, зараз покличу пані». Пані – це його дружина. Він сходив по неї, вона прийшла, кутаючись у бузкову шаль, з ключами в руках. Вельми чемно привітавшись, запросила нас іти за нею. Ми відчинили віконниці, оглянули будинок, і моя фантазія розпалилася. Краєвид із вікна був вельми романтичний. Метрів за двадцять від будинку протікала річка, навкруги росли дерева. Тиша. А щодо будинку, то він буде такий, яким його зробимо ми. У ньому пануватиме любов.
Садівник чекав біля дверей. Повів нас до парку. Перед кожним деревом зупинявся, погладжуючи рукою стовбур, показував перші бруньки.
- Усі каштани перехворіли, – казав він, – окрім одного, який росте перед будинком; має такі червоні квітки, які освітлюють увесь фасад. Цей дуб – найвизначніший в околиці; погляньте, має абсолютно рівний стовбур; а там, вище, обіч березового гайка, алея кедрів – її посадили на моїй пам’яті: ця думка виникла в одного з попередніх власників; він, до речі, був єдиний, хто бодай щось тямив у деревах і любив їх, а решта, котрі були потому, віддавали перевагу Межеву [1] чи Лазурному берегові. Село треба знати й любити. Ви любите село?
- Так, любимо.
- Тут – усе моє життя, – мовив він. – Але ж я – лише садівник, мене можна позбутися. – Сказав це, дивлячись нам у вічі в захопливій зарозумілості.
З цієї миті я полюбила мосьє Б. У саду, розташованому трьома терасами, він показав нам фруктові дерева, оповів про землю, пальцями розминаючи грудки. Ми оглянули оторочені чебрецем грядки з морквою, салатом, суницею, зарості півоній. По той бік каштанової алеї простягалася розлога занедбана частина парку, поросла чагарником, мохом, плющем. Там було багато вітролому. Потім ми пройшли стежкою, яка тяглася вподовж Уази.
З крутого берега ми помахали матросам на баржі. Мосьє Б. річка не цікавила.
- Тут можна купатися влітку?
Запитання, певне, видалося йому безглуздим.
- Якщо вам не осоружно, купайтеся. Знаходяться любителі, але там повно мазуту і здохлих котів.
На краю однієї галявини мосьє Б. показав нам предмет своєї гордості: дерева, стрижені у формі півнів і якихось птахів.
- Це, скажу вам, шмат роботи! Аби так постригти дерево, потрібні час і вміння. Теперішні садівники не хочуть цього вчитися – забагато мороки.
На наш погляд, це становило вершину штучності – те, що ми щиросердно ненавиділи, але, розчулені, виявили тактовність і висловили свій захват.
Того дня ми більше нічого не оглядали. Залишаючи маєток, зупинилися на згірку. Води Уази поміж іще чорними полями несли з собою відбиття хмар; удалині, майже на лінії обрію, видніла церква, оточена будинками. Видовище було гарне – ми замилувалися ним. Мене опанувало нездоланне бажання щось тобі сказати, але я промовчала, принаймні змовчала, про головне. Ще була не досить упевнена, що очікую дитину, аби ти розділив зі мною цю хистку радість.
Два дні потому ми знову приїхали туди. Вирувала весна. Автівку лишили на тому ж місці. Сонце вже було високо, і, слухаючи тишу полів, ми спостерігали, як воно повільно поглинає імлу і відкриває поміж деревами дах будинку, який ми щойно купили.
Минув час. Народилися діти. Це такий самий вечір, як і решта. Чекаю на тебе. Не лише знаю шум нашої автівки, але за тим, де додаєш швидкості або, навпаки, пригальмовуєш, навіть можу вгадати, який маєш настрій. Лежачи з заплющеними очима, слухаю кожен шерех ночі. Ось і ти. Зупиняєшся, аби замкнути браму, яка більше не скрипить; так і залишаєш її відчиненою, бо ти втомився; під колесами шурхотить галька, світло фар ковзає по зачинених віконницях; ти розмовляєш із собакою, піднімаєшся сходами, знімаєш туфлі, аби не розбудити мене. Заходиш. Ти – тут. Це життя.
Усі в оселі ще сплять, коли прошмигую в сад. Найпрекрасніша, як її називаю – непізнавана, година. Річка виблискує в легкому серпанку, на галявині ще лежить нічна роса, у саду і в розарії крутяться поливні пристрої, садівник збирає овочі, а ми вкупі оглядаємо фруктові дерева – на них вже доспівають плоди. Щоранку приходжу сюди провідати берези й кедри, персикові дерева і фіги, зірвати квіти, які вже розпустилися. Коли прокинешся, оповім тобі, що є нове в нашому саду.

Вереснева ніч. Повертаємося з далекої мандрівки. Ніхто не почув нас, пес не загавкав, він, виражаючи свою радість, мовчки горнеться до нас. Сідаємо на кам’яну огорожу, яка височіє над річкою. Повня заливає світлом будинок і парк, у якому знаємо кожен закуток.
Багато років ми передчували, що наше кохання відкриє перед нами необмежені можливості творити: матимемо дітей, роботу, друзів, дім і, можливо, навіть допоможемо зробити світ ліпшим. Надійшла пора звершень. Ми виявилися захопленими будівничими. Тієї ночі – чи то через те, що поїздка на чужину надала нашим почуттям особливої гостроти, чи то через те, що ніч була така гарна, – ми раптово усвідомили, що наші мрії втілено.

Коли я почула, що ти маєш померти, відразу збагнула, що більше ніколи не повернуся в наш дім. А все-таки одного разу, на твоє прохання, мусила туди поїхати. Мосьє Б., як і вперше, коли ми побачили його, працював: на тій самій галявині згрібав опале листя старого каштана з червоними квітками. Ми обійнялися. Він запитав мене, як почуваєшся ти. Почуваєшся добре. Повернешся, щойно зможеш встати.
Діти погралися. Я приготувала чай, і ми випили його, дивлячись на алею, звідки зазвичай з’являлася твоя автівка. Більше я не бувала в цих краях. Для мене вони втратили свої чари. Те, що ми створили там, житиме без нас. Я несамовито повставала проти дерев, квітів, собаки, птахів і особливо проти речей, які існували далі, – отих стін, меблів, дрібничок, одягу, акуратно розвішеного в шафі. Речі, які не мають власного життя, але довготривалі, брали реванш. Тієї пообідньої години мені здалося справедливим і природним, аби в мить, коли спиниться твій останній подих, тут би розверзлася земля і все поглинула.

IV
Пригадую одну ніч, яку ми провели в саду, де нині ходжу без тебе. Це одне з тих місць, яких уникаю по твоїй смерті.
Була північ. Ми вийшли з театру останніми. Падав сніг. Ми тупали, узявшись за руки. Не хотіли говорити, та й не було в цьому потреби. Ішли без мети, але й без вагань. Вряди-годи повільно і безшумно проїжджали автівки. Мені здавалося, що на вулицях немає мешканців, але, можливо, це наше кохання того вечора відірвало нас од світу. Обіч нас були ніч і небо, а Париж був далеко. З вулиці Вавен ми вийшли до Люксембурзького саду. Ти мовив: «Зайдімо?»
Ми перелізли через огорожу й опинилися в казковому світі. Сніг злітав під нашими ногами. Ми були щасливі й усвідомлювали це. Світла тиха радість, коли людина впевнена, що все може бути лише добре! Ти зняв пальто, і ми сіли на нього. Дивилися одне на одного в темряві. Я бачила твої ясні очі й припорошені снігом вії. Місто було тутечки, за огорожею, воно оточувало нас. Пробила третя година. Чому раптово я подумала про нещастя? Не про те, що воно може спостигнути нас – тоді мені здавалося неймовірним навіть уявити щось подібне, – а про нещастя інших. Саме цієї хвилини одні люди помирали, інші вбивали; руйнувалися родини; плакали діти від самотності; чоловіки й жінки, перебуваючи в ліжках, підсумовували власні біди. Дуже далеко від нас, в Індокитаї, люди мучилися в передсмертній агонії або мучили інших. Відтоді як виникло життя, щосекунди хтось радіє і страждає, народжується і помирає, і так буде завше, допоки існує світ. Ми сиділи завмерлі, заворожені щастям; рука в руці; голова до голови. Один із нас мовив: «Якщо коли-небудь прийде біда, постараймося триматись гідно». Другий відповів: «Обіцяю тобі це».
Ми пішли звідти, коли місто почало прокидатися. Повернувшись додому, навіть не намагалися заснути. Я полюбила цю безсонну ніч, чисту, мов сніг, і таку чудову, що не хочу втратити з неї ані миті.

V
Бувають дні, коли не довіряю собі й постійно мушу бути напоготові. Можу не витримати. Потрібно, аби я безнастанно чимось була зайнята. Працюю, наче мураха. Забороняю собі думати. Маю одну мету: прожити цю годину і так, година за годиною, дістатися тієї години, коли не буду оточена порожнечею. Але інколи біль підкрадається тишком-нишком. Ранок починається добре. Я не вчилася провадити подвійного життя. Думаю, говорю, працюю і заразом уся поглинута тобою. Час від часу переді мною виникає твоє обличчя, трохи розпливчасто, ніби на світлині, знятій не у фокусі. Саме в такі хвилини втрачаю пильність: мій біль – слухняний, як добре видресируваний кінь, і відпускаю вузду. Одна мить – і я в пастці. Ти тут. Чую твій голос, відчуваю твою руку на своєму плечі або чую твої кроки біля дверей. Утрачаю самовладання. Можу лише стиснутися всередині й чекати, коли це мине.
Стою заціпеніла; думка мчить, наче підбитий літак. Брехня: тебе тут немає, ти там, у крижаному небутті. Що сталося? Який звук, запах, яка таємнича асоціація думки привели тебе до мене?
Бажаю позбутися тебе, хоча розумію чудово, що це найжахливіше, але саме такої хвилини мені бракує сил дозволити тобі опанувати мене. Ти або я. Тиша кімнати волає сильніше від найрозпачливішого крику. Хаос у голові, безвільне тіло. Бачу нас у нашому минулому, але де і коли? Моя двійниця відокремлюється од мене і повторює все те, що я робила тоді.

Я ходила з однієї кімнати до іншої у всесвіті будинку, як би ходила Парижем або Нью-Йорком людина, котра довідалася про неминучий кінець світу. Апокаліпсис – твоя смерть. А одночасно я розуміла, що ми житимемо й без тебе.
Проте я зробила все, що мусила. Як могла поводитися так, ніби нічого не трапилося? Уважно розглядала тебе в люстро, як розглядає молода щаслива жінка вранці по весіллі. Ні, на моєму обличчі нічого не можна було прочитати. Горе поставить на ньому свій відбиток пізніше, а наразі воно відбивало недавнє щастя. Я могла бути спокійна: ти ні про що не здогадуєшся. Вираз мого обличчя і моя усмішка не змінилися. Рухи – теж. Я приймала ванну, і ми розмовляли через кімнату. Я заплющувала очі, аби ліпше чути тебе. Ніколи так не слухала тебе й однаково знала, що неминуче настане день, коли твій голос зникне з моєї пам’яті й забуду, як ти говорив: «Гадаєш, тижнів за два зможу прийняти ванну?» Я розмовляла по телефону. Дякувала за квіти, які надіслали тобі. Казала, що операція пройшла вдало, і вкупі з тобою складала відповіді на термінові листи, а тоді друкувала їх на машинці, повернувшись до тебе спиною, аби дати бодай трохи спочиву обличчю. Виписувала чеки – гроші йшли… «У березні повернуся до роботи, – мовив ти й додав: – Я щасливий». Здалося, ніби мене стьобнули нагайкою. Що це – удар кинджалом чи найніжніші пестощі? Я вчиняла зраду щодо тебе з ясним поглядом, який уперше брехав тобі. Вела тебе по краю прірви, а мене віншували. Мені було соромно, але я робила це, бо зненацька виявилося: щось сильніше, щось більш владне за чесність, яка була мені понад усе, спонукало мене так чинити. Авжеж, за місяць поїдемо відпочивати. Шале з дерев’яним балкончиком; знизу – засніжене поле, позаду – ліс і гори, які виблискують під сонцем. Ні, ніколи, цього більше не буде ніколи. Десять разів на день я йшла сказати тобі правду. Пошепки повторювала першу фразу, знала, що зрозумієш усе враз: «Мушу сказати тобі…» або: «Маємо розлуку попереду», або: «Тебе ошукують». Чому, за яким правом від тебе приховують те, що найбільше стосується тебе? Чому потрібно оберігати тебе брехнею від того, що ти зміг би мужньо витримати? Я переконана: ти зустрів би цю новину гідно. І дивився на мене: «Ти займаєшся лише мною, а я почуваюся добре, нічого мені не болить». Я мовчала, задрімавши у тебе в ногах; твоя рука пестила мене, і я, завмерши, уявляла, щó було б, якби сказала тобі все: тебе до кінця не полишала б думка про смерть, але мені було б легше: я могла би плакати у твоїх обіймах, говорити про наше щастя.
Я розглядала твій шов. Він потішав тебе.
- Уявляєш, мені розітнули живота!
Я ненавиділа цей шов, і водночас він зачаровував мене. Там, під моїми губами, за два чи три сантиметри від них, живе рак, який хутко, душе хутко вб’є, подолає тебе, а ти не знаєш цього. Як ти не розгадав моїх думок? Моє обличчя брехало так само вправно, як і твій шов, котрий настільки правдоподібно заживав.
- Дивне почуття – усвідомлювати, що ти розрізаний.
- Ну звісно, адже це твоя перша операція.
- Коли одужаю, покладеш мені голову на груди?
Киваю: «Так». Одначе цього ніколи не буде, мій коханий. Або – коли ти будеш мертвий. І, усміхаючись тобі, я думала саме про це. Хотіла б нічого не знати, хотіла б зупинити те, чого спинити вже неможливо, бо це – саме життя, його рух. Ні, мушу взяти все на себе – це мій обов’язок, якщо смерть, втрата життя – твоя доля.
Ти дивився на мене зі втомленою усмішкою, ледве вловимою, яка вгадується радше в очах, ніж на губах. Твої очі були хворі, з якоюсь вицвілою, жовто-зеленою, мов суха тростина, райдужною оболонкою і білками, які відливали перламутром. Інколи твій погляд ставав відсутнім. Бідний мій, коханий мій! Наші дні текли, як тече Сена, але для тебе кінець дороги був зовсім близький. Землетрус, яка-небудь аварія, зруйнований дах – скільки гарних нагод могли привести нас обох до однієї точки – одночасно позбавити майбутнього!
Часом я підходила до вікна, дивилася на будинки, на перехожих, на автівки, які під’їжджали до хідника, і всюди мені ввижалося: «він мусить померти» – тільки це.
Я лягала біля твоїх ніг, усміхалася тобі, усміхалася щиро, бо була щаслива: ти – поруч, ти – зі мною. Намагалася спинити цю хвилину, перетворити її на острівець у потоці часу, але це не виходило – ні, не виходило. Дорогу в завтра було перекрито – ані лазівки. Як я не старалася, усі мої думки натрапляли на одну й ту саму стіну: глухий кут, дорога веде в нікуди. Ні, вона веде у прірву.
Ти щоразу накидався на їжу, а мені шматок клякнув у горлі.
- М’ясо жорстке, – раз мовив ти за вечерею, – надто свіже.
«Надто свіже» означає: тварину вбито і вона померла зовсім недавно. Мене занудило.

VI
У Парижі рідко дивляться на небо. Щоразу, коли залишаємо місто, небо відкривається нам немовби наново. Спостерігаючи рух місяця і зірок, я завжди відчувала щастя спілкування зі всесвітом, частинкою якого ми є. Якщо ми розставалися, ти призначав мені побачення на одній з зірок, і мені здавалося, що бачу нитку нашого кохання, яскраву рисочку, оксамитову стрілу, вогняний слід, який тягнувся від кожного з нас, аби поєднатися в сузір’ї Оріон.
Часто, милуючись нічним небом, я особливо ясно і розважливо оцінювала свої радощі й прикрощі, особливо чітко усвідомлювала, щó є світ, яке місце посідаємо в ньому, щó є самота і щó є досконале кохання, вірне, «як сонце дню, як місяць ночі, як голубці голуб, магніт залізу, центрові земля» [2], – так говорив Троїл Крессіді.
Багато місяців по твоїй смерті я намагалася не дивитись у небо. Знову повернулася до нього однієї літньої ночі, а саме двадцять восьмого серпня. Вдивлялася в зірки, шукаючи там одну, і відразу знайшла її. Вона рухалася з заходу на схід, самотня і мудра. Була народжена руками й розумом людини та звалася «Місяць ІІ». Наново пов’язала мене з нічним небом. Того вечора я довго не йшла додому, очікуючи її повернення. Мені здавалося, здобула перемогу. Соромилася війни в Алжирі, депортацій і фальшивих процесів; пишалася, що живу в ту добу, коли людина вперше проникла в космос. Але була тут сама, за кількасот метрів від того, що лишилося од тебе. Ніколи не довідаєшся про цей світ, який народжується. Наше життя вже не мало стосунку до тебе. І я не могла відігнати од себе думки, що над найдосконалішою, найбільш мирною ракетою віддала би перевагу відкриттю ліків, які б тебе врятували. Пахнуло розмарином, гавкали пси, з боку дороги до мене долітав шум автівок і веселий сміх пасажирів. Щоразу, коли я стикалася з чужим щастям, ще сильніше відчувала власне фіаско.
Мушу визнати, що я вперше віддалася під владу спогадів; прикликаю їх, прошу допомогти мені жити, знову поринаю у свої думки, ворушу минуле. Подеколи серджуся на тебе за те, що ти помер. Покинув, залишив мене. Через тебе не можу дивитися на сіре небо і листопадові дощі, на останнє золоте листя і чорні голі дерева, які раніше були мені провісниками весни. Уникаю світанків і сутінків, примушую себе дивитися на сонце і на світло місяця. Я була прудкою і легкою, а нині – неповоротка, волочуся, замість мчати вперед. Усе коштує мені більших зусиль.
Більше ніде не шукаю тебе. Але тривалий час ти сам раптово з’являвся звідусюди. Як знайти стежку, вулицю, набережну, де б ми не ходили вкупі? Належало або тікати від них, або лишатися з ними сам на сам. У юрмі людей, на усамітненій лісовій дорозі я бачила тільки тебе. Мій розум повставав супроти цих міражів, але серце шукало їх. Ти був – і тебе не було. А я нескінченно питала себе: як це можливо – не те, що я живу, але як може битися моє серце, якщо твоє зупинилося? Інколи я чула, як говорили, що ти й далі живеш поміж нами. Погоджувалася. Навіщо сперечатись? Але думала, що декому так легше приймати смерть інших. Чи не тішать вони себе надією, що теж не підуть із життя без сліду?
Я надто кохала тебе, аби змиритися з тим, що твоє тіло зникне, зате душа, мовляв, житиме. До того ж, як їх розділити, аби сказати: це його тіло, а це – його душа? Твоя усмішка і твій погляд, твоя хода і твій голос – що це, матерія чи дух? І те, і те – вони неподільні.
Деколи граю в страшну гру: яку частину тебе можна було б відтяти чи спотворити, аби ти не перестав бути тим дивовижним чоловіком, якого я кохала? Де межа, за якою ознакою я б визначила її? Коли б я змогла сказати: більше тебе не впізнаю?
Дехто каже мені, що, коли люди надто добре знають одне одного – це вбиває кохання, що воно потребує таємниці, як зерно – проміння сонця. Одначе леліяти таємницю, плекати її означає визнавати її крихкість. Ні, таємниці бути не повинно, її треба розкрити. Але чим глибше проникаємо в неї, тим більше переконуємося, що вона існує.
Дивлюся, як ти спиш; світ, у якому перебуваєш нині, усмішка в кутиках твоїх губ, трохи тремкі вії, твоє оголене і немічне тіло – це є таємниця.
Плаваю в теплій і прозорій воді. Ти – десь поруч; чекаю, коли з’явишся у прольоті дверей, обвитих гліциніями. Кажеш мені «доброго ранку», знаю, що тобі снилося, з якими думками прокинувся, а одначе ти – таємниця.
Розмовляємо: твій голос, твої думки, слова, якими послуговуєшся, аби висловити їх, для мене найзвичайніші на світі. Кожен із нас може скінчити фразу, яку розпочав інший. А одначе ти – таємниця, і обоє ми – таємниця. В усмішці Джоконди менше таємниці, ніж у твоєму найнезначнішому жесті. Буває – у ті особливі хвилини, які змушують повірити в досконалість світу, – що нам ясно одне про одного. Тоді в мені несподівано з’являється бажання померти – аби лише ця досконалість жила вічно. Але ні, закінчую порахунки з життям єдино під ударами долі, а щастя кличе нас жити. Не знаю, проте, напевне, сягнувши вершини досконалості, більше б ніколи ми не схотіли спуститися на грішну землю. Раз ми були богами, то не забажаємо знову бути смертними.
Щó є кохання? Це джерело, початок джерела; це коли світ стає багатим; це захват; це почуття, неначе ти вперше спіткав диво й одночасно вже знайомий з ним; це повернення до втраченого раю, примирення тіла з духом, відчуття нашої сили й нашої тендітності, прив’язаність до життя і відсутність страху перед смертю, упевненість, непохитна і заразом нестійка, скороминуща, яку щодня потрібно здобувати наново.
Ти був найпрекраснішим, що пов’язувало мене з життям. Ти познайомив мене зі смертю. Коли вона прийде по мене, не матиме надії зустріти там тебе, але мені буде здаватися, що йду знайомою дорогою – адже нею вже пройшов ти.

VII
Знову дивлюся на небо – люблю дивитися на нього. Ані крихітної блакитної смужечки немає на ньому. Брудні понурі хмари тягнуться між дахами, немов розгромлена армія.
Сьогодні сонце, як і щастя, сховане, але воно існує. Шукаю лазурного неба, золотого віку. Мушу віднайти джерела радості. Знову здобути ясноту, вибратися з пітьми, але зберегти твій образ у моєму серці. Намагаюся повернути собі душевну рівновагу, і деколи мені це вдається, але потім вона зникає. Наполягаю далі, сам не знаючи навіщо. Чи це не є одвічний закон світу: або пристосовуйся, або загинеш?
Здатися, опустити руки було б малодушністю. Благаю лише порятунку. Шукаю його також цього ранку, проходячи Люксембурзьким садом, як колись давно, коли я йшла через пустелю. Тоді могла не проганяти спогадів. Десь, за тисячі кілометрів, був ти. Ані твоя відсутність, ані відстань не бентежили мене. Ми були двома голосами фуги, і ніщо не могло цьому завадити. У ній звучали «ти», «я» і те саме «ти», яке не було «ти» плюс «я», – воно лише народжувалося, але потім переросте і поглине нас обох.
Жоден краєвид не дає такої свободи уяві, як пустеля. Дерево на узбіччі дороги, пташина пара в небі говорять нам про життя більше за найквітучішу долину. Я розмовляла з тобою, або ми мовчки їхали верхи. Коли мої мрії розвіювалися і ти зникав, я не відчувала жодного смутку. Ти є, ми вже зустріли одне одного – яке значення мають усі інші речі? Ми ще не вкупі, усе попереду.
Я вершила свою долю і сама їй підкорилася. Вірила у свою силу і була вища за почуття. Уважала себе ясною і розсудливою, готовою до будь-яких випадковостей. Була переконана, що перебуваю поза цим колом – «щастя-нещастя». Не знала, що саме щастя давало мені цю впевненість. Вдихала його так само природно, як повітря.

VIII
Санітар прийшов по нього. Переклав його з ліжка на каталку. Ми поглянули одне на одного. Мені не дозволили супроводжувати його. Я лишилася стояти на порозі. Санітар затуляв його від мене. Я чула кроки санітара, чула, як шурхотіла колесами каталка, і мені здавалося, що вони ніколи не досягнуть кінця цього довгого коридору, який сяяв чистотою.

Либонь, саме тоді я розсталася з тобою навіки. Хвилини, коли дивилася на тебе, обкутаного ковдрою, були останніми хвилинами мого щастя. Менш ніж за годину знову побачила тебе. Ти спав, твоє волосся скуйовдилося, обличчя було бліде. Чим визначають час? Боєм годинника на вежі, який сповіщає, що минула ще година, чи тими подіями, які вмістила ця година? Світ перевернувся. Тисячі років відокремлювали тебе, котрий лежав зараз переді мною, од тебе, яким ти був годину тому. Ти спав, а я однаково не насмілювалася подивитись на тебе і лише крадькома кидала швидкі погляди. Заціпеніла, сиділа поруч; сестри й лікарі сновигали повз мене, були зайняті своєю справою, а я бажала твоєї смерті. Нехай вона буде швидка, як блискавка чи як злодій. Невже це – теж кохання? Бути готовою пожертвувати всім заради твого життя, а за годину бажати тобі смерті? Адже я лише тепер благала лікарів, аби вони не дали тобі прокинутися. Де ж тоді добро і де зло?

Ніч тяглася без кінця-краю. Я лежала на ліжку, скерувавши погляд у стелю. Туди відкидала свою невідступну думку.

Він помре. Помре.
Я так розпачливо боролася з цією думкою, що все мені боліло; відкидала її, вона розбивала мене, душила, валила. Я змирялася з нею, вбивала її собі в голову і в тіло та з нею поринала в надра землі. Так, він помре. Зотліє. Ось що потрібно знати, ось що потрібно розуміти. Може, мені стане легше, якщо відвернуся? Стіна біла, на ній ще нічого не написано. Чиста сторінка. Я б хотіла сторінку чисту, як учора. Хотіла б повернути добу назад. Подумки починала все спочатку. Тебе повинні прооперувати. Ми в кімнаті самі. За вікном неквапливо тупає садівник. Лежимо поруч на твоєму ліжку. Правою рукою тримаєш мою ліву руку. Роз’єднуємо їх лише тоді, коли треба перевернути сторінки наших книжок. Як спокійно! Інколи дрімаєш, схиливши голову до мене. Б’є третя, нам залишається дві години.
- Не приходь до мене, коли спатиму після наркозу, не хочу, в цей час люди мають такий негарний вигляд! Не прийдеш? Обіцяй мені!
- Ні, буду обіч тебе, але не будеш негарним. Дивлюся-бо на тебе, коли спиш.
- Це інша річ.
- Добре, обіцяю тобі.

Прийшов санітар і повіз тебе. Я впорядкувала кімнату. Відчинила настіж вікно. Небо було низьке і важке, мов грифельна дошка. Я пройшла до зали очікування. Мене покликали. Укупі з медичною сестрою піднялася ліфтом. Сестра відчинила двері та ввела мене в кімнатку, де я побачила лише кілька стільців. Почула кроки – увійшли чотири лікарі. Один із них підсунув мені стілець. Вони мовчали. Я поглянула на них. Котрий з них заговорив? Котрий подивився мені просто в очі? Бувають хвилини, коли потрібно запобігти долі, зупинити час. Більше немає білих стін. У кожному закапелку, на облупленій фарбі, на лампі, на смужці світла, яка просочувалася крізь горішню щілину дверей, – усюди було написано: «він помре».
Ти був поруч мене, але вже в недоступному мені світі. Ти спав. Віднині ти спав приречений, а я була спільницею ката. Мені розповідали, що на бійнях є тварини, які супроводжують своїх родичів до місця страти. Хоча їх не вбивають. Маю зробити те саме?
До ранку я могла розпачувати, несамовито сперечатися сама з собою, вагатися. Але світання було все ближче. Я мусила постати перед тобою зі спокійним обличчям. Завжди знала, що важливі рішення ухвалюються за кілька секунд. Мені потрібно було обрати: чи будеш ти щасливий, чи твоє щастя враз урветься. І вирішила: зробити все, що мені до снаги, аби жодне страждання, жоден страх не мучили тебе. Більше не могла нічого. Хотіла, аби ти не втратив того відчуття радості, яке ми пізнали. Потім думатиму, чи правильно я вчинила. Не маялася між почуттям і розумом. Нещастя увійшло в моє життя. Усі події, усі переживання проходили крізь нього. Воно змінило мене. Можливо, надійде час, коли знову зможу, як раніше, думати: щастя і нещастя в житті завше йдуть обіруч, і мусимо бути готові до зустрічі з ними. Чи не в цьому полягає мудрість?

Він проспав усю ніч і увесь ранок. Інколи ненадовго опритомнював. Дивився на мене, хоча не знаю, чи бачив, і знову впадав у забуття.

Твій перший погляд. Він спливав з якогось іншого світу, звідки хотів утекти, і чіплявся за мій погляд. Почалася моя зрада: «Усе добре».
Ти усміхнувся, зімкнув вії й торкнувся моєї руки. Від цієї хвилини, усупереч моєму очікуванню, мені було добре тільки біля тебе. Пітьма навколо нас посилювалася, але те, що ти був зі мною, – зовні не змінившись, нічого не знаючи, – заспокоювало мене. Ти, сам того не підозрюючи, допомагав мені – твоє щастя змушувало мене прикидатися. Я не могла забутися ні на секунду, заплющити очі на все. Жила подвійним життям. Мені казали, що дуже велике горе породжує нечутливість. Це брехня: ніколи доти я не брала так близько до серця всього, з чим мені випадало стикатися.
Того вечора я пішла додому. Мене зустрів дитячий сміх. Удар чекає на ці безневинні істоти. Тут я теж безсила. Круглий стіл, за яким є твоє порожнє місце. Наше ліжко. Помреш на ньому? А втім, чи не однаково де? Жахливо те, що мусиш померти. Залишуся сама – про це я ще не подумала. Самота: ти не бачиш нікого і ніхто не бачить тебе. Я повернулася до клініки. Ти очікував мене. Ще живеш і завтра, можливо, житимеш також, і наш перший погляд буде призначений тільки одне одному. Страшне слово спало мені на гадку: «користуватися». Я чула, як воно прозвучало вперше. Користуватися останніми сонячними променями, користуватися тим, що нам іще лишилося. Яке потворне це слово – пожадливе і скнаре.
Я дочекалася, поки ти заснеш, а тоді – уперше – впала скошеною і провалилася в сон.
Другого дня прокинулася дуже рано. Прислухалася до твого подиху. Настане день, коли не почую його. Я не хотіла, аби мене затягла трясовина. «Він помре, помре, – твердила собі, – завтра чи за два тижні, він приречений, треба це усвідомлювати. Не тішитися надією. Знати. Потім забути, що знаєш, і жити, як звичайно. Не зупинятися – вставати, приймати душ, чистити зуби, відправляти дітей до школи».
Коли ти прокинувся, усе стало набагато простішим: ми були удвох. Я не хотіла думати, чи надовго. Секунди здалися мені годинами, дні – секундами. Наше життя – що воно для вічності? Мить. Одна мить. Усі людські життя – від печерного пращура – скуті в єдиний ланцюг, створили історію людства. Ти помреш хутко, я помру трохи пізніше. Станемо однією ланкою ланцюга.

ІХ
На п’ятий день після операції, уранці, увійшов санітар і запропонував тобі походити. Ти насилу підвівся, я наділа на тебе твої домашні капці. Ти здавався неймовірно високим – піжама висіла на тобі, як на вішаку. Санітар підтримував тебе з одного боку, а я підтримала з другого. Чи знав він що-небудь? Чи знав, що мені все відомо? Я не хотіла мати спільником нікого.
Спершу ми підійшли до вікна, аби поглянути на сад.
- Як добре буде, коли повернемося на село, – мовив ти.
Я вмовляла тебе знову лягти, бо здогадувалася, щó збираєшся зробити, а так і сталося. Ти пішов у ванну, до люстра. Багато б я віддала за те, аби світло тебе ошукало! Ти пильно поглянув на себе, звичним жестом поправив волосся. Голова ледве нахилена вперед, уважний погляд. Я випередила тебе:
- Не можна сказати, що маєш гарний вигляд.
- Так, не можна.
- Це тому, що стоїш. Коли ляжеш, дам тобі своє люстерко, і побачиш: у ліжку маєш рум’янець.
Це була правда. Коли ти лежав, кров припливала до твого обличчя, і ти мав непоганий вигляд, лише очі, дуже тьмяні, непокоїли мене.
Ти знову ліг.
Я дивилася на тебе, як п’ятнадцять років тому, коли наше кохання тільки народжувалося і ми пізнавали одне одного. Так, це був погляд першовідкривачки; мені здавалося, ніби бачу тебе вперше в житті. Наші жести, найпростіші, найзвичайніші та водночас найбільш інтимні й прекрасні, – усе схвилювалося в моїй пам’яті, вже забарвлене цим «більше ніколи». Я знала, що воно вже належить минулому. Більше ніколи ти не підкинеш дровини у вогонь і не посадиш дітей на плечі. Щоправда, я ще не могла бачити, як перегортаєш сторінки книжки, торкаєшся моєї руки, пишеш листа. Одначе майже всі твої рухи вже виказували хворобу, на них лежав її відбиток: ти ходив повільно, трохи нахилившись уперед, голився у два чи три підходи, сідав у ліжку обережно, спираючись на руки.
О кохання моє! Невже смерть настільки близька нині, що непомітно для тебе наклала свою печать на кожен твій рух? Ні, звичайно, ні; це так мені здається, бо знаю все. Увечері подивилася, як ти спиш: твоє обличчя було нерухоме, але я бачила, як пульсує жилка в тебе на шиї. А потім воно буде таке саме? Сьогодні ти ще живеш. Цей день виграно. Як вона приходить, смерть? За якими ознаками впізнáю, що вона наближається? Я силувалася вловити їх, але ж уперше в житті стикалася зі смертю. Чи помічу її наближення? Ти був мій сфінкс, але навіть не підозрював, яку загадку загадав мені. Не здогадувався про це, але я намагалася дістати відповідь од тебе. Зачудовано дивилася, як їси, і не могла збагнути, чи була то мужність, хочу сказати, чи змушував ти себе їсти, аби хутчіше одужати, боячись слабкості, яку, можливо, відчував, чи твоя молодість навіть на порозі смерті перетворювала тебе на молодого голодного вовка.

Я не знала, чи вийдеш ти з клініки живим. Часто, дивлячись на білі стіни, які ненавиділа, я думала: невже саме тут нас спостигне твоя смерть? Ні, тобі ставало ліпше, і одного ранку нам оголосили, що можемо повернутися додому.
Я зібрала валізу. Погода була дивовижна, і кілька хвилин ми постояли біля вікна. Не належу до числа жінок-тонкослізок. Кімната знову стала безликою, якою була того дня, коли ми приїхали сюди, і лише троянда, відцвітаючи, доживала свого віку в скляночці для полоскання зубів. Міг увійти наступний хворий. Так, це була фатальна для нас кімната… Я хотіла, аби ти поспав перед від’їздом, але ти був повен планів, попрохав мене знову розповісти тобі про будинок у горах, у якому оселимося скоро.
Він стоятиме на узліссі, фасадом до сонця на сході. Не зможеш ходити на лижах, але візьмемо напрокат сани й закутаємося в хутряну опону, від якої трохи пахне конем. Гулятимемо під засніженими деревами й приручимо блакитних вивірок. Будемо снідати, обідати й вечеряти на дерев’яному балкончику і вечорами спостерігати, як захід сонця осяває вечірнє небо й одночасно запалюються вогні в селі. Їстимеш по шість разів на день і прийматимеш сонячні ванни.
Ти сів на ліжко, і я допомогла тобі вдягтися. Ти надів той самий костюм, у якому був, коли ми приїхали сюди. Брюки спадали на стегна, а між твоєю шиєю і коміром сорочки я могла просунути три пальці.
Дивилася, як ідеш коридором. Ти вийшов на ґанок і зупинився там на хвилину. Глибоко зітхнув і примружив очі під яскравим промінням сонця. Я подумала, що так виходить бик на сцену. Нас було четверо в автівці. Ти сидів спереду, я перебувала ззаду. Збоку бачила твій профіль. Який гарний був Париж – зухвалий і ласкавий. Я намагалася дивитись на все твоїми очима і зрозуміти твою втомлену радість, але мій погляд притягувала єдино твоя шия – поросла волоссям і тонка, наче молода берізка. Вона була така сама, коли ти мав двадцять років. Тоді, якщо бував незадоволений собою, ти йшов уперед один і стьобав високу траву гілкою, підібраною край стежки. Потім раптово повертався до мене, обіймав мене за плечі, і ми починали реготати. Але не дай Боже, аби я засміялася хоч на хвилину раніше, – ти б закрився равликом. Нині все це далеке, ми – на іншому кінці шляху.
Ти поклав руку на спинку сидіння і поворушив кистю, аби я погладила її. Який ти був худий і блідий!
Париж. Париж! Куди йдуть люди? Чому отак поспішають? Я спостерігала несамовитий танець пішоходів і автівок; як вони, не марнуючи ані секунди, рухаються вперед у такт червоному і зеленому сигналам світлофора? Жодної уяви. Головне – бути дисциплінованим; і годі. Цей пішохід, можливо, помре увечері, або в ньому кублиться якась хвороба, про котру він не підозрює. Яка різниця! Смерть завжди стоїть біля наших дверей. Головне – не думати про неї. Забути. Дивитись, як тече Сена і сонце виграє на мостах, стояти там, споглядати й не думати – не думати ані про щастя, ані про нещастя, ані про минуле, ані про майбутнє. Жити лише цією хвилиною.
Це була наша остання поїздка, твій прощальний візит у ті місця, які ми любили. Більше ніколи не пройдемо Парижем укупі, ніколи не переживатимемо того почуття, що тут ми в себе вдома, почуття, якого часто зазнавали, перетинаючи вулицю Бак або площу Сен-Мішель, де проїхали того вечора. Я пригадала численні сонячні ранки, коли ми йшли тією самою дорогою, тільки у зворотному напрямку. Виходили з вулиці Бонапарта до Сени та щоразу з тими самими захватом і гордістю милувалися її чудовими набережними. Яку барву тут має небо? Блакитну, білу, сіру, золотаву? Воно містило всі кольори потроху, а ще – м’який серпанок, атласне сяйво якого надавало цьому кам’яному пейзажеві, аркам мосту і вигинам річки вишуканості, що викликала почуття глибокого шанування розуму і таланту людини.
Ми проходили набережними до Трокадеро і подеколи, якщо нікуди не поспішали, зупинялися помилуватись чудовим краєвидом, який відкривався звідти, щоправда ненадовго – бо так улаштоване життя: Парижем ходять для того, аби перебратися з одного місця в інше, а не блукають просто так – дивлячись навсібіч, засунувши руки в кишені. Щороку ми присягалися одне одному, що для цих прогулянок вихоплюватимемо час, який так несправедливо називають утраченим, але паризьке життя втягувало нас у свій вир, і довгі піші прогулянки ставали подією ледве не рідкіснішою за далекі подорожі. Цей нелюдський ритм міста інколи розлучав нас на багато днів. Ми не бачилися, не мали часу поговорити. Виходили, приходили, розмовляли по телефону, спали. На якийсь період зв’язок урвався, ми жили неповним життям, але знали, що настане неділя, будемо разом і тоді розповімо одне одному все, що приніс нам цей нескінченний тиждень, що ми думали про себе, що чули, що помітили одне в одному, хоча, здавалося, так були поглинуті своїми справами, що не звертали уваги одне на одного. Мені подобалося, коли ти хвалив мій новий джемпер, про який не сказав ані слова того ранку, коли я наділа його вперше, так само, як тобі було приємно, коли я говорила, що японська краватка набагато більш підхожа до білої сорочки, ніж до сірої. Усе, що накопичувалося в нас за тиждень, вихлюпувалося назовні, і ми сміялися з пісеньки Жульєтт Ґреко «Ненавиджу неділі».
Ми віднаходили одне одного після перегонів. Ці зустрічі збагачували нас. Більше їх не буде. Матимеш єдину зустріч, – я добре це знала, – зустріч зі смертю. Вишукувала ознаки її наближення на твоєму обличчі – у тебе трохи запали щоки або ти морщився від болю – і казала собі: «Ось вона». А якщо ти почувався добре і мав чудовий настрій, я думала, що це, можливо, те саме поліпшення, котре, як чула, настає перед смертю. Оскільки нічим не могла тобі зарадити, мала тільки один вихід – змусити себе не думати. Залишатися з тобою до твого останнього подиху… Ти був зі мною в автівці, я відчувала тепло твого тіла. Через місяць я б, напевне, віддала все на світі за ці хвилини, які тоді здавалися мені пеклом.
Ти схотів піднятися сходами сам. Я йшла назирці. Знала: піднімаєшся додому востаннє. Зазвичай перестрибував через сходинки, безшумно, пантерою, і тиша, яка наставала ввечері за стуком дверей під’їзду, повідомляла мене про твоє повернення. Секунду потому ключ повертався в замковій дірці наших дверей.
Того дня я йшла позаду, готова підтримати тебе, якщо знесилишся. Лише благала, аби ніхто з сусідів не трапився нам за той нескінченний час, поки ти долав сходи. Аби ніхто не побачив твого обличчя – схудлого, землистого, вкритого крапельками поту: його то відкривала, то закривала мені спіраль сходів, за поручень яких ти чіплявся. Бачила, як важко дихаєш, як виграють жовна на твоїх вилицях. Ми піднімалися на вавилонську вежу. Ніколи ці сходи не видавалися мені такими довгими, наче провадили на край світу. Та коли піднімемося, муситимемо діставатися іншого краю світу, і так до кінця, а тоді знову піду сама.
Ти сів на перший-ліпший стілець. Голова опущена, погляд уперіщений у коліна, де відпочивали твої руки. Обоє ми враз побачили, що обручка стала тобі великою, і ти надів її глибше, потерши об брюки.
Наша спальня становила суцільний квітник, але квіти вже не тішили мене. Я знала, що скоро вони з’являться тут оберемками, вінками, букетами. Станеш ранньою смертю, засипаною квітами.
І все-таки ти повернувся додому, куди я приходила щовечора втрачати й віднаходити мужність, надівати сукню або англійський костюм, який би приніс тобі задоволення.
Згасав день. Я зсунула штори. Лягла обіч тебе і вдала, що дрімаю. Ти читав. Я жила на самоті з чудовиськом. Щó є рак? Тверда маса. Я намагалася пригадати наукові фільми, які переглядала колись. Уявляла собі оте інтенсивне життя клітин, їхнє невловиме зростання.
Вони виграють усі битви. І все це здійснюється майже на моїх очах, під шаром твоєї шкіри, гладенької й безпечної на вигляд. У вечірній тиші я немов чула, як працює ота підла фабрика, без перерви, усі двадцять чотири години на добу, і тим ліпше і швидше, чим гарніша і молодша сировина, яку вона поглинає. Ти нічого не знаєш, я нічому не можу запобігти… Дивилася на тебе, а в цей час у тобі безшумно розросталася твоя смерть.

Х
Пригадую, як ми чатували на перші рухи наших дітей. Тоді я носила в собі зародок життя, як нині ти носиш у собі зародок смерті.
Зимовий світанок. Я спала між тобою і нашою дитиною. Яке блаженство тіла і розуму! Я була стійкою посудинкою в світі, зовні нерухомою не через інертність, а тому, що взаємодія сил, центр яких, мені здавалося, в цю хвилину я становила, була досконалою. Усе гармонійне. Нещастя і смерть – це щось далеке, приглушене, і якщо навіть настане день, коли вони спостигнуть нас, то однаково ніколи не зможуть порушити гармонії цього дня.
Невдовзі на землі стало на один подих більше. Я трішки розплющувала очі – аби переконатися, що не сплю. У цьому тільці, у цих м’яких лініях, які вже зачаровували мене, усе було наперед зумовлене. Нам до снаги допомогти або завадити розвиткові цієї нової людини, зробити так, аби вона якнайшвидше стала свідомою, не більше. Але життя – не рівна доріжка, боротьба неминуча. Який він: з числа тих, хто загартовується у труднощах, чи з тих, хто виявляється переможеним ще до боротьби? І це теж зумовлене долею? Сьогодні знаю, що я безсила перед поглядом дитини, пригніченої тугою, і перед поглядом чоловіка, в якому лише довіра і який не здогадується про обман.
Повертаюся у своє дитинство і згадую, як я прагнула щастя, згадую передчуття, що маю щасливе життя попереду і що певною мірою відповідальна за власне щастя. Згадую довгий, похмурий і холодний час, коли замкнена, позбавлена дитячої безпосередності, я постійно була сумна і соромилася свого суму; хотіла одужати від нього, як від хвороби, і радість, яка інколи випадала на мою долю, здавалася мені справедливою і прекрасною. Пізніше я зрозуміла, що наша доля значною мірою залежить від того, як уявляємо щастя, адже щастя – це не лише духовний і фізичний добробут.
І донині, попри все, я б хотіла віднайти щастя. Уявляю його як вірність самій собі, а отже, і тобі; прикликаю диво: одного разу прокинутися щасливою, без відчуття душевного тягаря. Знаю: земля здригнулася, на її тілі виникла рана, нанесена на мапу моєї нової географії; я змирилася з нею, але хочу, аби вона припинила кровоточити.
Мені ще тяжко жити теперішнім – рідко входжу в нього без зусилля. Говорячи про смерть, ми думали, що найжахливіше – пережити близьку людину: тепер я не впевнена, що це так, намагаюся знайти істину і щодня доходжу іншого висновку. Коли весняне повітря хапає мене за горло, коли бачу наших дітей, щоразу, коли стикаюся з красою життя і, забувши про тебе, насолоджуюся нею кілька секунд – бо ненадовго залишаєш мене, – думаю, що серед нас двох ти є жертва. Та коли горе охоплює мене, я, жалюгідна і пригнічена ним, думаю, що ми мали рацію, що померти – це зовсім не найстрашніше. Безнастанно суперечу собі. І хочу, і не хочу більше страждати через те, що ти пішов. Коли горе стає взагалі нелюдським, коли воно здається мені безмежним, жадаю заспокоєння, але щойно даєш короткий передих на мить, боюся втратити зв’язок із тобою, боюся, що заради хисткої погідності й любові до життя, яка опановує мене попри мою волю, з пам’яті зникнуть наші останні дні й останні погляди. І так без відпочинку, без зупинки коливаюся від однієї точки до іншої, а тоді знаходжу нестійку рівновагу.
Так довго триватиме. Я готова до цього. Але іноді відчуваю величезну втому, мене охоплює страшенна спокуса: здатися, роззброїтися. У такі хвилини люблю землю, і змога заспокоїтися в ній – заснути бабаком або заклякнути статуєю – не лякає мене. Тоді забуваю про тління, хоча думка про нього подеколи невідступно переслідує мене: уявляю його природним розпадом тканини, у якому немає нічого страшного.
Наступного дня після повернення з клініки ти прокинувся пізно. Сказав мені: «О, як я втомився!» Я відповіла, що це цілком зрозуміло, підніматися сходами було надто важко, і тепер мусиш якнайбільше відпочивати. Ми лежали на ліжку нерухомо і лише вряди-годи перекидалися словами. Кожен поринув у власні думки. Мені здавалося, що вони витали над нашими головами, ніби кучері диму, – ті, які піднялися вгору, трішки торкаються один одного, але не змішуються, лишаючись кожен сам по собі.
Ми слухали твоє улюблене анданте. Лише музика може так хвилювати, умиротворяти й наповнювати душу тугою, тривожити й заспокоювати. Вона допомогла мені того дня опанувати себе. Повернула ударам мого серця ритмічність, яку порушила твоя коротка фраза: «О як я стомився!»
Єдино не втрачати самовладання: це ще не та втома, про яку сказав лікар; це просто виснага через сходи; скоро в тебе з’явиться рум’янець, попросиш їсти, можливо, посидиш на ліжку. Ще один день буде відвойовано у вічності. Але не можна будувати таких далеких планів; треба думати про те, що буде по обіді, без заглиблення далі, без вимагання більшого, або, навпаки, дивитися на світ із величезної висоти, як ця музика, котру я чула і котра говорила мені, що все на світі перебуває в неперервному русі, усе змінюється і що ніжність або кохання не повинні відходити зі смертю. Одначе заледве я бодай трохи заспокоювала себе, як уся моя істота повставала проти цього. Так було б надто легко. Я – тут, здорова, сильна, побачу літо, побачу, як ростимуть наші діти. Якою постану перед обличчям смерті? Правду кажучи, того єдиного разу, коли моє життя було в небезпеці, мені те не видалося жахливим, але тоді небезпека лише загрожувала мені – я не була приречена, отже, просто гралася з вогнем, часом мені було моторошно, але це все, не більше. Одначе що легше: змиритися з думкою, що сам помреш, чи з думкою, що помре дорога тобі людина? Не знаю. Те, що відбувалося цього разу, ні з чим не можна було порівняти. Якби я знала, що маєш бодай однісінький шанс урятуватися, ми б говорили з тобою про нього, випробували б неможливе і – хтозна – раптом би виграли? «Жодної надії», – мовили лікарі, і я зрозуміла, що це так. Досить було зазирнути в студентський підручник медицини, аби переконатися в цьому. А якби лікарі приховали правду також від мене, якби, як і ти, я нічого не знала? Ні, вони вчинили слушно… Між незнанням і найгіркішою правдою завжди оберу останню. Звичайно, це було нелогічно. Я боронила своє право знати правду, а тебе позбавляла його. Знищувала нашу рівність, прийнявши роль покровительки. Так, хотіла бачити тебе щасливим, для мене твоє щастя було понад усе, і коли ти говорив мені: «Я щасливий» – усі недомовки, уся брехня ставили мені солодкими, наче мед; я би змусила брехати цілий світ заради усмішки, яку ти подарував мене тоді, – тієї мимолітної усмішки, яку я хотіла вхопити рукою, притиснути до грудей, усмішки, яка є зі мною донині.
Я знала: якби тобі дали обирати між тим чудовим, але коротким життям і життям довгим, але пересічним, ти б не вагався. Але чому такий вибір? Напевне, усі люди поділяються на дві категорії, і ти належиш до числа тих, хто проходить життя хутко, мов падуча зоря в літньому небі!

ХІ
«Падіння Ікара» Брейґеля [3], сповнене сонця, – це самé вираження самоти, породженої не егоїзмом, а байдужістю, яка роз’єднує людей. Звичайно, він має рацію, той орач, який однаково веде свою борозну, тоді як Ікар гине. Потрібно, аби життя тривало, аби зерно було посіяне чи зібране, попри те, що над кимось нависла смерть. А все-таки хочеться, аби він кинув свій плуг і побіг на допомогу ближньому. Чи ні – певне, помиляюся: звичайно, він не знає, що людина в біді. Так само не має цього знання, як не мають море і небо, пагорби й скелі. Ікар помирає не тому, що його покинули, а тому, що люди не знають про те, що він гине. Кожен із нас нагадує цього орача. Щоразу, вийшовши з дому, проходимо повз людський розпач або страждання, про які навіть не підозрюємо. Не помічаємо ані благальних поглядів, ані болю душі або тіла. Я далека від свого ближнього. Якби справді була близька до нього, то завжди неодмінно б кидалася на допомогу, забувши про свої справи.
Ми стали Ікаром. Там, за вікнами, усе йшло своєю колією. Я відсувала штору і спостерігала нашу вулицю і наше подвір’я у їхньому звичному житті, але вже бачила його в іншому світлі. Усе змінилося, усе я сприймала не так, як раніше. Голоси на вулиці дивували мене, ніби вперше їх чула, сміх долинав до мене наче з іншого світу, і скреготіння сміттєвих баків, які щодня тягли хідником, здавалося мені приготуванням до страти. Засуджений на смерть щодня на світанку слухає, чи не споруджують гільйотини. Але на зорі ти міцно спав, а я прокинувшись, переживала годину моєї найбільшої слабкості. Відчай через те, що є, відчай через те, що буде. Не могла ні задрімати, ані наважитися полишити наше ліжко. Єдиною моєю втіхою було твоє волосся, яке я розрізняла на білій подушці, і твоє тіло, яке – знала – було поруч. Відчувала твоє тепло. Відчувала його також у ранок твоєї смерті. Ти спокійно спав, а в цей час хвороба готувалася до останньої атаки. Коли я зачинила двері нашої спальні, то не підозрювала, що тільки-но бачила тебе востаннє. Близько опівдня про тебе вже говоритимуть у минулому часі. Він кохав, хотів, працював, лякався. Минулий час – час смерті. Я не знала, хто – чи лікарі, чи друзі, які з’їхалися, чи я сама вжила його вперше. Можливо – я. Щоразу, коли чую, як діти повторюють дієслово «бути» в усіх часах, думаю про той фатальний ранок, який провів мені остаточну межу минулого і теперішнього. Він був – це означає, що його більше ніколи не буде. Усе скінчено. Крапка. Ви можете битися головою об стіну, волати, кам’яніти, поводитися так, ніби нічого не сталося, рвати волосся на собі, благати, обурюватися, погоджуватися – нічого не зміните: він був, себто більше його немає. Нині цілий світ і ви самі маєте право і навіть мусите говорити про нього в минулому часі. Ви лише тепер почали вживати цей час біля його імені, але віднині це буде його єдиний час.
Більше немає потреби говорити пошепки, аби не потривожити твого сну. Почалося життя без тебе. Я була сама. Певно, ще не знала, наскільки це нестерпно – не бути самою, ні, а більше не бути з тобою. Відколи побачила тебе сплячого на каталці в клініці, усіма моїми вчинками керувала однісінька думка: тільки б він не страждав, тільки б ні про що не довідався. Мою місію скінчено, я виконала її без слави. Ти, у кого яснота була однією з найліпших рис, постав перед смертю, мов дитина.
Ти був прекрасний. Випромінював своє останнє сяйво; завтра вже будеш іншим. Так, я знала, що тебе вже немає в цьому тілі, але якась сила притягала мене до нього. Я ще не могла дивитися на тебе, не могла тримати твоєї руки або гладити твого обличчя. Завтра не можна буде навіть цього. Завтра перебуватимеш у труні. Схований довіку. Я думала: зовсім сам. За два дні їхатиму позаду тебе, а за три дні розлучимося назавжди. І двадцяти днів не минуло відтоді, як ми були щасливі, та ось усе скінчено.
Я повторювала собі: «Він помер, помер, ти помер». Потребувала сама негайно вимовити ці слова, аби пройнятися ними навік, аби не лишати шпарини для втечі, інакше б схотіла відвернутися, заперечувати, а заперечення тільки завело б мене у глухий кут. Тисячі голок жалили мене зсередини – я була суцільним воланням.
Бажала, аби моє тіло не зрадило мені, аби прийшло на допомогу. Чіплялася за край прірви. Змушувала себе дивитися в порожнечу. Смерть мала твоє обличчя, і тому я дивилася на неї пильно, ледве не милувалася нею. Важко уявити прощання з покійником: якщо ти сам не пережив його, ніщо не допоможе збагнути цього. Думка зупиняється, коли досягає межі жаху: саме тут усе починається.
Сьогодні ще не можу розплести ниток життя. Але і плющ, і дерево спадають мені на гадку, коли намагаюся усвідомити твою смерть; вона подібна до первородного гріха, планетарної катастрофи, яка порушила закони всесвітнього тяжіння. Даремно намагаюся знайти куточок, де б я почувалася на своєму місці.
Змирилася з тим, що тебе немає. Більше не прокидаюся через те, що кожного ранку якийсь свердлик точить мені мозок чи пронизлива сирена вдирається в мій сон, аби дедалі знову оголосити мені, що ти помер. Я наново почала думати про погоду, про книжку, яку прочитала, про справи, які треба зробити сьогодні. Багато місяців уявляла, що тільки-но зможу зацікавлено говорити про щось інше, крім тебе, думати про щось інше, а не про тебе, то буду сливе врятована.
Можливо, це вже сталося? Не знаю. Минуле не відпускає мене – звітую перед ним за все. А життя кличе мене до себе. Знаю це, хочу цього, але якось особливо ясно відчуваю прозу днів, те зусилля, якого мушу докласти, аби знову повернутися до життя всупереч серцю, яке жадає самоти. І постійно перебуваю під владою якогось шалу. Виходячи увечері, лишаю лампу запаленою. Коли повертаюся, бачу її світло за фіранкою та усміхаюся власній хитрості, наївній, бо, щойно відчиняю двері, упритул стикаюся з самотою. Відчиняю і зачиняю настінні шафи, переставляю флакони, повертаю крани, але нічого не чую, крім тиші твоєї відсутності. Слухаю її: вона не лякає мене – зачаровує. Не хочу порушувати її. Надійде сон; він приходив до мене вже сотні ночей, коли я слухала твою відсутність.
Бувають дні, коли пропадаєш від мене. Невже були щастя і врода? І ми всотували їх щогодини? Такими днями не можу зосередитися ні на чому: думка перестрибує минуле, силується обійти підводне каміння, стає безтілесною. Тоді мені лишаються єдино мрія і попіл; те, що було, зникає, і бачу, звідки беруть початок ця сумнозвісна ідеалізація, ці оздоблені спомини, які поступово спрощують і заступають істину, ця зрада, яка дається тим легшою, що тебе немає і нíкому заперечити солодкий образ, який створює уява. Досягаю хибного спокою, але віддаляюся од достеменної мудрості, яка полягає в палахтінні, здатності мислити, ясноті розуму. Прикликаю твій образ і кидаюся в минуле, аби не втратити тебе. Сама в нашій спальні, подовгу не можу відірвати погляду од твоїх улюблених куточків, од речей, які були тобі цінні, шукаю твого сліду, витягаю тебе з пітьми, і поступово повертаєшся. Відправною точкою мені завжди слугує один спогад: яскрава пляма на стіні… Раз уранці, за три дні до твоєї смерті, з’явилося сонце, а до цього кілька днів дощило. Я розсунула штори, і ти сказав: «Приємно відчувати сонце на обличчі». Я трохи зсунула ліжко, аби проміння падало на тебе. Ти заплющив очі на мить, а відкривши їх, прошепотів: «Як добре!»
Час тягнувся повільно. Я принесла тобі чисту білизну; ти обрав блакитну піжаму – ту саму, в якій помреш. Сонце вже вигравало на стіні, полишивши тебе. Назавжди. Ніколи не забуду барви того листопадового сонця, як воно пестило твоє обличчя і волосся, а тоді дезертиром перебралося на стіну. Навіть сонце тобі зрадило. Ти лишився на бойовищі сам.

Погода в Ескалі [4] нашого останнього літа була чарівна. Які плани ми тоді будували? Про що мріяли?
Ми провадили безжурне життя. Підкорялися вітрові й сонцю. Вони визначали наш денний розклад. Щодня – одне й те саме, нічого не відбувалося, ми просто були щасливі, щасливі тому, що відчували це. Щастя просотувало нас, ніби пахощі, яких ми інколи не помічали, – настільки були щасливі. Хіба птах усвідомлює, що він щасливий, коли літає?
Ми годинами лежали, заплющивши або приплющивши очі, слухаючи ледве вловимий шум моря, удари серця – і все. Коли нам ставало спекотно, бігли у воду, пропустивши хвилю, без шуму, аби не порушити бездоганної гармонії неба і моря.
Могли не говорити ні про що чи балакати про все. Мовчання і балаканина чудові, коли вони означають найвищий прояв любові або дружби, а не приховують невдоволення чи непримиренні розбіжності, коли вони народжені з настільки глибокої спільності, що дві істоти, неподібні зовні, досягають подібності дивовижнішої за подібність рис обличчя.
Подеколи я зауважувала, що маєш поганий вигляд, мене опановувала невиразна тривога, потім це минало. У саму спеку ти йшов чистити улоговину, де ростуть три морські сосни, а я піднімалася подрімати по обіді у великій кімнаті, зачинивши там віконниці. Діти спали. У будинку панувала надзвичайна тиша: на цвірінькання коників можна було не зважати. Я чула удари твого кайла, які зливалися для мене зі спекою, запахом моря і квітів у дещо єдине, слухала, як хрустить трусок під твоїми ногами. Ти годинами рубав чагарник, який ми спалювали після першого дощу, потім повертався, увесь спітнілий, з гілочками, заплутаними у волоссі й одязі, з подряпаними руками й ногами, але світився радістю. Інколи працював на тракторі – я ненавиділа запах бензину і пекельне гуркотання, – їхав на великий пагорб удалині, де торував дорогу в непрохідних хащах, які поростали чагарником майже двадцять років.
По опівдні, коли сонце залишало наш дім, але пагорб іще був залитий його промінням, ми ходили прогулятися в ті місця, які ти відкрив кілька годин тому. Приносили звідти соснові шишки, іноді черепаху, яка давала стільки радості дітям. Сливе щодня ми сиділи на одному й тому ж поваленому дереві, спостерігаючи, як сонце покидає сосни, потім – виноградники та врешті ховається за пагорб. Часто-густо брали з собою дітей. Якщо хотіли побути самі, то йшли потайки, але інколи наша хитрість не виходила, і тоді ми бачили дві фігурки, які котилися схилом, а потім піднімалися до нас. Хвилина спочинку на наших руках, аби перевести дух, – і гайда оповідати їм якусь казку. Подеколи вони замислювалися, ставили нам важкі запитання: «А чому так ходить сонце щодня?» Потім навколишня краса настільки їх захоплювала, що вони припиняли стрекотати чи вимагати, аби їм щось оповідали. Як і ми, діти не могли відвести очей од цього величного видовища – заходу сонця.
Ми відповідали, що завтра, дуже рано, перш ніж вони прокинуться, сонце повернеться і знову осяє те місце, де сидимо.
- І знову рухатиметься цілу ніч?
- Так, воно ніколи не спиняється, і ми теж рухаємося, а коли в нас ніч, в інших країнах – день.
Немає нічого поважнішого за розмови з дітьми. Вони безстрашно ставлять і розв’язують найскладніші питання, проникають у саму суть речей. Ми часто говорили з ними про смерть. Я-бо не знала, що вельми хутко вона торкнеться їх так близько. «Він помер», «вона спить», – казали вони, інколи знаходячи біля будинку мертвого коника або неживу ящірку.

Кілька місяців потому вони довідалися, що означає «більше ніколи», і той з них, хто страждав сильніше, бо більше розумів, сказав мені:
- Раз наш тато помер, нехай буде в нас інший, але тільки схожий на нього.
Я намагалася пояснити. Пояснити що? Що кохання…
- Але ж не можна кохати мертвого, адже його ти більше ніколи не побачиш, – відповів він мені. – А де він тепер? Бачить нас?
- Гадаю, ні. Але ми бачимо його у своїх спогадах.
- Маю його очі й рот, правда? – гордо казав мені син.
- А я маю його ходу.
- Так, правильно.
- А де ти поховала його?
Я відповіла: на пагорбі, не могла сказати: на цвинтарі. На пагорбі… Саме так хотіла б тебе поховати: без труни, самого, біля підніжжя якого-небудь дерева, там, де ми любили гуляти. Чому наші поховальні обряди такі понурі, такі неприродні? Поховання на берегах Ґанґу зовсім не означає, що там люди страждають менше; просто не демонструють свого горя, уважаючи, що кожен мусить подолати його сам. Я хотіла, аби наші діти пам’ятали тебе живим і ніколи не думали про те, що зотлієш. Ця думка переслідувала мене багато місяців. Я не могла уявити, що твоє тіло, таке вишукане, таке гарне, стане відразливим; постійно думала про це – постійно. Говорила собі, що це нічого, адже це просто хімічна реакція; головне, що ти нічого не знаєш. Але подумки бачила тебе, твої очі, губи, тканину твого костюма, і коли при мені говорили дітям, які злякалися оси чи мухи: «Малі не їдять великих», – я думала: ні, їдять – їдять до останнього шматочка. Так, я не хотіла, аби діти теж думали про це, але й не хотіла говорити, що ти – на небі, бо це б суперечило нашим принципам. Намагалася пов’язати тебе з життям. «Він перетворився на два деревця і квіти, – казала я дітям, – бджоли літають із квітки на квітку, збирають мед, а ми їмо його, тож усе й починається спочатку».
Діти реагували кожен за своїм характером.
- З такого гарного, як він, – з осяйним видом мовив мені одна дитина, – повинні вирости гарні квіти?
Друга дитина промовчала, та замислилася. Уранці прийшла до мене і спитала:
- Отже, коли їмо мед, то їмо шматочок людини?
Я б хотіла, аби вони любили тебе таким, яким ти був. Що пам’ятають про тебе? Без кінця товчуть мені про якусь прогулянку, про яку я майже їм не розповідала, але вона закарбувалася в їхній пам’яті. Того дня ти вбив змійку. Тоді вони наче й не звернули на це особливої уваги, але потім прогулянка поблизу будинку перетворилася на справжню експедицію, у якій ти вбив страшне чудовисько. Для них ти – символ мужності й спритності, а коли розповідаю їм про інші прогулянки, більш далекі й цікаві, вони незмінно повертаються до цієї.
Вони шукають тебе, хочуть тебе впізнати або згадати, поєднавши те, що збереглося в їхній пам’яті, з тим, що вони створюють у своїй уяві світлинами, оповідями про тебе, невиразними споминами, які раптово спливають звідкись із глибини; часом бачу це, коли яка-небудь дрібниця зненацька вражає їх, будить думку, викликає бажання копатися у своїй юній пам’яті, вияскравити те, що має лише невиразні, розпливчасті обриси, – отак світляр наводить на фокус свій об’єктив, аби дістати чітке зображення. Вони не зможуть знайти себе, не пройшовши крізь тебе.
Бачу, наскільки діти нагадують тебе, і це мене зачаровує і приголомшує. Інколи ця подібність буває скороминущою, проявляючись у тому або в тому. Якийсь жест, манера шнурувати черевики, прокидатися вранці, любов до тієї самої пори дня, до того ж неба, погляд, якого я не помічала раніше, хоча, можливо, він був, але мені здавалося, що він з’явився лише тепер. Слухаю і дивлюся.
Подумки розбираю все твоє життя і бачу тебе в тому віці, коли не була з тобою знайома. Намагаюся поєднати свої спостереження за дітьми з твоєю юнацькою постаттю і так ще ліпше пізнаю тебе.
Пишу, ніби намотую клубок, який не має кінця. Нитка, яку тягну, веде мене до тебе, але пробираюся не через лабіринт, а радше спіралями якоїсь мушлі. Намагаюся сягнути глибини нас самих. Коли мені здається, що вже досягла мети, виявляю: це лише етап, потрібно йти далі, перетинати простори спогадів і відчуттів, знімати все нові оболонки, і єдино так досягну миру, який передбачаю і якого бажаю. Тільки я знаю власні поразки й перемоги. Деколи, здається, я вже зробила крок уперед, задоволена, коли зненацька все руйнується: немає ані хребта, ані тіла – усе розчинилося в якійсь кислоті; нитка урвалася; я – малесенька безформна плямка, безвільний згусток нервів.
Іти пробоєм дарма, необхідно зробити відволікальний маневр, як кажуть, «розпорошитися», що завжди викликає в мені відразу. Виходжу з дому і йду, не думаючи ні про що, тікаю від самої себе. Моє обличчя потребує вітру, мої ноги потребують твердого ґрунту. Усе забути, викреслити з пам’яті. Коли відчуваю втому, я майже врятована. Існую. Повертаюся на землю. Дивуюся, знайшовши все на своїх місцях.

ХІІ
Того дня на світанку відчинили двері настіж. Цілий день і ще пів дня я їхала позаду тебе. Пам’ятаю лише дорогу, яка, здавалося, ніколи не скінчиться, села, які ми проїжджали, автомобілі, які обганяли, і нас, котрі супроводжували цю чорну, в кольорах, автівку, од якої я не могла відвести очей. Більше не пам’ятаю сливе нічого. Того дня я навіть не помітила, як після Ліона, у міру просування на південь, з’явилися перші кипариси й перші фонтанчики з питною водою, оточені платанами. Тут, на півдні, небо інше, і навіть якщо дощить, то і дощ не такий, і вітер поривчастий. Але ж раніше ми завше дивувалися цій зміні й тому, що вона досі нас вражає.
Пам’ятаю ті шалені перегони до найдрібніших деталей і водночас – якось невиразно. Чорна автівка спинилася біля заправки, і ми чекали позаду; це було безглуздо, але ми не могли залишити тебе самого, хоча ти однаково вже був далеко від нас – у твоєму тілі почався довгий процес розкладання. Увечері ми влаштувалися на ночівлю. Тебе поставили в гараж. Я блукала коло тебе, не знаючи, що робити, не наважуючись піти й лягти спати; гладила вінок, чорний креп, який прикривав твою труну, торкалася автомобільного кузова. Кружляла так довго. Адже це було безглуздо: ти – у гаражі, а я – нагорі в теплому ліжку, або ти – на стоянці, поміж автівками, а я снідаю. Я їла, пила, навіть не хотіла плакати. Не думала ні про майбутнє, ані про дітей, хоча вже два дні не бачила їх, а вони пізніше розкажуть мені, як весело провели час у своїх маленьких приятелів.
Другого дня ми дісталися цвинтаря. Там я повернулася до дійсності. Дивилася на море, далеке й сіре, як і небо. Пам’ятаю, як глухо падали квіти на труну, той звук щоразу відлунював у мені, потім – перші лопати землі, важке різке стукотіння, яке закінчувалося м’яким піанісимо, коли земля скочувалася по ляді, перш ніж довіку лягти на дно твоєї могили. Ми були на світі самі: ти – похований, я – нагорі. Мій погляд пронизував дерево і свинець. Я віддала б усе на світі – так-так, усе! – аби раптово побачити тебе воскреслим, живим, прогулятися з тобою пагорбом, як ми любили, або мовчки постояти, подивитися на море. Десять хвилин, не більше, а потім хай буде смерть, мука – будь-що, аби тільки ще раз побачити тебе.
Уперше в житті я хотіла неможливого. Пізніше одна наша дитина попрохала мене: «Адже ти можеш усе, зроби так, аби він повернувся на день, лише на однісінький день, організуємо свято, будемо розумниками. Він побачить, що нам добре». Я мусила пояснити, що це мені не до снаги, і зрозуміла: дитина вже відчула сенс страшних слів «більше ніколи» і, подібно до мене, не може з ними змиритися.
Почало мжичити, годинник на вежі пробив південь. Повітря стояло нерухоме. Краплі дощу безшумно падали на листя дерев, на кам’яні стіни, лишаючи на них темні смуги. Земля поступово накривала труну. І ось вже немає ями, а є лише горбик свіжого ґрунту, сповитий квітами.
Нині я знаю, що означає цвинтар, як інші знають, що означають меморіальні таблиці, розташовані на вулицях Парижа після окупації; вони вказують на те, що такого-то борця Опору було вбито на такому-то місці, і біля такої таблиці перед очима його близьких знову виникають спотворене кулями обличчя, калюжа крові, розпластане тіло.

Тієї миті, коли я ступала на перон вокзалу в Парижі, того самого вокзалу, куди зазвичай ми поверталися після канікул (і відразу починали будувати плани на зиму, без жалю прощаючись із літом, аби по тім’я поринути в нові клопоти), саме тієї миті, коли моє тіло перебувало між підніжкою вагона і пероном, коли я вже ставила ногу на перон, за один момент – ясний і холодний, мов ніж гільйотини, – усвідомила, яка самота чекає на мене.
Ураган пролетів, я вийшла з нього жива. Чекала на битву, але ще не знала, яка вона буде; я робила свої перші кроки в незнаному мені світі й не мала ні часу, ані бажання постаратися уявити його. Спокій домівки й ця тиша! Речі… Ось вони, на своїх місцях: чисте оббиття меблів, незім’яті подушки, наче ними ніколи не користувалися, свіжі квіти, книжки, останні, які ми прочитали вкупі, – до них можна дотягтися рукою, – і ліжко. У пам’яті спливло лише недавнє минуле: чотири дні й десь недалеко – початок цього минулого, операція, потім усього три тижні, і по той бік прірви, на іншому березі, – наше життя.
Вона закінчене – закінчене назавжди. Час гнав свої хвилі. Мені лишалося або тонути, аби дихати, але я не хотіла – не хотіла ні того, ні того. Життя вчиняло зі мною по-жорстокому: «Чи живи, чи помирай, – казало воно, і я завмирала на місці. – Не їси й не спиш, тобі подобається демонструвати своє горе». Життя звинувачувало мене. Я не була ні боязливою, ані мужньою. Діти слугували мені за опору: коли вони були зі мною, я владала собою, їхнє незнання, як і твоє зовсім недавно, допомагало мені. Я стала єдино фасадом, але були хвилини, коли могла б упасти без цього. Пізнала заціпеніння, яке є лише початком смерті. Заснути, забутися, поринути в ніч… Та ледве заплющувала очі, сліпуче світло спалахувало перед моїми повіками. Я вчилася самотності, нещадної, беззаперечної; вона – мов голий простір, який починається від вас і тягнеться до обрію; ані думка, ані погляд не мають за що зачепитися. Я не знала, чим заповнити дні, на чому зупинити думку. Була розчавлена тобою, твій образ стояв перед моїми очима, ти душив мене, усі мої видіння були пов’язані тільки з твоєю хворобою; я хотіла згадати наше давнє життя, але була засліплена твоєю смертю. Не могла звільнитися від неї. Потребувала вирватися з цього замкненого кола, та минали години й дні, а я була бездіяльна. Змушувала себе робити все необхідне, вимовляла слова, яких очікували від мене. Ставала безтілесною тінню.
Я досі не насмілювалася слухати музики, боячись, що вона виведе мене з заціпеніння, у якому я перебувала, і кине у світ, де все мене ранить, у світ, де не зможу жити. Я була байдужа до всього і не знала, щó перетисне – піду на дно чи врятуюся. Інстинкт диктував мені ритм, якого я дотримувалася. Проклинала ніч, але не могла уникнути її. Зберегла достатньо здорового глузду, аби збагнути: ганебно стверджувати, ніби стоїш вище за те, чого ще не знаєш. Скільки разів ми чули від багатія, що не у грошах полягає щастя, від лінюха – що кожна будь-яка справа – втрата часу, від невігласа – що освіта ще не робить людини, від холодних жінок – що вони вищі за чуттєве кохання, а від імпотентів – що платонічне кохання найпрекрасніше? Зумисне і жалюгідне ошуканство, спроба сплутати карти! Але правда й те, що гроші не приносять щастя, що справа може бути нікчемною, що освічена людина не обов’язково найліпша і що кохання – це не лише фізичний потяг.
А я, лише сягнувши глибини того, що йменують розпачем, змогла зберегти внутрішню рівновагу. Якщо й був якийсь вихід, він провадив крізь пітьму і трясовину.
Аби знайти його, я мусила пройти страшну дорогу, на яку мене пожбурила твоя смерть, не шукати забуття, нічого не лишати в темряві, ні від чого не тікати й зустріти нещастя так, як колись зустрічала радість.
Я блукала кімнатами, оточена твоїми речами, роздратована тривогою, мізерною причиною якої вони були. Що робити з зубною щіткою, з бритвою, з туалетною водою, зі светром, непотрібним тепер? Спалити? Зберегти? Подарувати? Кинути в Сену? Спалити означало б задовольнити почуття абсолюту, зберегти – улягти хвилинній спокусі. Невже я ставала жінкою, яка живе лише минулим, жінкою, приреченою на даремне обожнювання: перечитувати листи, знову і знову переглядати світлини, пестити твій одяг? Переставила деякі меблі, частину продала, але залишила твою книжку там, де ти поклав її, бо вона допомагала мені згадати твій жест, погляд, кинуту фразу. Намагалася зупинити час, увічнити тебе, споруджувала пам’ятники в порожнечі. Надходила ніч; я вкладалася в наше ліжко, лежала там, застигнувши, така ж нерухома, як і ти, ніби похована вкупі з тобою, відділена од самої себе.
Чекала, нічого не очікуючи. Так минали місяці. Наше майно описали, полічили суму боргів, оцінили вартість того, що ми створили разом, «окрім коштовностей і предметів особистого вжитку». Я не померла, але була на межі смерті.

ХІІI
Не пригадаю вже того дня, коли я вперше відчула: ще не все втрачено. Чи то була дитяча усмішка, яка збудила мене до життя, чи сумний погляд, помічений там, де б я не хотіла його бачити? Чи змордував мене розпач? А може, просто життя переважувало? Істина має стільки граней, що не можу сказати напевне: що саме дало мені змогу знову відчути ґрунт під ногами? Одного разу я подумки зауважила, що перестала бути лише фасадом. Жила, дихала. Знову хотіла брати участь у подіях. Поступово опанувала себе і побачила, щó лишилося від мене. Власне тоді не перестала відчувати самоту, але спробувала призвичаїтися до неї.
І зріднилася з нею; тепер ми добре познайомилися одна з одною, і вмію дивитися їй просто в очі. Говорю про неї з друзями, які завжди вважали її природною. А для мене немає нічого прекраснішого за подружню пару, і коли чую розмови, буцімто кохати – це означає втратити свободу і свою цілість, запитую себе: невже говоримо про одне й те саме почуття?
Пригадую один вечір: я гортала сторінки якоїсь книжки, і мій погляд упав на світлину скульптури, яку часто ми розглядали вкупі, – торс жінки, ніби крик радості, скерований у небо. Я застигла в заціпенінні, але не перегорнула сторінки. Минуле знову схвилювалося в мені, я побачила фільм без кінця, почула пісню перемоги, – усе це зламав один листопадовий день. Мені здалося, що я вилізла з трясовини. Була сама у своїй кімнаті, але відчула, що знову живу; кімната видалася мені інакшою, не такою, як в інші дні. Наново я втягнулася у вир життя і зрозуміла, що повернула собі здатність насолоджуватися прекрасним.
Проте все завдавало мені болю, особливо погляди, якими, наче змовники в юрмі, обмінюється між собою закохане подружжя; ці погляди, мов два птахи, укупі витають над шумом голосів, димом сигарет і склянками віскі. Для цих людей у світі не існує нікого, крім них; їхня зустріч усе поставила на свої місця; життя здається справедливим: їм однаково, чи їх чують і що про них говорять. «Птахи тут, – думають вони, – птахи нас охороняють, і зараз, коли будемо на вулиці самі, знову їх побачимо». Два мої птахи померли, але не можу без трепету дивитися, як літають птахи інших, і непомильно вгадую їх.
І зачудовано дійшла висновку, що закохані подружжя трапляються дуже рідко.

Я ніколи не ставилася до смерті так легко, як у ті часи, коли була щаслива. Тоді мені було сливе байдуже – жити чи померти. Нині мої думки цілковито поглинула смерть. Я думала про неї, перетинаючи вулицю, керуючи автівкою. Дрібний нежить… але він може перейти в гіперемію. Легка недуга… а раптом за нею прихована важка хвороба? Я виходила зі свого заціпеніння, аби увійти до того живого світу, якого боялася і в якому все мене ранило. Я не знала, скільки це триватиме. Пригадую, яке хвилювання опанувало мене біля Порт-де-ла-Віллетта [5], коли я побачила вантажівку з кіньми, яких везли на бійню. Ці приречені тварини – навіть тварини! – знову привели мої думки до тебе. Одного вечора в автобусі я не могла відірвати погляду од однієї дрібнички (маленького черепа зі слонової кістки), яка теліпалася на золотому ланцюжку. Дівчина, якій належала ця дрібничка, була вродлива, дуже юна, з підмальованими очима і блідими губами; подумки я зірвала м’ясо з її кісток, дісталася скелета і раптово побачила два черепи, які потім перетворилися на один – на той, який невідступно переслідував мене.
Я уникала бувати на площі Сен-Сюльпіс [6], де нерідко ходила під час твоєї хвороби. У ті дні, якогось ранку, я звернула увагу на крамницю поховальних атрибутів, так зручно розташовану коло церкви. На вітрині було виставлено гарні світлини з зображенням пишних похоронів, якісні труни, оточені величезними свічками. Мене пройняла думка: тобі також прийдуть усе це замовляти сюди. Я не прискорила кроку, а все-таки тисячі чорних птахів били крилами в моїх грудях. Я мала лише одне бажання – побачити тебе, торкнутися тебе. Коли увійшла до нашої спальні, ти ще спав. Вийшла навшпиньки й, чекаючи, коли ти прокинешся, узяла книжку. Правду кажучи, не прочитала ні рядка, та трохи заспокоїлася. Коли ти покликав мене, я підійшла до тебе зі спокійним обличчям, як звичайно, і, цілуючи тебе, у відчаї насолоджувалася уламками щастя, які ще мені належали. Вал насувався; я знала, що безсила перед ним, одначе продовжувала покроково боротися. Коли йшла площею Сен-Сюльпіс, хотіла тільки одного – побачити тебе живим. Задовольнялася крихтами, які поглинала, наче голодувала. Що лишалося від нашого гордого щастя? Але ти спав добре, почувався менш утомленим, ніж напередодні. Залпом проковтнув свою каву з молоком і майже цілу булку: «Я голодний, я голодний». Я бачила твої очі – такі безбарвні, з почервонілими повіками. «Три дні минуло, як я повернувся з клініки, – час хутко летить», – мовив ти мені. Не здогадувався ні про що. Це було після твоєї операції, того ранку, який нічим не відрізнявся од інших. Ти говорив; я слухала тебе й думала: куди ж заведуть мене жорстокий обов’язок і кохання до тебе? І знову знаходила ті межі, які визначила в ніч після операції: аби лише ти не страждав, аби лише ні про що не здогадався. Тільки це я мусила брати до уваги. Зазирала в саму глибину твоєї душі – і ти розкривав її. Скільки років чи хвилин потребували ми для того, аби дістатися цих хованок, ще глибших за почуття, у якому розум та інстинкт зливаються водно? Мені подобалися наше прагнення труднощів, наша недовіра до легкодухих переживань. Ми обоє хотіли, аби ніщо не залишало нас байдужими, навіть те, що, здавалося, найменше здатне запалювати. Відтоді як народилося наше кохання, ми не припиняли вивчати, пізнавати одне одного. Відкрили одне одному свої душі та, обеззброєні, відкинули закон джунглів.
Коли ти ще був зі мною, я мріяла про нашу останню розмову. Хотіла, аби ти оповів мені про все – про себе, про нас, про людей, про те, що ти думав, про кожну річ і про кожну подію, хотіла, аби все те, що будеш мені говорити, шепотіти, повторювати, заколисувало мене, хотіла засинати й прокидатися під звук твого голосу, насичуватися ним, жити лише ним.

Останнього вечора я вже відклала книжку, а ти ще продовжував читати. Спитав мене, чи не заважає мені світло. Ні, воно не заважало – дозволяло мені дивитися на тебе крізь приплющені повіки. Я слухала, як ти перегортаєш сторінки, усе мені було дозволено, лише не можна було плакати, але я зовсім не хотіла плакати. Хотіла згадувати прожиті вкупі роки, одначе не наважувалася про це сказати тобі. Ми не мали звички воскрешати минуле, і тобі могло б видатися дивним, чому раптом думаю про те, що було, а не про те, що буде. Тому я помандрувала у спогади сама, а ти в цей час читав або дрімав.
Наше спільне життя… Спочатку це був якийсь проміжок, день, потім – місяць. Я скручувалася спіраллю в тому маленькому, надто тісному минулому. Знала: воно буде більшим, – але ми ніколи про це не говорили. Були пориви, і була стриманість. Ми придивлялися одне до одного, трималися насторожено і шукали якогось потаємного сенсу в кожному слові іншого. Неозначена форма слугувала нам переходом від «я» до «ми». Довго послуговувалися нею. Одного разу з’явилося «ми», сказане ніби випадково, але невдовзі було відкинуте: напевно, ми ще не були готові до нього. Потім неозначену форму стали вживати все рідше. Починали будувати наше спільне життя, і того дня, коли це було прийнято і визнано, зрозуміли, що вже давно прагнули спільності. Зненацька виявилося, що ми багаті, – збагатили нас численні хвилини, події, пережиті вкупі й збережені в нашій пам’яті тому, що об’єднували нас. Інколи чиясь присутність додавала нам сміливості. Я оповідала прогулянку під дощем, ти говорив, що небо, застелене хмарами, може бути прегарним і що ти бачив яблуневий сад, де буря зірвала всі квіти. Ми самі не мовили б ані слова про цю прогулянку, яка зблизила нас. Звикали одне до одного. Це була довга праця, яка так нас захоплювала, що подеколи ми лякалися. Тоді, зробивши різкий поворот, без усіляких пояснень, переставали бачитися.
Наше кохання вже в ту пору було надто горде, аби ми могли допустити бодай дещицю марнославства. Наші спонуки були благородні. Ми вірили одне одному, але потребували цих зупинок, аби розібратися у власних почуттях, переконати себе, що ми досі вільні обирати наше майбутнє, незалежні у своїх діях та у своїх смаках. Тоді знову знаходили одне одного і приховували хвилювання, переконані, що здаємося неуразливими. Як мені подобалася ця дистанція, котру ми витримували!
Наша зустріч могла б бути лише чудовою миттю, чудовим спогадом, могла б жодним чином не змінити нашого життя. Немає нічого більш ризикованого за дрібну інтрижку. Не вкладаємо в неї душі й тому думаємо, що зберігаємо себе, але робимо це так невміло, що, розтринькуючи слова, які не відповідають почуттям, від зустрічі до зустрічі поступово розтринькуємо себе, наче тканина, яку час поглинає раніше, ніж вона послугує за своїм призначенням. á

ХІV
У день похорону, пішовши з цвинтаря, я збагнула, що ходитиму туди часто. Могла б лишитися такою самою, так само кохати тебе, але більше ніколи не ходити на твою могилу. Першого вечора, зачинивши віконниці у своїй кімнаті, раптово побачила небо – величезне, безмісячне, гнітюче. Була сама на землі. Хотіла б, аби мене віднесли з собою хмари, які плинули наді мною. Засунула штори – так тваринка закопується у свою нору. Більше не потрібно дивитися на небо і взагалі робити щось із того, що я робила раніше. Як зустрінуся з дітьми? Три дні взагалі не думала про них.
Наступного дня прийшла провідати тебе. Безглузде побачення, ще один монолог без відповіді. Я перебувала за межами дійсності й не мала сил повернутися до неї. Як не вмовляла себе, усе було дарма. Ось вона, твоя могила; я дивилася на неї, безцільно торкалася землі, починала думати, що зараз прийдеш, що ти просто трохи спізнився, як зазвичай, і скоро відчую, що ти поруч, і вкупі дивитимемося на цю могилу, присипану свіжою землею.
Я чудово усвідомлювала, що ти помер, але галюцинація починалася знову. Тебе немає, отже, чекаєш на мене в автівці, і якесь шалене сподівання – я знала, що воно шалене, – опановувало мене.
«Так, він в автівці». І, знайшовши її порожньою, знову заспокоювала себе, давала собі відтермінування: «Гуляє пагорбом». Спускалася до будинку і, розмовляючи з друзями, виглядала тебе на дорозі, звісно, не вірячи самій собі.
Того самого вечора повернулася до Парижа. Мені здавалося, знову зрадила тобі. Адже лише це робила щодня протягом трьох тижнів, з тієї хвилини, коли тебе повезли на каталці довгим білосніжним коридором, – віддавала тебе твоїй долі; супроводжувала тебе, ішла за тобою до кінця, але залишалася у світі живих, тоді як ти, не знаючи цього, покидав його, і я читала прийдешню розлуку в твоїх очах і твоїй усмішці.

Повернулася до тебе наступного літа. Перші канікули без тебе. Коли залишала Париж, стояла жахлива спека. На світанку я побачила ланцюг пагорбів, кипариси, виноградники, потім – море, яке неначе народжувалося з імли й ледве відрізнялося од неба. Знову побачила цей безбарвний тремкий серпанок і зрозуміла, що, не признаючись самій собі, наново готувалася до побачення з тобою, і саме ця потаємна думка змусила мене повернутися. Знову повернулася роздвоєність: тікати від тебе і прямувати до тебе, іти на цвинтар на побачення з тобою й говорити чи думати, що віднині житимеш лише в пам’яті й у наших дітях. Усупереч здоровому глуздові прямувала до тебе, хоча знала, що більше тебе немає, прямувала до тебе такого, яким бачила, перш ніж люди в чорному сховали тебе в тонке полотно і свинець. Поспішала до тебе, аби побачити два дерева і кам’яний бордюрчик. На що інше могла сподіватися?
Я їхала швидко, моє серце розпачливо калатало. Погода була чарівна, діти співали. Будинок зовсім не змінився, і це мене вразило. Я очікувала побачити сама не знаю що: розгром, бойовище, руїни, спалені дерева, землю, вкриту попелом, голі виноградники, але все зберегло свої незмінні чари. Цвірінькання коників, вітер у платанах, руді й зелені сосни, висока трава, випалені сонцем галявини, бугенвілії, здичавіла герань, вибуялі гліцинії. Жодних слідів битви на землі Верґілія, як я йменувала її.
Нічого не можу змінити у світі через те, що більше немає на землі тебе. Відпустила дітей і піднялася до тебе. Сонце стояло в зеніті – це була година, згубна для квітів. Дерева виросли, земля осіла. Я завжди вважала, що цвинтар умиротворяє. Ми любили приходити на могилу Ван Ґога і Тео в Овері [7]. Ми любили плющ, який укривав їх, і говорили: «Хай на цвинтарі є спокій і погідність, а все-таки добре повернутися додому, зігрітися увечері біля каміна, відчути, що нас двоє, дивитися, як піднімається місяць, слухати сову, довірливо вслухатися в тишу». Але того дня, коли я була наодинці з тобою, і сливе чорні кипариси, і блакитне небо, і легенький вітерець утворювали єдино декорацію. Мій погляд притягало те, що було приховане, життя під землею, нелюдське життя, де кожен зотлівав на самоті, і ти – теж, усього за метр від мене.
Скільки знадобиться років – напевно, кілька століть, не менше, – аби елементи, з яких ти складався, поєдналися з землею й аби ти знову став пилом, сіллю землі, кількома жменями піску, що його майбутня людина пропустить між пальцями, як любили робити ми, з заплющеними очима розпластавшись на пляжі обличчям до сонця, розкинувши руки, засунувши долоні в пісок і насолоджуючись його ніжним, живим теплом?
Мільярди клітин, які з’єдналися, аби створити мою кохану істоту, яка більше ніколи не повториться, я уявляла у вигляді зоряного дощу. Раптово відчула здатність міркувати розсудливо. Не було зустрічі. Була я одна перед мертвим тобою, я – перед пусткою. Могла досхочу воскрешати в пам’яті твій голос, твої жести, наші розмови, могла вигадувати сьогодення, компонувати уявні діалоги, але насправді не повинна була нічого чекати від тебе. Ти пішов зі світу, пішов назавжди. Який тихий нещадний голос, котрий я добре знала, промовляв мені: «Живи чи помирай, але виріши; потрібно зробити вибір»!
Того дня я зрозуміла, що досі не готова до цього; можливо, зумію зробити це завтра, можливо – за десять років, а можливо – ніколи. Повертаючись, з дороги побачила дітей, вони гралися: знайшли свої іграшки, поставили білий столик. Готувалися до літа.
Ледве не зруйнувала їхньої радості й не повела їх нагору, аби розповісти їм, що на світі немає справедливості, але виявила розсудливість і пішла прогулятися з ними – як зазвичай. Протягом року молоді виноградники вибуяли, на деяких лозах вже з’явилися перші грона.
Життя тривало. І я, вже вкотре, вирішила – хоча знала, що туга і почуття самоти ще не раз повернуться до мене, – теж продовжувати жити. Аналогічно розумному саджанцеві пристосовуватися до ритму сезону, дихати повними грудьми, говорити «так» і відчувати удари свого серця. Діти були ласкаві, обоє тримали мене за руки; я боялася, як би вони не здогадалися про мою розгубленість. Знову відчула свою відповідальність за них і на сьогодні, отже, була врятована. Запропонувала оповісти їм казку, але яку?
- Розкажи про бичка.
І я розказала про чорного бичка, який щасливо жив у Камарґу [8] зі своєю мамою, але одного разу люди прийшли по нього і відправили його на бій биків…
- Він не помре, правда?
- Звичайно, ні, він подолає всі перешкоди.
- Якщо він дійсно не помре, хай на його шляху буде якнайбільше небезпек.
Я докладно розповіла, щó зробив бичок, аби тореадор не вбив його. То був розумний, хитрий бичок, вмів визначати час за годинником і знав, що по п’ятнадцяти хвилинах боротьби його життя буде врятоване. Мужньо бився, жодного разу не давши суперникові наблизитися до себе; зрозумів, що знаряддя смерті сховане під червоним плащем тореадора. Усі сміялися, бо бичок перехитрив людину, і, коли пробив годинник, шквал оплесків пролунав з трибун. Юрма кричала стоячи: «Viva el toro! [9]» Того ж вечора бичок повернувся додому. Це був перший випадок, коли бик вийшов живий з арени. Його зустріли як героя, і, звичайно, він одружився та мав багато дітей.
Діти слухали. Несподівано для себе ми виявили, що вже не їдемо, а сидимо на нашій улюбленій колоді. Я навчилася йти за двома думками відразу; чула свій голос; то, звичайно, була я, але настільки спотворена твоєю відсутністю, що насилу впізнавала тебе. Усе навкруги було невимовно гарне. Проміння сонця протинало небо, наче останнє слугувало лише екраном для образів, які я оживлювала; це було подібне до феєрверку, ніжного і жорстокого, який розпливався в повітрі, або до блискавок, які, мов частинки тебе, прямим влучанням важко ранили мене, але не вбивали. У цьому феєрверку я хотіла піймати поглядом твою усмішку, наш узгоджений крок, наші ноги, які одночасно ступали на землю, мої руки, розкриті назустріч тобі на порозі домівки, і те, як ти, коли ми приїжджали сюди, вдихав перший ковток повітря, ніби проголошуючи: «Тут і зараз починаються наші канікули!» Ти був незакінченою фугою, перерваним арабеском. Я бачила твоє майбутнє, зупинене і замінене словами «він був». Як би хотіла провідміняти це дієслово в майбутньому часі: «Я завжди буду щасливою жінкою, ти завжди будеш щасливим чоловіком…»!
Казка скінчилася. Діти пішли. Я бачила, як вони йдуть, чарівні, тендітні, мов обіцянка, два юних життя, за які я відповідала і які потрібно було вести до гавані. Але до якої? Чи зможу відмежувати їх од труднощів, які пережили ми? І чи потрібно це робити? Хіба не найголовніше – аби вони відчували в собі досить сили, досить любові для того, аби сміливо зустріти життя і полюбити боротьбу? Пора їхнього змужніння надійде швидко, мені здається, вже бачу її. Бачу наших дітей щасливими, вродливими, можливо, ошукуюся, але так чудово – черпати в цьому радість!

ХV
Канікули минули серед дитячого сміху. Я смиренно ходила на ті самі пляжі або, залежно від погоди, до тих самих скель, куди колись ми ходили вкупі. Лише однією дорогою не ходила я ніколи. По боках уся вона поросла тростиною, стебла якої майже з’єднувалися над головою, і автівка, проїжджаючи, розсувала їх набік. Тростина шурхотіла по кузову, і це захоплювало дітей: вони вставали на повен зріст, аби вхопити тростинку, і ми мусили їхати повільно через страх, що вони пораняться. Це була справжня пригода – незайманий ліс на березі моря. Заледве вийшовши з автівки, діти роздягалися і голяка, розмахуючи тростинками, наче орифламами, бігли на розжарений пісок. Щойно їхні ноги торкалися нерухомого моря, вони спинялися, очікуючи нас. Перше ранкове купання завжди було найгаласливіше. Ми здіймали каскади бризок. Ти брав дітей по черзі, високо підкидав їх і ловив тієї миті, коли вони торкалися води. Діти волали з радості: «Ще-ще!.. Тепер мене!» Але ти швидко втомлювався. «Ще однісінький разочок!» – благали вони, і ти казав: «Добре, ще по одному разу, і годі».
Досі чую їхній сміх, який раптово урвався на долю секунди, коли, м’ячиком повиснувши в повітрі, вони стримували подих, віддаючись владі того крихітного страху, що його полюбляють відчувати діти, якщо почуваються в безпеці. Потім вони гралися самі, а ми, розпластавшись на білому піску, ніжилися під сонцем. Діти потроху вгавали, але невдовзі ми стали чути войовничий клич індіанців, який означав, що ухвалено рішення будувати певний курінь, який врешті, зазвичай, лишався незакінченим, – себто яму, зусібіч прикриту тростиною, увінчану рушником і, якщо в дюнах вже розпускалися морські лілеї, оздоблену квітами. Нині ці квіти ношу на твою могилу.

Першу половину літа я прожила якимось нереальним, подвійним життям. Ще ніколи не відчувала так гостро пестощів сонця і води, запаху солі на шкірі. Чекала закінчення дня, аби піднятися до тебе. Це вже не було побачення з тобою, я просто йшла подивитися на землю, яка ховала тебе, на дерева, які обвивали тебе своїм корінням. Поливала молоді саджанці та ще ніжний плющ, який палило сонце. Земля пила воду шумливо, сливе як людина.
Я поверталася. Діти – вимогливі, добрі й веселі – оволодівали мною. Я підкорялася їм – це було приємно: вони любили мене, вони становили життя. Я відчувала голод – апетит повернувся до мене, – але намагалася не помічати надто ясних ночей. Знала: за віконницями місяць заливає своїм світлом приморські сосни, балку і зелені дуби. Хотіла піднятися на пагорб і розпластатися біля тебе. Та не почувалася достатньо сильною, аби це зробити. Читала.

Наприкінці літа твоя могила стала мені звичною. Часто, перебуваючи далеко від неї, я думала про неї й зовні лишалася спокійною. Подумки уявляла, як тягнуть дерева своє гілля вгору. Точно знала, коли вони переростуть огорожу і коли їхнє верхів’я побачить море. Знала, коли їхня тінь виграє над тобою, які вітри гойдають їхні крони. Де б я не була, варто мені було схотіти, і чула шум дороги, голоси села, виття містралю, шквали східного вітру, дощ, скрипіння залізної хвіртки, яку штовхає той, хто заходить. Так, я знала всі звуки, які долітають до тебе. І знала, о котрій годині птахи прилітають пити краплини роси з квітів.

ХVI
Минають місяці, чергуються літа і зими. Ось – знову весна. Накочується на мене хвилями в нерухомому повітрі. То дарує мені силу і надію, то знову забирає їх у мене. Подеколи скрадлива, подеколи гнітюча, весна проникає в саму глибину душі. Досить її частинки, змішаної з несподівано теплим повітрям, пташиного щебету, бруньки, яка луснула на дереві в нашому дворі, шуму дощу, вибуху сміху за вікном, аби все знову стало хистким. Спокій, який я, здавалося, здобула, мудрість, якою пишалася, ухвалені рішення, примирення з дійсністю, приборкане обурення, приглушене горе, мої чудові тривкі замки відразу виявляються замками, побудованими на піску. Ураган – поруч, він дрімає, готовий навалитися на мене, щойно небо стане ніжним, щойно з’являться перші зелені пагони, які утворюють тендітне гало навколо дерев.
«Весна вже, надіну білі шкарпетки, усі мої подружки так ходять!» – кричить мені донька.
Так, інстинкт вельми живучий: відчуває, знає, завжди має рацію. Розум зауважує, що все це закономірне, але він не здатний змусити мене вгамувати тремтіння. Тіло ніколи не обманює – воно може прикликати до порядку. Почуваюся в’ялою, опанованою нескінченною втомою. А коли виходжу з заціпеніння, мене охоплює то шалений гнів, то горе. Обурює те, що тут немає тебе. Часто спостерігаю двох стареньких жінок. Ледве не годину вони долають шматочок вулиці, видний з мого вікна. Одна з них зігнулася майже під прямим кутом, друга підтримує її; вони йдуть, нікого не бачачи, ані слова не вимовляючи, дві заводні ляльки, одягнені в чорне, з сірими обличчями, за котрими навіть не можна здогадатися, якими вони були замолоду. Чи знають вони, що настала весна? І невже лише тому, що вони досі можуть рухатися і досі б’ються їхні серця, можна сказати, що вони живуть? Либонь, вони ще більше цінують життя, ніж юнак у розквіті сил, готовий померти заради того, що він любить, і ніж той вродливий молодий чоловік, яким був ти, котрий говорив: «Я хотів би померти молодим!»
Весна завдає мені болю. Хочу прохати її милості. Кожного року сподіваюся, що зможу насолодитися нею або зовсім забуду її смак. Отже, я не просунулась ані на крок уперед? Невже рухаюся, наче вивірка в колесі? І чи зможу колись спокійно згорнутися клубком у власному ліжку?
Весняне повітря змушує мене мріяти про минуле і про те, щó було б, якби ти був зі мною. Знаю, що ці мрії – просто нездатність жити сьогоденням. Пливу за течією, не зазираючи надто далеко або надто глибоко. Очікую моменту, коли знову стану сильною. Він надійде – знаю: я ще не втратила смаку до життя. Хочу врятуватися, але не хочу звільнитися від тебе.


Коментарі

[1] Межев – фешенебельний курорт у французьких Альпах.
[2] Переклад Миколи Лукаша.
[3] Нині у фахових колах переважає думка, що ця картина – пізніша копія невідомого автора зі втраченого оригінального полотна нідерландського художника Пітера Брейґеля Старшого.
[4] Ескаль – громада на півночі Франції в департаменті Па-де-Кале. Входить до агломерації Ґран-Кале-Тер-і-Мер. Нині в м. Кале діє Культурний центр ім. Жерара Філіпа (вул. Оґюста Родена, 450).
[5] Порт-де-ла-Віллетт – в’їзна брама на півночі Парижа (19-й округ).
[6] Площа Сен-Сюльпіс – майдан (переважно пішохідний) у центрі 6-го округу Парижа. Межує з однойменною церквою та вулицею Бонапарта. У ХХІ ст. став місцем проведення масштабного щорічного ярмарку, за яким відбувається низка культурно-комерційних заходів.
[7] Тео, молодший брат Вінсента Ван Ґога, помер (1891) і був спочатку похований у нідерландському Утрехті. Згодом, 1914 р., його прах було перепоховано обіч брата в Овер-сюр-Уазі, неподалік Парижа.
[8] Камарґ – болотиста місцевість на півдні Франції, у дельті Рони, де розташовані кілька природоохоронних територій.
[9] Хай живе бик! (Ісп.)



Автобіографічна повість Анн Філіп (уродж. – Анн-Марі-Ніколь Ґіслен-Наво), дружини Ферара Філіпа, присвячена останньому періодові їхнього подружнього життя, уперше вийшла друком 1963 р.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2023-12-02 17:53:14
Переглядів сторінки твору 140
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.822
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2024.02.06 09:56
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юрій Гундарєв (М.К./Л.П.) [ 2023-12-07 12:41:10 ]
Дякую за публікацію.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Буколик (М.К./Л.П.) [ 2024-02-06 09:52:15 ]
Будь ласка!